Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: тележурналістка Олена Каптюх

 

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках сьогодні пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з однією з талановитих вихованок факультету журналістики Оленою Каптюх, яка зараз працює на загальноукраїнський інформаційний телеканал «Ми - Україна», висвітлюючи новини Запоріжжя. Вона розповіла про секрети професійного становлення, складні етичні проблеми, з якими стикається журналіст, працюючи на новинах, та багато іншого.

 

- Олено, коли у вас виникло бажання пов’язати своє життя з медіа?

- У школі, у випускних класах, я спіймала на корупції вчителя фізики. Потім з’ясувала, що наші медалісти ПЕРЕПИСУЮТЬ свої диктанти заново. Виграла суперечку з учителем історії, бо була впевнена у СВОЇХ аргументах і фактах. І вона сказала, що мені дорога - у журналісти. 

Ще в школі я знала не те, що я хочу бути журналістом, а ким я НЕ хочу працювати - робити монотонну роботу. Кожного дня, з року в рік. Це було для мене найстрашніше в житті. Журналістика - це нова історія кожного дня. Підхід у роботі над сюжетом щоразу НОВИЙ. Кожен твій сюжет має бути НЕ СХОЖИМ на попередній із подібної теми. Поспішати за конкурентами. Випереджати. Слідкувати за новими тенденціями у висвітленні тієї чи іншої проблеми. 

Я з дитинства не дивилась нічого «мильного»: в мене були фільми Тарантіно, книжки Стівена Кінга тощо. У Стівена Кінга є чудове оповідання «Нічний політ» про зухвалого журналіста. Він нічого і нікого не боявся. Як танк ішов до своєї мети - зробити матеріал. Його методи збору інформації були зухвалі, важкі, відчайдушні, а інколи навіть незаконні. Його матеріали були на першій шпальті. Одного разу, в погоні за вбивцею, він сказав таку річ: «Коли ти даєш свою кров, ти отримуєш стакан соку. Однак, коли ти забираєш чиюсь кров - ти отримуєш першу шпальту». Це метафора. Мене тоді дуже вразили ці слова, я думала, чому суспільство таке. Пройшло більше 20 років, а ця фраза і досі актуальна. 

А коли я вперше взяла до рук мікрофон… Телебачення - це наркотик, у хорошому значенні цього слова, звісно. 

- Є такий відомий вислів: журналістиці неможливо навчити, але їй можливо навчитися. Багато хто стверджує, що свого професійного становлення досяг лише в результаті практичної діяльності…

- Журналістиці неможливо навчити?! Ніколи не кажіть цього своїм студентам )) 

Поняття «навчити журналістиці» - це як сказати «навчити медицині». Це настільки абстрактне і широке поняття… Як картини Ієроніма Босха. Там СТІЛЬКИ всього! Якщо починаєш цю картину роздивлятись уважно, то стільки СЮЖЕТІВ можна побачити! Навчити бути журналістом, наприклад, телевізійником, МОЖНА. За місяць роботи на ТРК «Алекс» моя редакторка Олена Глущенко (її команда за її керівництва здобула перемогу на всеукраїнському конкурсі «Телетріумф» за найкращу програму місцевих новин «АлексІнформ») навчила мене більше, ніж викладачі за п’ять років університетської освіти. Бо це практика! І це дійсно головне у роботі журналіста. Можна скільки завгодно читати теоретичних матеріалів, як робити сюжет чи писати статтю, однак, поки ти не почнеш цього робити сам - все це не має значення. 

- І все-таки, що вам дав університет, про що і кого згадуєте? Ви вступали у той час, коли база для фахової підготовки у нас була ще доволі слабка…

- Вступила у 2001. Тоді викладалося багато сухої теорії, яка на практиці часто виявляється абсолютно марною… Віктор Володимирович Костюк – звичайно, харизматична особистість, ось кого неможливо забути! Запам’яталися також лекції Валентини Савелівни Ботнер із зарубіжної літератури. Я навіть недавно шукала спосіб потрапити знову на її пари, походити на її лекції - просто для душі, але мені сказали, що зараз ця викладачка вже не працює на факультеті. В неї були дуже круті пари! Ми досі її згадуємо з великою повагою, бо вона навчила нас правильно читати і розуміти літературу, робити висновки, орієнтуватися. Вона наш читацький світ перевернула повністю! Я просила в університеті перелік книжок на іспит, який нам давали, бо тоді ми не все встигали. Хотілося б перечитати ті твори заново. До речі, це пов’язано з одним моїм хобі…

Що ще дав мені університет? Витримку. Сміливість. Упертість. А головне - близьких і рідних мені людей. Моїх подруг, з якими ми не розлучаємось і досі - вже 22 роки! З першого курсу університету. Вони - моя підтримка. Ми щодня на зв’язку, хоч і розкидані по різних містах і навіть країнах. Одна подруга - дизайнер, друга - поетеса…

- Розкажіть, будь ласка, від самого початку, як складалася ваша професійна кар'єра.

- На п’ятому курсі, в 2006 році, я пішла працювати на телеканал «Алекс» журналістом у відділ новин. Побачила оголошення по телевізору, що їм потрібні на безоплатній основі студенти в редакцію новин. Я зателефонувала. Виявилось, що разом зі мною прийшло ще дев’ять людей. Мені пояснили, що працівники пішли у відпустки і їх потрібно кимось замінити. Я подумала: це мій шанс. До кінця місяця залишилася тільки я одна, всіх інших забракували. Там такі були умови, що люди просто не витримували - нас перевіряли, як на Х-факторі, і жорстко відкидали тих, хто не влаштовував. Студентові легко могли сказати після одного підготовленого ним сюжету прямо в обличчя: ви ні риба ні м’ясо, ви нам не підходите, до побачення. Деякі люди не хотіли працювати на безоплатній основі і таке терпіти, і самі йшли. Я була одна з тих, хто тримався і тримався, поки не залишилась одна. 

Ось так перший місяць без зарплати. На другий місяць мені давали на проїзд )) Через три я вже була у штаті. За два роки я вже була ведучою новин. Крім цього, продовжувала працювати журналістом у редакції новин. Через два роки ми не змогли змиритись із політикою керівництва телеканалу. Тоді звільнилась моя редакторка, а разом з нею і її заступник - Геннадій Волков, який зараз, до речі, на фронті. Круті фахівці. Я вже не бачила сенсу залишатись в ТИХ новинах, які там були без цих людей. Тож пішла у «вільне плавання». Але «плавала» недовго )) 

Мене запросили працювати на «ТВ Голд». Моїм завданням було побудувати «з нуля» відділ новин. Я з цим впоралась. Але завжди була думка пробиватись на центральний телеканал.

За пів року отримала пропозицію очолити в Запорізькій області кореспондентський пункт «Надзвичайних новин» ICTV. Я намагалась поєднувати це з роботою на «ТВ Голд», де крім «Новин» на мені ще була програма «Краса та Здоров’я». До того ж іще працювала адміном на сайті одного з комунальних підприємств. Мій щоденний графік був трохи «божевільний» )) О шостій ранку підйом, о другій ночі - спати. Треба було робити вибір, який для мене був очевидним, - робота на центральному телеканалі. Там я залишилась на 12 років. 

24 лютого 22 року програма «Надзвичайні новини» призупинила свою роботу. Ми вже не були надзвичайними новинами на тлі тих подій, які починали розгортатися! 

Перші місяці війни я працювала у військовому шпиталі, потім волонтером, паралельно писала статті для підтримки зоопарків та притулків для тварин на окупованій території; зрозуміло, ані копійки за це не брала, бо сама у волонтерському русі з підтримки тварин у Запоріжжі. Писала статті для юридичної допомоги постраждалим у війні. 
Потім працювала продюсером - організовувала зйомки іноземним журналістам. Крутий досвід, круті гроші. Організовувала їм зйомки, шукала цікаві історії, теми, возила. Десь чотири місяці цим займалась. Подібних помічників називають фіксерами. Однак коли я спілкувалася з одним австрійським журналістом, він сказав: будь ласка, не треба принижувати професію продюсера цим словом , фіксер - це якась вулична назва, а ви - field producer (англ. «польовий продюсер» - М.Ч.).

Та за кілька місяців мені запропонували роботу журналіста в корпункті в Запорізькому регіоні вже від телеканалу «Ми - Україна». З ними я працюю до сьогодні. Сказали, що їм потрібен журналіст у запорізькому регіоні, який самостійно водить машину, має досвід тощо. Повністю організований корпункт. Поки що немає приміщення, однак нам, в принципі, воно не дуже й потрібне, бо ми польові журналісти. 

- Яке у вас навантаження?

- Всі журналісти, які працюють у регіонах, повинні самі шукати теми для висвітлення. Бо ми розуміємо краще, за керівництво в столиці, що тут відбувається. У Києві, скільки б вони не читали новини, вони всього не знають. 

Норми щодо кількості матеріалів немає, оскільки може бути то тихо-тихо, а потім щось як трапиться! У Дніпрі, коли в будинок прилетіло, наша журналістка три доби там ночувала. Журналіст у подіях вариться 24 години на добу, навіть коли йде у відпустку. Постійно доводиться моніторити.

Ми в «Марафоні» і на кожен випуск, тобто через день, видаємо матеріал - або якась ситуація в області, або «включка», або сюжет.

- Чи з’явилося у вас після 24 лютого минулого року таке відчуття, що ваша робота набула нового сенсу? 

- Ми працювали з військовими темами з 14 року. Брали інтерв’ю у полонених. Знімали роботу наших військових та життя цивільних у прифронтових селах та містах. Для мене, як для журналіста, нічого не змінилося 24 лютого 22 року в плані головних принципів підготовки матеріалів - об’єктивність, перевірка фактів - ці принципи були і до повномасштабного вторгнення. Просто зараз виникли деякі аспекти - узгодження з військовими, правила зйомки. Це просто технічні моменти, які важливо знати і дотримуватись. Бо головне - не нашкодити нашим військовим. 

Із війною ставлення до професії не змінилося. Для мене журналістика завжди була важлива, ми завжди намагалися і намагаємося робити все об’єктивно, подавати кілька думок, кілька синхронів. Оперативність, ніяких фейків, всю інформацію перевіряти. Для мене нічого не змінилось у плані підходу до матеріалу.

Щодо заборон під час війни, ми знаємо чітко правила. У нас є перепустки від Міноборони, дозволи, там чітко сказано, що ми несемо відповідальність і маємо розуміти, що ворог може скористатися нашою інформацією. Інколи буває, що ми приїжджаємо на «приліт», добре розуміючи, в який об’єкт цілились, тому його не можна знімати. Буває, підходять люди, щось кажуть і планом виходять на те, що не можна показувати в кадрі. Ми його - за шкірку, щоб камера не повернулася і не писала його на тлі енергетичного чи промислового об’єкту, наприклад. Ми самі в цій країні живемо і зацікавлені в тому, щоб ворог не побачив. Це нормальні заборони. Звичайно, вони нам скручують руки в плані того, що, якщо «приліт», наприклад, ми годину не маємо права розпитувати, куди прилетіло. Хоча ми такі, що відразу б за ракетою туди поїхали про все дізнаватися, однак не можна. Я готова миритися з цими заборонами; один сюжет не вартий того, щоб повторно ракета прилетіла і наробила ще більше лиха. Для нас сьогодні на першому місці військові, а не рейтинги.

- Наскільки заважає працювати проблема з фейками в сучасному інфопросторі?

- Фейки загалом приносять журналістам дуже багато біди і проблем. Поясню. Сидить редактор у Києві, а в нього за всю країну новини. Навіть не відкриваючи повністю текст новини, він кидає - перевір. Ти починаєш перевіряти, втрачаєш час, ресурси, коли ти міг займатися чимось корисним. А потім виявляється, що це інформація трирічної давнини, або взагалі не про те, неправда. Звичайно, ми з цим стикаємось. Час витрачається на те, щоб пояснити редакторові, що ти не якийсь там дурень - проморгав таку новину. Плюс напруження, переживання - ти боїшся, а раптом це не фейк, а раптом справді пропустила щось важливе. І такого вистачає зараз.

Під час війни ми маємо право знімати і публікувати інформацію лише ту, що офіційно підтвердили Міноборони, представник військової адміністрації або голови міст (навіть якщо вони там не живуть, коли мова про окуповані населені пункти). Навіть якщо наші військові з фронту пишуть, що вони там щось «бомбанули», і це стовідсоткова інформація, ми не маємо права відразу повідомляти. З одного боку, нам це зв’язує руки в роботі, з іншого - так треба, що ж поробиш. 

- Чи бувало так, що вам не надавали належний доступ до інформації, перешкоджали діяльності, погрожували тощо? 

- Це три різних запитання )) Так. Усе було. 

Не надавали доступ - це класика, якщо ти зачепився за скандальну тему - готуйся до політики «замовчування» від чиновників, передачі твоїх запитів від одного відомства до іншого, по колу… Затягування відповіді. А коли ще в тебе «горить» матеріал, треба здавати його «ще вчора», бо в новинах на ТБ це буденність. Чиновники вважають, що так вони можуть «спетляти», якщо будуть затягувати з відповіддю, що ж… Дарма вони так думають - ми їх спіймаємо «за хвіст» у їх кабінеті ))

Погрожували? Так ) Бандити, чиновники, судді і навіть церковники. Особливо останні - дуже цікавий контингент щодо отримання інформації та залякування. Я робила багато цікавих історій про них - педофілія, корупція - мабуть мене б уже спалили, якби я працювала журналістом у середньовіччі )) 

Щодо перешкоджання журналістській діяльності, скажу так – коли працюєш у форматі кримінальної програми, це стає повсякденням. У 50 відсотках сюжетів будуть перешкоджати працювати. Але коли тобі перешкоджають - це явна ознака того, що ти «вхопив» круту тему.

У «Надзвичайних новинах» я працювала в умовах постійних кримінальних наїздів - напади, кримінальні авторитети за нами стежили, місцеві і немісцеві. 

- Сьогодення - це війна. До цього ви тривалий час висвітлювали кримінал, нещасні випадки. Вибачте, як вдається витримувати таке психологічне навантаження?

- А як хірурги працюють? Рятувальники? Медики швидкої? Поліцейські? Це наша робота. Якщо ти не готовий до морального аспекту - обирай щось спокійніше. Я отримую кайф від своєї роботи. Коли ти о четвертій ранку виїжджаєш на зйомку у Донецьку область, працюєш там, знімаєш та на місці відписуєш матеріал, щоб встигнути його випустити сьогодні-на сьогодні. А потім тобі три години треба сидіти за кермом, щоб повернутись. І ти вдома о 10 вечора… Але коли ти дивишся РЕЗУЛЬТАТ своєї роботи - ексклюзивний репортаж, у тебе немає втоми. Ти отримуєш кайф, це неможливо пояснити, поки сам не спробуєш. 

Журналісти - як хірурги. Якщо ми будемо все через себе пропускати і занадто близько приймати, то ми просто не витягнемо морально. Як я відволікаюсь? Та ніяк, абсолютно: зробила матеріал і вже психологічно готова шукати наступний сюжет. Мабуть тому я так довго у цій професії. Єдиний раз, коли було дуже важко і я довго відходила, це в 2014 році, коли ховали хлопців з Іловайську. От тоді мене емоційно накрило дійсно! Все інше… Я щоразу думаю, що я просто роблю свою роботу, і що завтра вже маю бути у формі. 

- Як ви ставитеся до такого явища, як «жовтизна» в новинах?

- Всі хочуть «їсти». І деякі «журналісти» також… Як можна до цього ставитись? Намагатись ігнорувати. І не витрачати на це свій час. 

- Так, але у «Надзвичайних новинах» багато такого, за що їх можна назвати жовтими. Хоча б стиль подачі матеріалу ведучими, те, як по кілька разів крупним планом показують найжахливіші деталі…

- Розумієте, не ми, журналісти, робимо ці речі, а суспільство. Часто, коли ми приїжджали на місце трагедії, нам говорили: ось ви такі-сякі, у вас тільки негативне все. Я відповідала: не ми це робимо, а ви - ваші сусіди, родичі, а ми лише показуємо, лише передаємо.

«Надзвичайні новини» - не просто новинна програма, у нас був специфічний формат. Усі добре розуміли, що це не просто новинна програма, яку можна дивитися з дітьми, при цьому вона була рейтингова. Рейтинги в нас були круті! Новини в нас були особливі в тому плані, що деякі репортажі, розслідування, інтерв’ю тощо були абсолютно ексклюзивні. Наскільки етично подібне показувати? Можливо й неетично, однак я не знаю, як розповісти про місце жахливого злочину, не показавши докази трагедії. 

Я про етику дуже багато можу розповісти. Під час роботи в «Надзвичайних новинах» довелося не раз порушувати правила етики, однак це, на мій погляд, було виправданим. 

Наведу такий приклад. Є правило, що не можна знімати дітей без згоди батьків. Ось у мене була така ситуація. Поїхали ми до одного районного міста знімати якийсь сюжет. І коли вже закінчували працювати, до мене підходить місцевий чоловік і каже: «Ви з приводу інтернату?» Я вперше чую, але кажу: «Можливо. А що?» «Ну з приводу того, що дитина вистрибнула з вікна?» - продовжує незнайомець. Я розпитую, він буквально три слова сказав і пішов. А сталося таке. В місцевому інтернаті дівчина-підліток вистрибнула з третього поверху через те, що її зачинили в кімнаті і почали бити, знущатись, і вона цього не витримала. Били діти, а співробітниця тримала двері. Дівчинка зламала обидві ноги, пошкодила хребет і ще якісь травми отримала. З районної лікарні її в тяжкому стані перевели до нашої обласної. Знаючи, що таке відбулось, повинна я про це розказати суспільству? 

Щоб узяти інтерв’ю в цієї дівчинки, щоб вона розповіла, що з нею трапилось, я маю запитати дозволу в її батьків. Її батьки позбавлені батьківських прав. А відповідальність за неї покладена на ту співробітницю інтернату, яка все це допустила, навіть тримала двері. Зрозуміло, що вона не дасть згоди. Однак мовчати я не можу.

Що я роблю? Змиваю макіяж, перевдягаюсь, беру пакунок із фруктами, беру ще з собою реєстратор із машини, бо мені потрібен був невеличкий гаджет. Приходжу в обласну лікарню. Замаскувалась, як сіра миша, заходжу в палату, а вона - ця дівчинка - на розтяжках. Я впіймала такий момент, коли всіх відвідувачів попросили вийти з палати, бо саме мили підлогу. Непомітно прослизнула в палату і сказала їй: «Я журналістка, у тебе є лише п’ять хвилин, щоб ти на камеру розповіла про все, що з тобою сталося, чому ти тут. Якщо ти мені все розповіси, я тобі допоможу, ми тебе витягнемо звідти і в тебе все буде добре». І вона мені на реєстратор розповіла всю історію - що їй довели, що над нею знущались, гнобили, вихователька била. Я паралельно її знімаю камерою, щоб відео набрати. По закону я не маю права такого робити. В цей момент залітає медсестра, все бачить, вибігає за лікарем. Я кажу: «Тримайся», і тікаю, бо за мною вже гоняться. Біжу через усю лікарню, сідаю в машину і ми з оператором їдемо в інтернат, по гарячому записуємо інтерв’ю у них. 

Потім із усім цим матеріалом, просто в той же день, їдемо в прокуратуру, ставимо на столі їм ноутбук і вмикаємо запис із інтерв’ю цієї дівчинки. Прокурор дивиться, а ми знімаємо реакцію. Коли журналіст анонсує інформацію, це вважається вже як звернення і прокурор не може цього проігнорувати. Прокурор - а це була жінка - потисла мені руку, похвалила за те, що ми зробили. Після цього всіх відповідальних осіб у тому містечку познімали і вони пішли під кримінал. Дівчину удочерили іноземці - здається, в Канаду забрали. Коли я сказала прокурорці, що я не мала права знімати неповнолітню і переживаю, вона відповіла: нічого, ми вас захистимо, бо ви порушили закон ради життя та безпеки дитини!

Звичайно, якщо чесно, я думала тоді не лише про долю дівчинки. Я чудово розуміла, який гарний можна зробити репортаж, і я на цьому матеріалі зробила собі ім’я на «Надзвичайних новинах». Моя зарплатня відразу збільшилася вдвічі.

Було ще пару подібних випадків, коли доводилося застосовувати метод масок. Я - польовий журналіст, мене цікавлять долі звичайних людей.

- Які риси характеру допомагають журналісту-новинарнику працювати успішно? 

- Кмітливість, сміливість, уважність до деталей, комунікабельність, ну і стресостійкість.
Вміння приймати професійні рішення також. Журналіст вирішує, що і як показати, що піде в сюжет, ось тут починається наша «четверта влада»… 

- На новинах працюють здебільшого молоді журналісти. З віком дедалі складніше залишатися затребуваним фахівцем, особливо на телебаченні. Рятує, напевно, ідея якоїсь цікавої авторської програми?

- Що значить молоді журналісти? Що таке роки для журналіста? Це досвід, це зв’язки, це доступ до ексклюзивної інформації, це розвинене вміння працювати в кадрі, це повага, це Ім’я. Є багато прикладів українських та іноземних журналістів, які на телебаченні вже десятки років, це монстри в журналістиці, круті фахівці, молодим у них ще вчитись і вчитись. Скажімо, Валентина Доброта, Анжела Слободян, Олександр Моторний.

Тому щодо майбутнього - поки я зможу тримати мікрофон і розповідати про сьогодення, про простих людей, про їх подекуди неймовірні подвиги та історії, про військових, про волонтерів, про літніх людей, які виживають у підвалах по сім місяців, я буду працювати журналістом. 

- Розкажіть, будь ласка, про хобі, про яке ви згадували на початку розмови.

- Збираю книги для домашньої бібліотеки, дуже люблю книги, їх запах. Люблю шукати рідкісні книги, «полювати» за ними, купувати, а більше за все – читати. На початку війни я просто сідала, щоб знімати стрес, обкладалася книжками, перебирала їх, витирала пиляку, гортала і це допомагало мені заспокоїтися…

- А який улюблений жанр? Детективи, містика?

- Ні. Люблю американську, англійську, німецьку класику. Французьку - ні. У моїй колекції є Ремарк, Моем, Кронін, Драйзер... 

- Насамкінець традиційне прохання: порадьте або побажайте щось сучасним студентам і викладачам рідного журфаку.

- Викладачам – давати більше практичних завдань студентам - що завгодно - прочитати статтю, замітку, подивитись репортаж та проаналізувати, написати самому, придумати тему та героїв. Що завгодно - тільки практика.  

Сучасним студентам - намагатися працювати просто від сьогоднішнього дня! Починати десь писати, неважливо де, про що завгодно, але треба набивати руку, напрацьовувати зв’язки. На це завжди можна знайти час. Я дуже шкодую, що не почала раніше. Намагайтеся якомога раніше починати працювати, бо неймовірно жорстка конкуренція в журналістиці. 

Я зробила Телеграм-канал для себе і зараз наповнюю, як кажуть, для душі. Це один із варіантів для студентів - тренуватися писати, рівняючись на інших, вчитися робити посилання. 

Треба розуміти, що журналістика, робота в новинах - це важка робота, подекуди дуже небезпечна. Забудьте про вихідні та свята, відпустки та дні народження. Ви будете їх зустрічати на роботі. Морально ви будете завжди «в роботі». Щоб досягти успіху, треба працювати, постійно бути в пошуці тем, історій. Починайте працювати вже зараз - пишіть, читайте, розвивайтесь. Ваш успіх залежить лише від вас. 

У журналістиці немає випадкових людей. Навіть якщо вас привели якісь знайомі, без відповідних здібностей ви пропрацюєте тиждень-два, а потім редактор скаже: не впорався - йди.

І скажу трохи про заробітки. Мабуть вашим читачам, студентам це буде цікаво. У мене не було зв’язків серед журналістів, у мене звичайні батьки-робітники. Я всього досягала самостійно. З нуля будувала кар’єру. За першу свою статтю, ще в університеті, на практиці, мені заплатили 12 грн. З мене тоді багато хто сміявся, навіть батьки. Але вони перестали сміятись, коли я сама заробила собі на машину і квартиру. Нікого не слухайте - будьте впертими. І коли ви будете гуляти Барселоною, їсти піцу в ресторані біля Колізею в Римі, плавати в океані на Шрі-Ланці та гуляти Лісабоном, згадуючи Ремарка, знайте: в журналістиці можна добре заробляти! Але лише тоді, коли ти по-справжньому закоханий у цю професію.

- Дякуємо за корисні поради і дуже відверте інтерв’ю!

 

Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко

 

На фото:
1). Висвітлення подій у Запоріжжі та області.
2). Головне – спіймати удачу!
3). У телестудії колег.
4). З колегами.
5). Останнє інтерв’ю «Залізного Фелікса».
6). Вся необхідна амуніція в багажнику.
7). «З телеоператором Дашею Зиряновою розуміємо одна одну без слів».
8). До підготовки чергового сюжету готові.
9). Поруч із військовим трофеєм.
10). Закохані у професію. 

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: інтернет-журналістка Валерія Константинова

 

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». В його рамках сьогодні пропонуємо до вашої уваги бесіду з однією з талановитих вихованок факультету журналістики Валерією Константиновою, яка обрала справою свого життя медіа і зараз працює у «Новинах Приазовʼя» від «Радіо Свобода». Зокрема вона поділилася своїми думками про переваги журналістської професії і про те, наскільки важливо доносити до людей правдиву інформацію про поточні події.

 

- Валеріє, пам’ятаю, ви дуже гарно вчилися. Опишіть, будь ласка, свою журналістську кар’єру від студентських років до сьогоднішнього дня.

- Коли вступала на факультет журналістики, то навіть не думала працювати кореспондентом, оскільки мріяла стати відеооператором і робити цікаві монтажі. Але на парах нам часто задавали писати якісь журналістські тексти, зокрема на «Агенційній журналістиці» в якості індивідуальної домашньої роботи потрібно було опублікувати п’ять матеріалів на незалежному студентському інтернет-порталі «Пороги». Тоді я вперше отримала від редактора журналістське завдання - відвідати захід і написати про нього. Здебільшого в мене були репортажі. Фото до матеріалів теж робила самостійно своїм фотоапаратом. Пам’ятаю, як уперше на сайті з’явилася моя публікація (текст і фото) під моїм прізвищем - це було дуже приємно і послугувало стимулом для подальшого розвитку в професії. 

Після першого курсу проходила практику на телеканалі «TV5». Раніше мені здавалося чимось нереальним потрапити саме в цей ЗМІ! Ми з журналістами їздили на заходи, а потім писали сюжети. Паралельно продовжувала працювати для «Порогів», оскільки редакторка була не проти. Так у мене з’явилася зацікавленість до написання текстів.

Слід відзначити, що спочатку журналістські текстові матеріали в мене не зовсім вдало виходили. Вони багато редагувалися, але це не впливало на моє бажання продовжувати справу, навпаки - я уважно читала правки та робила висновки, щоб наступний текст вийшов кращим.  

На другому курсі мені захотілося чогось іншого, наприклад, спробувати свої сили у газеті. Зізнаюся, що раніше вважала газету трохи нудним видом ЗМІ, бо сидиш постійно і щось пишеш. Але я не враховувала той факт, що для написання статті потрібно обов’язково кудись сходити, щось відвідати, з кимось поспілкуватися. 

За порадою, в яку газету піти працювати без досвіду, звернулася до одного з викладачів - Юрія Ботнера. Він і порекомендував «Запорозьку Січ». Це було десь у 2016 році. Моя робота розпочалася з завдання, яке видала мені журналістка Ірина Гавриленко. 

Через кілька місяців до колективу долучилася одна з випускниць нашого журфаку - Марина Ботнарева. З нею я познайомилася ще на «Порогах», саме вона допомогла мені зрозуміти, що таке журналістика, та краще адаптуватися в цій професії. На все життя запам’ятала фразу, яку вона сказала мені ще на першому курсі, коли мене з певних причин не пустили на один захід: «поганий досвід, теж досвід». Тому коли в мене трапляються якісь неприємності по роботі, я згадую ці слова. 

У газеті теж були правки, мені пояснювали, що і як краще робити. Хоч і не виходило, але все одно я просила відправляти мене на заходи та старалася виконувати редакційні завдання якнайкраще. 

Спочатку писала безоплатно, згодом - за невеликі гонорари. Проте моєю головною метою було отримати досвід, чомусь навчитися, а вже про фінансовий складник я думала в останню чергу. Працювала в цій газеті позаштатно, під час навчання на бакалавраті, а у штат влаштувалася, коли вступила на магістратуру. Мені подобалося, що робота за вільним графіком, це давало змогу поєднувати її з навчанням. 

Після завершення магістратури зрозуміла, що мене вже нічого не тримає в «Запорозькій Січі» - я набралася досвіду, взяла від неї все, що можна. Рішення звільнитися мені далося дуже складно, тому що все-таки в редакції цієї газеті я пропрацювала близько трьох із половиною років, все стало рідним. Звільняючись, я йшла фактично в нікуди, ніяких варіантів спочатку не було.

Незабаром почала співпрацювати з мелітопольськими «МВ». Вони у Запоріжжі відкривали філіал, але у 2020 році через пандемію закрили. Також писала для сайту «Перший Запорізький». Мала досвід співпраці з інтернет-виданням «Депо Запоріжжя». Під час журналістської діяльності паралельно працювала фотографом при фотостудії. Так було до війни, бо через певні причини штат на сайті розформували. 

Трохи також писала на один копірайтерський сайт, поки випадково не побачила, що на проєкт «Новини Приазов’я» від «Радіо Свобода» шукають журналіста. Вирішила поцікавитися щодо вакансії. Мені дали виконати завдання, пройшла стажування, і ми почали співпрацю. Для мене це виявився абсолютно новий формат роботи. Ми командою готуємо програми на різні актуальні теми, потім ці матеріали потрапляють на ютуб-канал. Особисто моя робота переважно полягає в тому, щоб телефонувати експертам, брати коментар по аудіо або відео, шифрувати, а далі інша наша співробітниця пише з наших синхронів сценарій, ведучий начитує в студії. Такий формат роботи в команді для мене був трохи незвичним, але колеги допомогли швидко з усім розібратися. Їх підтримку та допомогу я дуже ціную. Крім того, текстові матеріали програми виходять на сайті «Радіо Свобода». Також періодично пишу на сайт і власні тексти.

- Чим для вас приваблива професія журналіста? І коли почалась ваша зацікавленість нею?

- Спочатку я хотіла лише працювати з відео, монтувати. Вибір університету та факультету був спонтанним - я побачила, що на журфаці вчать і на операторів. Суто журналістика мене зацікавила вже під час навчання, коли я почала пробувати писати тексти. Ця професія приваблює мене тим, що ти постійно в курсі подій, моніториш новини, різні офіційні джерела, відвідуєш заходи, спілкуєшся з абсолютно різними людьми, а також пишеш матеріали на важливі теми (які часто складні для мене, але це мотивує знов і знов вчитися чомусь новому).  

- Бачила на сайті «Радіо Свобода» низку ваших чудових матеріалів. Вони написані у стилі сторітелінгу – важлива інформація через цікаві історії. Вам самій подобається працювати у такому ключі чи це редакційна вимога?

- До «Радіо Свободи» в такому форматі матеріали я практично не писала. В основному в мене виходили репортажі, інтерв’ю у вигляді запитання-відповідь, а не історії. Можна сказати, що війна змусила опанувати новий жанр. У такий спосіб ми висвітлюємо історії людей, які пережили окупацію, військових і волонтерів, які побували в полоні. Через них показуємо всі жахи, які насправді відбуваються.  

Наприклад, робила матеріал про маму та хлопчика з Маріуполя, а саме - про те, як вони жили в окупації, як їм вдалося вибратися з неї, про втрату житла, перебування у підвалі під час бомбардувань, де вони ділили шматок хліба з усіма, де вмирали люди. Хлопчик вів щоденник, у якому писав та малював усе, чому був свідок. На його очах помер його рідний дідусь.  

Насправді, історій людей, які пережили окупацію, багато, ще більше можуть розказати ті, хто зараз живе на окупованих територіях. Слухаючи їх розповіді, не розумієш, як подібне може відбуватися у наш час. 

Також робила текст із працівником ДСНС, який був на розборах завалів після прильоту ракет в багатоповерхівки, де винесло цілі під’їзди. Він про деякі моменти розповідав мало не зі сльозами на очах, наприклад, коли до нього підходили люди та просили знайти рідних. У більшості випадків, людей знаходили мертвими, хоч їхні близькі сподівалися до останнього, що вони живі.

І подібних історій доволі багато… 

- Наскільки, на вашу думку, стереотипи, створені навколо професії журналіста, відповідають дійсності? І чи впливає на обличчя української журналістики війна?

- Мабуть, до стереотипів віднесла б думку людей, що журналіст спілкується лише з відомими людьми, ходить на всі заходи безкоштовно, і взагалі все може. Насправді ми співпрацюємо з усіма, пишемо про все, що має знати аудиторія, що буде корисно та цікаво суспільству.

Пройти лише за посвідченням журналіста на якийсь крутий захід безкоштовно не так просто. Часто потрібна акредитація, а потім ти пишеш матеріал. З одного боку - його відвідав, але й відпрацював; це труд, а не сама тільки розвага, як комусь здається.

Деякі люди думають, що журналіст може написати про будь-яку проблему, і після цього вона обов’язково вирішиться. Тому телефонують і просять допомогти. Але і з цим не так просто.

У журналістів дійсно ненормований робочий день. Хоч він може бути і фіксованим, ти все одно працюєш мало не 24/7. Часто початок і завершення робочого дня залежить від спікерів. Наприклад, якщо ти з вечора домовляєшся про коментар з людиною, у тебе дедлайн до 14:00 наступного дня, а твій експерт може прокоментувати о 7:00 ранку, то ти підлаштовуєшся під нього, оскільки тобі дуже потрібен коментар саме цієї людини. Зараз на роботу впливає ще й вимкнення світла, тому потрібно теж підлаштовуватися.  

Крім того, в журналіста дійсно не дуже висока зарплата. Особливо, якщо брати регіональні ЗМІ. Іноді очікування щодо певного рівня зарплати виявляються трохи завищеними.  

Як правило, для написання тексту потрібне натхнення. Але завжди є дедлайн і тому, навіть якщо натхнення немає, то все одно потрібно працювати.   

- Наскільки важливо зараз висвітлювати події, пов’язані з війною, якісно і що це означає особисто для вас? 

- Висвітлювати події, пов’язані з війною, потрібно обережно. Зараз багато різної інформації, і не завжди вона може бути перевіреною. Часто буває, що, наприклад, мер певного міста каже одне, а потім військові спростовують цю інформацію.

На початку війни працювала на сайті на стрічці новин і певний час трохи не розуміла, як слід подавати інформацію - що можна, а що ні. Адже раніше ми не були готові до цих реалій, не усвідомлювали, що «зайва» публікація може нашкодити. 

- Чи відчуває журналіст труднощі етичного характеру, коли тема матеріалу торкається людських трагедій?

- Журналіст дійсно відчуває певні труднощі, оскільки часто дуже важко запитувати людину про те, що може в неї викликати сльози, що вона пережила. Наприклад, це стосується матеріалів про полонених, жителів міст, які пережили окупацію, тощо. 

- У мирний час яка ваша улюблена тема і чому?

- У мирний час у місті проводили багато різноманітних заходів, цікаво було їх відвідувати та робити фоторепортажі.

Мені подобається писати інтерв’ю з людьми, дізнаватися про їх роботу або хобі. 

- Зараз дуже багато молодих жінок, зокрема і журналісток, опинились у статусі біженок за кордоном. Чим обґрунтоване ваше рішення залишатися і продовжувати працювати тут?

- Коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене і в думках не було виїжджати за межі країни. На другий день війни ми з родиною прийняли рішення виїхати пожити за місто, в село до бабусі. Звідти я продовжувала працювати на  новинному сайті. Робота була, рідні поряд, і тому їхати за кордон не бачила сенсу: «Як я все покину і поїду невідомо куди?».   

Своє рідне Запоріжжя не хочу покидати, тому що за час війни полюбила його ще більше.  

- Як ви ставитеся до того, що деякі люди сьогодні більше довіряють блогерам?

- Люди самостійно обирають, якому блогеру або ЗМІ довіряти. Слід розуміти, що серед блогерів є військові експерти, фахівці з певних сфер, але всі вони висвітлюють свою суб’єктивну думку, і не більше того. До будь-якої інформації, з якого б джерела її не отримували, слід ставитися обережно, перевіряти, сумніватися. Що стосується ЗМІ, то більшість із них, на мій погляд, усе-таки дотримуються журналістських стандартів і норм, тому здатні викликати довіру, генерувати якісний контент.   

- Чи згадуєте alma mater? Що дав для вашого фахового становлення університет?

- Після випуску я дуже сумувала за університетом. Навіть промайнула думка вступити до аспірантури. У мене там продовжували навчання друзі на молодших курсах, і тому періодично у стінах ЗНУ з’являлася. Часто з подругами згадуємо пари або кумедні ситуації, які з нами відбувалися. 

Університет дав мені основи журналістики, розуміння того, як писати тексти, знімати та монтувати відео, орієнтуватися у правових та етичних аспектах. Досить багато було практичних предметів. Наприклад, на спеціалізації я вчилася на телевізійній журналістиці, і ми постійно щось знімали, пробували себе в кадрі. Коли багато практики, це круто. 

- Який характер треба мати для успішної роботи в медіа?

- Журналісту потрібно бути комунікабельним, десь дуже наполегливим, а також порядним. Професія вимагає постійного розвитку та розуміння, що відбувається навколо.  

- Традиційне запитання: що б ви побажали студентам, які вчаться зараз, а також викладачам?

- Студентам раджу відразу, з перших курсів, визначитися, чи дійсно журналістика - те, чим вони хочуть займатися. Практикуватися, щоб відчути реалії цієї професії, а також вчитися, розвиватися, пробувати щось нове. 

Якщо розумієш, що з певного ЗМІ взяв усе, і хочеться змін, потрібно змінювати! Не можна себе мучити та боятися полишити зону комфорту. Це дуже складно, але пробуйте. 

Викладачам я дуже вдячна за пари, допомогу та поради! Хочу побажати сил, витримки у ці нелегкі часи та повернутися до традиційного навчання в авдиторіях. Адже нічого не замінить живого спілкування студентів із викладачами )) 

- Дякуємо, Валеріє! І вам подальших успіхів, на все добре!

Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко

На фото:
1). У фотостудії (фото Світлани Христенко).
2). Під час роботи журналісткою подружилася з фотоапаратом і потрошку це стало захопленням (фото Сергія Лаврова).
3). Із колегами-телевізійниками Вікторією Білою та Владиславом Ващенком на зйомках на День Святого Миколая. 
4). Під час підготовки репортажу зі змагання дронів на «Запоріжсталі» (фото Володимира Шеремета).  
5). Представниця преси на заході до Дня металурга.
6). З однією з кращих подруг Інною Демченко (фото Сергія Лаврова).
7). З улюбленою викладачкою Оленою Усмановою.

Category: Про випускників

Hits: 0

Пропонуємо вашій увазі бесіду з однією з кращих вихованок факультету журналістики Дар’єю Зиряновою, яка на цей час працює телеоператором загальноукраїнського інформаційного телеканалу «Ми - Україна». Розмова вийшла зокрема про специфіку роботи під час війни, переваги й мінуси журналістської професії, про те, наскільки важливо щиро любити свою справу.

- Дар’є, до цього ви працювали на телеканалі «Україна», а ще раніше - на TV5. Чому скрізь телеоператором?

- Під час навчання в університеті я мала змогу спробувати себе в газетній журналістиці, на радіо і, звісно, на телебаченні. Останнє було для мене найважчим випробуванням і тим самим - зацікавило найбільше. Телебачення - візуальне ЗМІ, створення картинки - справжня магія. Мені подобалось творити цю магію і бачити результат на екрані телевізора. 

Вже на третьому курсі, коли я обрала відповідну спеціалізацію, чітко зрозуміла, що хочу бути за кадром. У мене вже був досвід володіння фототехнікою, тому з відеокамерою потоваришувати було нескладно. 
На регіональному телеканалі я працювала виїзним оператором. Це були новини, зокрема спорту, записи програм, прямі трансляції концертів тощо. А вже на корпункті я виконувала не тільки пряму телеоператорську роботу. То я монтую разом зі своїм журналістом, то моніторю новини, збираю інформацію, контактую з героями і безпосередньо займаюсь режисурою майбутнього матеріалу. Я кайфую від своєї роботи! Тому й телеоператор! ))

- Телеоператорами працюють здебільшого чоловіки. Чи доводилося вам стикатися з людьми, які вважають, що для жінки це трохи дивно?

- На превеликий жаль, з самого початку свого кар’єрного шляху я періодично стикалась із неприємним ставленням до цієї так званої «нежіночої справи». Навіть коли я прийшла на TV5, де була вакансія телеоператора, мене вперто хотіли відправити стажуватися на режисера монтажу. Я посиділа пару днів за комп’ютером, а потім спустилась на перший поверх в операторську і дуже довго чекала головного оператора, бо той був саме на зйомці, щоб попросити дати мені шанс. 

Хочу сказати, що жінки не гірше виконують цю роботу за чоловіків. Але правда в тому, що зараз вона стала легшою, бо сучасна техніка не така громіздка і важка. Ще років десять тому я б просто фізично не змогла працювати оператором. Пам’ятаю, хтось із дикторів у кінці сюжету помилково сказав: «Готували Дар’я Зирянова і Олег Притикін» (це журналіст), а не навпаки, подумавши, що журналіст - я, а оператор - Олег, адже звичніше, коли оператор - чоловік. Та й досі, працюючи вже понад шість років на ТБ, я чую інколи здивовані репліки навколо: «Оператор - дівчина?!» Або під час «включок» було телефонуєш в апаратну узгодити якісь технічні моменти, а там дивуються, коли дізнаються, що з ними розмовляє телеоператор жіночої статі ))

- Що важливіше в телесюжеті - особа репортера, вдало складений текст чи якісна «картинка», яку забезпечує телеоператор?

- Тут зараз, напевно, буде моя суто суб’єктивна думка. Вважаю, що телебачення без картинки - це радіо, інтернет, газета, будь-який інший засіб медіа, тільки не ТБ. Відео - це та константа, без якої телебачення не існує. Журналіст може написати все, що завгодно, текст може бути неймовірно крутим і класним, але до нього потрібно відео! І я кажу про якісне відео, яке може зробити професійний телеоператор. Це не про фоточки з інтернету чи вертикальні сторіз із соціальних мереж. 

На другому місці після відео, на мою думку, злагоджене спілкування, якісна комунікація між журналістом і оператором. Маючи досвід роботи на регіональному телеканалі, де десяток журналістів і стільки ж телеоператорів, і цей штат постійно змінюється, скажу, що налагодити контакт надзвичайно важко. Бо за день можна мати, наприклад, три-чотири зйомки, з яких репортаж, інтерв’ю, якісь там спортивні події, і всі ці зйомки - з різними журналістами. У кожної людини свій характер, свої амбіції, свої емоції, а якщо немає взаєморозуміння, страждає якість матеріалу. А ось уже працюючи на корпункті, я помітила, що ти вже настільки звикаєш до свого журналіста, а журналіст - до оператора, що ви розумієте одне одного навіть без слів, інколи просто достатньо погляду. В такому випадку більше шансів отримати на виході якісний матеріал.

- Сьогодні в усіх медіа переважає тема війни, журналісти постійно в неї занурені. Що ви робите, щоб витримувати це психологічно? 

- Від початку повномасштабного вторгнення більшість журналістів працює без вихідних і відпусток. Це постійний моніторинг новин, це десятки робочих чатів і готовність працювати тут і зараз, пристосовуючись до реалій сьогодення. Я не знаю, що мені допомагає витримувати це психологічно, інколи це просто неможливо. Розкажу декілька історій. 

У ніч перед тим, як розбомбили драмтеатр у Маріуполі, ми спілкувалися з маріупольцем, якому вдалося виїхати до Запоріжжя. Він нам емоційно розповідав про всі жахи, що там коїлися, про те, що в театрі багато людей, зокрема його знайомі, що він переживає за них. А вдень сталося те лихо, про яке ми знаємо, бомбили театр… Коли я дізналася про це з Телеграм-каналів, я плакала, бо незадовго до цього спілкувалася з людиною, яка розповідала, що там залишалися люди і що їх треба рятувати, а вже немає кого рятувати... Навіть зараз, згадуючи цей епізод, мені важко, знову навертаються сльози. 

Або, наприклад, коли стався «прильот» по автоколоні на Оріхівському шосе, я тоді знімала для одного міжнародного інформаційного агентства. Просто щоб не зійти з розуму від побаченого, мені доводилося концентрувати всю свою увагу на роботі, намагалася дивитися лише крізь об’єктив. Такого жаху я раніше ніколи не бачила, і насправді жодним відео, чи словом, чи фотографією того не передати повністю. 

Ще допомагає триматися розуміння того, що працюючи на інформаційному фронті, ми також наближаємо нашу перемогу. І якщо від моєї роботи є користь, то я на правильному шляху. 

- Чи відчуваєте ви особливу відповідальність, працюючи над сюжетами, які торкаються війни?

- Постійна самоцензура. Дуже багато моментів, які треба тримати в голові. Не буду говорити про певні заборони від Міністерства оборони, про необхідні акредитації - це все технічні моменти. Найголовніше при підготовці сюжетів, які торкаються війни, це не нашкодити. Не завдати болю людям, які постраждали, натомість максимально допомогти, висвітлюючи проблеми населення.

- А в чому полягає романтика роботи в медіа?

- Насправді я зрозуміла, що можна знайти багато чого романтичного в роботі, яка подобається, від якої отримуєш задоволення. Бо за весь час від початку моєї роботи в медіа я ставала свідком багатьох цікавих подій, які б я ніколи в житті не побачила, якби не працювала в журналістиці. Наприклад, відвідувала археологічні розкопки на Хортиці і на Мамай-Горі, гладила новонароджених левенят і тигренят, спускалась у шахту в Дніпрорудному на 840 метрів у повному шахтарському екіпіруванні. В одній зі штолень Запорізької області ми шукали золото. Я була свідком встановлення декількох рекордів України. Також ми щорічно знімаємо негоду, коли випадає сніг або ллється сильний дощ, знімаємо, коли починається і завершується сезон на морі, як вирощують черешеньку в Мелітополі і помідорчики в Кам’янці-Дніпровській. Ми стаємо свідками найкрасивіших світанків і заходів сонця, коли катаємось по області. Ми досліджуємо наш рідний край, і він такий прекрасний! Як мінімум, за це можна любити свою роботу.

А ще один романтичний момент стосується мого особистого життя - завдяки професії я познайомилася зі своїм чоловіком. Ми з ним колеги, він також працює телеоператором одного з центральних телеканалів. Ось так виникла телеоператорська сім’я ))

- Журналістські колективи класні. Згодні зі мною?

- Не знаю, як в інших редакціях, але мені з колегами дуже щастить. Це така велика телевізійна родина, де завжди допоможуть, підкажуть. Вони завжди на зв’язку із будь-яких питань. Згадуючи події 2021 року, коли під час однієї зйомки на мене зненацька накинулась дівчина з ножем (удар прийшовся на камерне світло), тоді всі мої колеги, які стали свідками цієї події, без вагань надали поліції необхідні свідчення і підтримували мене до останнього засідання суду. Вони висвітлили цей випадок у своїх сюжетах, постійно запитували, як там що, чи потрібна мені якась допомога, їздили зі мною до поліції. Це круто, я в захваті від своїх колег, тому повністю згодна із тим, що Ви сказали.

- Які якості, на вашу думку, треба мати для успішної роботи в медіа? Ці риси мають бути вродженими чи їх можна прищепити під час навчання, набути самостійно у практичній діяльності?

- Гадаю, в людини має бути, як мінімум, бажання цим займатися. А університет дає потужну базу для формування потрібних знань і навичок у майбутній професійній діяльності. Далі все залежить від людини. Тобто, те, що дав університет, плюс бажання розвиватися, дорівнює - успішна робота в медіа. Принаймні в моєму випадку вийшло саме так. Думаю, що без теоретичної бази і практичного складника нашого навчання було б важко відразу йти і працювати. Ну і, звісно, не треба забувати про необхідність комунікабельності, стресостійкості, універсальності, здатності швидко орієнтуватися в будь-якій ситуації. Всі ці якості відточуються з часом. 

Важлива також здатність до самоосвіти. У 2018 році мені довелося опановувати навички володіння квадрокоптером і екшн-камерою. Купити такі речі було дорого. Довелося просити колег, щоб поділилися своєю технікою і навчили нею користуватися. Подібні речі відкривають нові горизонти у професії. Так що не треба боятися вчитися чомусь новому. 

До речі, працюючи з міжнародними нашими колегами, я помітила, що їм дуже подобається, коли фахівець універсальний. Тобто коли людина може сама дістатися місця зйомки, тобто має ще й водійські навички, вміє написати, відзняти, змонтувати тощо. Їм легше заплатити одній людині, яка зробить усе, ніж шукати велику команду. 

- Кажуть, студентські роки найцікавіші в житті людини. Але, мабуть, не для журналістів?

- Знаєте, я б із радістю ще раз в університет пішла! Було цікаво і весело, дійсно золотий час. Згадуючи свої студентські роки, я тільки не розумію, як ми все встигали )) Творчі завдання, практики, сесії, при цьому я ще не з Запоріжжя - щодня витрачала півтори години на те, щоб доїхати до універу, та стільки ж - додому. А на четвертому курсі я вже почала працювати на TV5. Впевнено можу сказати: ці роки були насиченими й незабутніми. Я дуже щаслива, що мала змогу навчатися на факультеті журналістики ЗНУ.

- Рідний факультет згадуєте? 

- Ну, а як не згадувати, коли більшість колег, із якими доводилося працювати, вчилися там же, тільки в різні роки?! Звичайно, ми і факультет згадуємо, і викладачів. Звісно, добрим словом ))  А взагалі з навчанням на журфаці пов’язано дуже багато гарних моментів у моєму житті. Там я знайшла моїх друзів, там відбулося моє розуміння, чим хочеться займатися в цьому житті. Там я здобула знання, які використовую у своїй роботі. Вважаю, що наш факультет - це реально велика дружна родина, яка об’єднує не одне покоління журналістів, студентів і викладачів, і це дуже круто! 

- Що б ви побажали або порадили нинішнім студентам і викладачам факультету журналістики ЗНУ?

- Викладачам я хочу сказати: велике спасибі! Ваш труд - це неоціненний внесок у самореалізацію кожного вашого студента. Якби ми це розуміли ось тоді ще, під час навчання, то, напевно, краще вчилися б, не робили вам нерви, сумлінніше ставилися до виконання завдань. 

Сучасним же студентам хочу сказати, що у них є зараз прекрасна можливість зрозуміти, потрібна вам насправді журналістика чи ні. Якщо не любити цю професію, в якийсь момент її можна зненавидіти, адже вона настільки глибоко вплітається у ваше життя, що займає дуже багато часу. Тому журналістику обов’язково треба любити. Нею треба горіти! 

Підготувала доцент кафедри журналістики
М. В. Чабаненко

 

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: тележурналістка, інтернет-журналістка, медіатренер, викладачка журналістики і дослідниця Юлія Кияшко

 

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Сьогодні в його рамках пропонуємо бесіду з однією з найбільш талановитих і відомих вихованок факультету журналістики - Юлією Кияшко. Незважаючи на молодий вік, це фахівчиня з солідним і цікавим послужним списком. Сьогодні вона перебуває в Чехії, працює на інформаційний ресурс «ProUkraїnu», створений для підтримки наших земляків. Ми вирішили поспілкуватися з нею, щоб поговорити про все це. 

 

- Юлю, ви навчалися в нас у період заснування факультету журналістики, були серед перших співробітників новоствореного тоді медіацентру. З тих пір пройшли багато професійних сходинок, за кожну з яких ми можемо щиро пишатися Вами як нашою випускницею! Та насамперед розкажіть, будь ласка, як опинилися в Чехії, чим займаєтеся там?

- Вітаю! Дякую за можливість поділитися інформацією і запрошення розповісти свою історію. В Чехії я опинилася через війну в Україні. Тільки це стало причиною мого перебування в іншій країні. Сподіваюся і впевнена, тимчасового. Хочу підкреслити, що йдеться не про імміграцію, а про евакуацію з дитиною до більш безпечного місця. Я опинилася в Чехії подібно до тисяч інших жінок, які вимушених виїхати з небезпечних територій. Зараз працюю в інтернет-виданні «ProUkraїnu». Це інформаційний ресурс про українців та для українців, які опинилися в Чехії через війну.

- Багато українських мігрантів готові працювати в будь-якій галузі, не обов’язково за фахом. Ви ж займаєтеся журналістикою. Більше того - вас оточує дружнє коло колег, зокрема з рідного Запоріжжя. Це просто так пощастило чи результат цілеспрямованих зусиль?

- Варто враховувати, що я не їхала до Чехії як мігрантка, яка готувалася до життя в іншій країні. Мігранти готуються, вивчають країни, з певних міркувань обирають ту чи іншу, готують документи, вчать мову тощо. В мене від початку не було мети залишати батьківщину. І на сьогодні є мета повернутися. Тому плани працювати тут в якійсь галузі я не будувала, взагалі ніяких планів не було. Єдине, що я розуміла - що я можу бути корисною для таких же жінок, як я, оскільки маю досвід в медіа, вмію працювати з інформацією та з людьми. В моєму рюкзаку (єдина поклажа, з якою  довелось евакуюватися), був набір гаджетів для громадянської журналістики. Символічно, що буквально напередодні, викладаючи «Телевізійну журналістику» для студентів Університету державної фіскальної служби України в м. Ірпіні, я робила акцент на продакшені, який може здійснити в сучасних умовах журналіст, опинившись будь-де і з мінімальним набором техніки. Таким чином, я і сама була готовою до того, чому вчила. 

Узяла все елементарне, але необхідне, щоб за потреби  мати змогу зробити відеосюжет навіть у потязі чи серед степу. Так і вийшло - мій перший відеосюжет був із Центру гуманітарної допомоги українцям у Чехії. Саме тоді я відчула, що можу бути продуктивною і корисною в новій країні! Довелося, звичайно, після професійного обладнання, програм монтажу перейти на смартфон і найпростіші технічні засоби, але це був для мене челендж. Добре, що тимчасовий. Зате, якщо я повернусь колись до викладання, жоден студент не зможе мене переконати, що це неможливо ))  Просто треба не спати взагалі і опинитись дійсно в екстремальних умовах (це якщо коротко).

В інтернет-видання «ProUkraїnu» я потрапила вже за кілька тижнів після приїзду, після співпраці з одним волонтерським проєктом, для якого я все ж таки встигла зробити кілька матеріалів. Медіа «ProUkraїnu» створила запорізька журналістка Наталія Агаркова. Ідея і реалізація цього проєкту цілковито належить їй, зараз вона - головна редакторка видання. Вважаю це неймовірним журналістським успіхом і результатом наполегливої праці, а також справжнього професіоналізму - донести, переконати, пояснити необхідність такого українського медіа нашим чеським колегам, які погодилися допомогти. 

Сам факт перебування значної кількості українців у новій країні у незвичному для них статусі, людей, які рятуються від великої біди, спонукає до дій. Співпраця з чеськими колегами почалася зі знайомства з Євою Шимковою - заступницею головного редактора Blesk.cz. Так з’явилася українська редакція в будівлі Чеського Центру новин (CNC - Czech News Center). 

Зараз є одна мета і вся команда працює над нею майже цілодобово, щоб реалізовувати завдання, заради яких це все створено. І ми відчуваємо, як потрібна наша підтримка українцям. Команда складається зі справжніх професіоналів - це журналісти з профільною освітою і чималим досвідом. Тому є в кого перейняти досвід, навчитися і поділитися своїм. Чеські колеги допомагають нам зануритися у медіаландшафт нової для нас країни, зрозуміти медіапроцеси. За це їм велика вдячність!

- А як вам Чехія взагалі? Що хотілося б перейняти, втілити у нас, у мирній і квітучій Україні майбутнього?

- Чехія - прекрасна країна. Хотілося б відвідати її колись у ролі туристки, а не біженки. Впевнена, це різні враження. Українці зараз у такому стані, коли  враження про країну перебування часто дуже суб’єктивні. Я навіть спостерігаю різницю між поглядами тих українців, які були тут раніше, і тих, хто приїхав недавно. В багатьох це - не вибір, а необхідність. Звісно, всі порівнюють свою країну і ту, яка надає прихисток. Нам є чому повчитися у чехів, безсумнівно. Спосіб життя, ставлення до  природи, планети, дозвілля, родини, спорту, роботи. 
У нас, до речі, є багато і спільного. Люди скрізь, звичайно, бувають різні, але мене особисто до сліз розчулює бажання багатьох чехів простягнути руку допомоги українцям. Не словом, а ділом. Вони приймали в себе в родинах українців. Багато хто живе так і досі. Ось цю відкритість і безумовне бажання допомагати тим, хто в біді, я б радила перейняти українцям. Хоча, звичайно, наші люди також незламні і щирі. І в цьому ми подібні. 
Щодо способу життя - я б перейняла простіше ставлення до матеріальних цінностей, звичку приділяти увагу своєму психологічному здоров’ю, бережливе ставлення до природи. Те ж сортування сміття тут більш розвинене, є самодисципліна у ставленні до природи. Чехи дуже часто проводять вихідні з родиною, займаються разом спортом, це активний відпочинок. Тут дуже розгалужена система громадського транспорту. І люди з велосипедами їдуть на природу, скрізь є велодоріжки. Звичайно, це той досвід, який хочеться втілити у квітучій Україні. Можна жити і насолоджуватись простими речами! Можна дбати про планету, а не лише про периметр свого двору. Проте, впевнена, що українці після перемоги будуть зовсім інші.

Разом із тим, я саме та «мігрантка», яка постійно намагається довести, що в нас дома все краще ))  Тут мав би бути список того, чому чехам варто повчитися в нас. Але, думаю, що за десять місяців масового досвіду життя наших жінок у Європі вже чимало сказано про медицину, освіту та якість послуг…

- У подібних інтерв’ю ми завжди просимо випускників розповісти все з самого початку: як і коли вирішили присвятити себе журналістиці, якими були ваші перші кроки в професії і що вам дав університет. Якщо можна, трохи про це.

- Перше місце моєї роботи - улюблений і рідний Запорізький національний університет. Без перебільшень, наш медіацентр назавжди в моєму серці і пам’яті. Це перші професійні кроки. 

Журналістиці вирішала присвятити себе з того моменту, як вступила в ЗНУ. Протягом всієї діяльності по-різному була налаштована. Університет дав мені вміння вчитися, в ЗНУ дуже відповідально завжди ставилися до навчального процесу. І рівень викладання дійсно високий. Я ще застала ті часи, коли студенти ходили до бібліотеки і писали від руки конспекти. Завжди своїм студентам, коли сама вже викладала, говорила: будь-який університет, інститут, курси, школа дадуть вам те, що ви самі захочете взяти. Напевно, я взяла максимум, що могла, від навчання від ЗНУ. Тому вважаю, що універ дав мені дуже багато.

- Серед усіх ваших місць роботи яке найбільше запам’яталося? 

- Кожне місце, де я працювала, я згадую з теплом. Справді, в мене не було поганого досвіду. Все, що не вбило, зробило мене сильнішою )) А якщо серйозно, то завжди приємно працювати з професіоналами. І завжди так виходило, що мені було на кого рівнятися. Завжди я потрапляла в коло однодумців, із якими дивилася в одному напрямку. Медіасфера – особлива галузь, вона не пробачає фальші, брехні, непрофесіоналізму. З такими якостями вистачить ненадовго. 

В останні роки перед війною працювала в УДФСУ - це місце роботи також назавжди в моєму серці, прекрасні колеги і тільки позитивні спогади про Ірпінь. Окремий важливий досвід у Першій дитячій телешколі - це робота з дітками, складна і цікава водночас. Люблю проєкти з Videoproduction - викладати практичні дисципліни, створювати візуальний контент. Наукова галузь - назавжди зі мною, де б я не була. 

Але все це зараз на паузі. Отримую новий досвід. Особлива тематика і проблематика, специфічна аудиторія. Допомога й інформаційна підтримка українців - головне, що турбує і чим наша команда живе щодня і щоночі. Навряд чи колись забудемо цей складний період. Це необхідність: треба бути корисними і сильними для тих, хто потребує допомоги, і для себе так само. Країни, які нас прихистили, і люди, які нам так безмежно допомагають - у Чехії чи будь-де у світі, не повинні думати, що українці - слабкі й немічні люди, які прийшли і тільки чекають на допомогу. Зараз скрізь нелегко. І те, що прості люди згуртувалися і надають нам підтримку, просто безцінно.

- Ви любите медіасферу – і працюєте в ній, і досліджуєте…

- А це взаємно )) Медіасфера для мене - спосіб життя. Це не просто професія чи робота, де працюєш вісім годин, приходиш додому і виключаєш мозок до наступного ранку. Це треба любити, з цим треба ще вміти жити так, що коли вже все ненавидиш, то все одно без цього вже не можеш. Звичайно, за всі роки я проходила різні стадії: і піднесення, і вигорання, коли ти розумом усвідомлюєш, що треба зупинитися, що ще є родина, якесь дозвілля має бути, але занурюєшся в роботу і працюєш. Але так виходить, що знов і знов повертаюся - навіть коли я вирішувала йти з медіа, ця галузь сама мене знаходила. Я вже не сперечаюся з долею.

Щодо досліджень, маю наукове звання кандидата наук із соціальних комунікацій. У 2013 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Комунікаційні аспекти організації відеоряду в сучасному інформаційному телемовленні», написану під керівництвом професорки Інни Леонідівни Пенчук. На сьогодні вийшло вже близько двох десятків моїх наукових статей…

- Чи сприяє журналістська робота особистісному розвитку? 

- Безумовно. В моєму випадку так складається, що професійне й особисте існують в одній площині. Не впевнена, що так має бути. Але з цією професією не у всіх і не дуже виходить по-іншому.

- У вас є досвід викладання журналістської майстерності, зокрема дітям. Що в характері молодої людини є найголовнішим для успішного освоєння професії? Це повинна бути певна вроджена риса чи щось, що можна прищепити в процесі навчання?

- У молодого покоління, в принципі, зараз особливе сприйняття дійсності. Дуже захоплююсь вивченням теорії поколінь. Чітко розрізняю покоління X, Y, Z, вже незабаром будемо співіснувати і співпрацювати з поколінням альфа. Прищепити, розвинути навички, звичайно, можна. Журналістика - це ремесло. І навчитися можна всьому. Інша справа - чи буде людина це все любити. 

Мій досвід медіатренерства у зовсім юних дітей в Першій дитячій телешколі, а також викладання у студентів, свідчить про те, що навчитися і бути професіоналом у медіагалузі теоретично можна, якщо мати наполегливість і бажання. Але маємо безліч прикладів того, коли, здавалося б, досить талановита людина не йде після навчання працювати в медіа. Ми бачимо, що молодь зараз взагалі не налаштована працювати там, де не хоче. Єдина запорука успішного освоєння професії для молодого покоління - це любити справу, якою вони займаються. Вони просто по-іншому не роблять. Завжди, коли працювала зі студентами, вже з молодших курсів визначала на око, хто буде працювати в медіа в майбутньому, а хто - ні. 

- Що б ви порадили чи побажали студентам і викладачам нашого факультету?

- Звичайно, перше, що хочеться сказати, це слова вдячності викладачам. Вдячна за працю кожному викладачеві, який вкладає душу у свою роботу! Знаю, це не завжди легко (оскільки мала честь бути не тільки студенткою, а й колегою багатьом викладачам на нашому факультеті). А особливо зараз, коли освітяни тримають свій фронт - дуже важливий, необхідний для нашої держави. Освічена молодь - майбутнє розвиненої країни. 
Абітурієнтам хочеться побажати, щоб ішли навчатися дійсно за покликом, а не тому, що батьки сказали, чи тому, що престижно мати диплом якоїсь спеціальності на чиюсь суб’єктивну думку.

Незважаючи на труднощі і справжню біду, в якій зараз опинився народ України, я щиро бажаю, щоб ми здолали всі перешкоди і кожен був на своєму фронті важливим і корисним на шляху до спільної перемоги! Ми - всі  разом і кожен окремо - своїми справами робимо все можливе, аби наша країна вистояла. І тому я бажаю сил і наснаги в цьому і викладачам, і студентам, і батькам, і колегам, і нашим захисникам! І щоб настав якомога швидше день перемоги! 

- Щиро вдячні за інтерв’ю! Подальших успіхів, удачі, всього доброго! 

Кафедра журналістики 
Кафедра соціальних комунікацій та інформаційної діяльності

 

На фото:

1. В редакції видання «ProUkraїnu».
2. Улюблений творчий колектив.
3. Учасники журналістського проєкту для українців у Чехії.
4. Перше місце роботи - навчальна лабораторія журналістики в ЗНУ, студентське телебачення.
5. Робота в Першій дитячий телешколі. Разом із докторками наук Інною Леонідівною Пенчук, Вікторією Анатоліївною Ковпак і юними вихованками.