Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: тележурналіст Антон Рудак

 

У рамках профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ», розгортання якого триває в Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) третій рік поспіль, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Антоном Рудаком - талановитим вихованцем факультету журналістики. Розмова вийшла цікавою, зокрема торкалася питання ролі професії у становленні людини як громадянина.

- Антоне, у вашому послужному списку сьогодні телеканали TV5, 4 канал, ТК «Прямий». Пам’ятаю вас як тихого і скромного студента-інтроверта, але ви зі студентських років впевнено занурились у стихію телебачення, яке, відповідно до поширеного стереотипу, більше пасує екстравертам. Розкрийте, будь ласка, секрет: чому?

- На телебачення потрапив і випадково, і ні. Закінчуючи університет, зрозумів, що настав час шукати роботу. Спочатку мріяв працювати на радіо. У Запоріжжі на той час серед місцевих радіостанцій працювало лише обласне радіо “Запоріжжя”. Там, хоч і обіцяли роботу, через об’єднання суспільного обласного телеканалу та радіостанції почалися скорочення. Тоді через одну знайому, яка на першому курсі жила в сусідній кімнаті в гуртожитку, дізнався про вакансію журналіста на телеканалі “TV5”. У мене тоді не було досвіду, тому два місяці ходив на безоплатне стажування, у липні 2017 року розпочалася моя робота на телебаченні. 

На момент початку стажування я вже знав, як пишуть сюжети і відбувається процес зйомки. До цього була практика на телеканалі “Кіровоград” у 2014 році після першого курсу. Це дуже добре, коли в університеті вже з першого курсу відправляють студентів на практику, причому виробничу: студент одержує змогу побачити на власні очі, що на нього чекає в майбутньому. Я спочатку не дуже розумів, чому ми повинні бігати зі щоденниками практики, кудись проситися - адже це нас повинні шукати. Тільки зараз, пропрацювавши майже п’ять років на телебаченні, усвідомив, наскільки було важливо тоді заводити зв’язки в медіа. Без них тебе ніхто не знає, а на роботу на телебаченні в переважній більшості випадків запрошують тих, кого знають. 

Університет дає гарне теоретичне підґрунтя. Але практику можна опанувати, тільки працюючи у справжній редакції ЗМІ. Пам’ятаю, після другого курсу нас поділили на підгрупи - телебачення, радіо, інтернет-ЗМІ. Більшість, особливо дівчата, просились на телебачення. Тоді Віктор Костюк, на той час заступник декана, сказав усім: “Якщо ви вважаєте себе телезірками, це ще не означає, що ви ними станете - для цього  треба дуже багато попотіти”. І половина не потрапили на курси з телебачення. Тоді для мене це здавалося чимось складним. Думав: як телевізійники пишуть ті стендапи, як запам’ятовують текст?! Це ж іще треба мати гарний вигляд. А для цього потрібні гроші. Подався на радіо і з’ясував, що навчання підготовці новин для радіо дає не гірші знання. 

Коли прийшов на телеканал “TV5”, міркувати про якісь параметри для телебачення припинив - кореспондентами працювали люди різного віку і вигляду. До речі, повним інтровертом я себе не вважав ніколи. Все залежить від обставин. Коли вперше ступив на поріг телеканалу, дійсно якась невпевненість була, бо все нове і нікого не знав. Але коли вже працюєш, ситуація не дозволяє поводитись як інтроверт. Спілкуватися доводиться мало не з усім містом. У мене були телефони всіх комунальних служб, заступників міського голови, голів районів. І з усіма контактував. Також постійно зверталися за допомогою місцеві мешканці, які мали проблеми зі станом житла, із соціальними питаннями. Я відчував себе посередником між ними і міською владою. Потім треба було збалансовано висвітлити всю тему у трихвилинному сюжеті. Таку роботу я називаю ліками від почуття самотності. Тут можна знайти друзів, знати буквально все місто - чим воно дихає...

- Чому доводилося міняти редакції ТБ?

- До Запоріжжя за шість із половиною років життя я прикипів (Антон родом із м. Олександрії, що на Кіровоградщині. - Прим. авт.). Це місто стало мені рідним. Я знайшов тут чудових людей - друзів, колег і навіть більше. Але життя змусило мене рухатися далі. У Київ я переїхав буквально за день. Написав на кілька каналів. На одному з них працював колега, який раніше працював журналістом на “TV5”. Він підказав, до кого звернутися. Приїхав, зробив тестове завдання, у відповідь почув: “Як швидко ти зможеш вийти на роботу?”. Ввечері того дня я гуляв столицею і усвідомлював, що треба шукати житло, повідомити в Запоріжжі, що звільняюсь. У кишені було всього три тисячі гривень. Але назад я повертався щасливим.

Вийшов на роботу в Києві 31 березня 2019. Це припало на перший тур президентських виборів. Їхав до редакції на 7 ранку в неділю, працював до пізнього вечора, за весь день лише перехиливши кілька склянок кави. А о 22 годині повідомили, що мені довірили зібрали підсумковий сюжет про те, як пройшли вибори, вранці треба було прийти з готовим сценарієм, щоб тільки редакторка перечитала, і віддати на монтаж, бо час гаяти не можна було. Ліг спати о 2.30, о 8 уже сидів в офісі. І так майже щодня. І ще встигав після роботи десь погуляти зі знайомими. Загалом за перший місяць у мене вийшло більше 130 матеріалів - це як за півроку роботи на регіональному телебаченні! При цьому я вчився працювати у прямому ефірі. Виходило по-різному. Тільки приїжджаєш на місце, кажуть: у тебе є одна хвилина до “включки”… Три, два, один, ефір! Ніхто не запитує, готовий ти чи ні. В Києві завжди треба бути готовим. 

Так я протримався два місяці. Потім був зрив. На це вплинула не тільки робота, а й події, на які у столиці я не очікував. Редакторка Надя тоді просто так дала мені тиждень, щоб я десь поїхав. І першу добу на морі я просто проспав і не знав навіть, котра година. Потім повернувся і продовжував працювати, знайшов нормальне житло та сусіда, з яким фактично стали друзями. У столиці дуже важлива чиясь підтримка, бо самому важко виживати. 

У редакції “4 каналу” пропрацював майже два роки, які дали мені такий досвід, якого більше ніде не знайдеш. Роботу змінив під час місцевих виборів. Тоді вирішив, що цей період у моєму житті минув і треба рухатися далі. Підгледів у колеги номер телефону шеф-редактора “Прямого”. Набрав наступного дня, той сказав: “приходь”. Вдячний, що мені дали шанс. Працюю тут і понині, але хотів би в майбутньому спробувати себе не лише на телебаченні. Звісно, за професійним спрямуванням. 

- Телебачення, журналістська робота змінюють вас як людину?

- Звісно, змінюють. Більше починаєш розбиратися в людях, політичних процесах. Коли в Раду приїжджав ще на “Четвірці”, доводилось нахабніти. Депутати часто уникають якихось відповідей, а треба дізнатися думку з того чи іншого певного питання. А з тобою поруч іще тридцять колег стоять, які хочуть поставити свої запитання. І ти просто починаєш запитувати без кінця, поки не відповість.

Часто робив аналітичні сюжети про відносини з сусідніми країнами та внутрішньополітичні скандали. Для нас, журналістів, будь-який депутат чи високопосадовець - це просто спікер для матеріалу. Я не соромлюся, коли мені для сюжету треба набирати будь-кого. Коли прессекретаркою була Юлія Мендель, її теж діставав, щоб отримати коментарі з Офісу президента. 

- Бачила на ФБ – ви брали інтерв’ю у першого президента України Леоніда Макаровича Кравчука. Які залишилися враження? 

- То ми записували влітку 2019 року коментарі до марафону на День Незалежності. Запитував його про погляди на те, що відбувається. Він дуже підтримував новообраного президента Зеленського і покладав на нього великі сподівання. Як думає зараз, не знаю. Він тоді зауважив, що Росія, підписуючи Будапештський меморандум, не обіцяла на нас не нападати. Його як політика старшої вікової категорії поважати треба, але Україна і світ дуже змінилися з тих часів, коли він був президентом. 

- Які інші журналістські завдання запам’ятаються вам на все життя?

- Дуже запам’ятався перший локдаун. У Києві нічого не працювало, на роботу треба було їздити раз на тиждень заради “включок”, але сюжети потрібні були щодня. В перший день ми розповідали, хто як живе під час карантину і з якими проблемами стикається. Варив борщ у прямому ефірі. Вдома в кімнаті спілкувався у Скайпі з мерами українських міст, які нібито змовились проти обмежень, що ввів Зеленський. Серед них - Садовий, мери Житомира, Івано-Франківська, Черкас. І під час деяких розмов вдалося підтвердити негласну інформацію про можливе створення партії мерів. У нас був ексклюзив. У той вечір, коли вийшов сюжет, мені знайомі розповідали, що на “1+1” дивувалися, як нам це вдалося, запитували, хто це зробив. 

Мені в той час подобався такий режим роботи: поки редакторка читала сюжет, я відправлявся бігати до лісу, готувати їсти. Коли повертався, вже все було готово. Тоді такий відновлений повернувся після карантину… 

Говорив телефоном і з російським опозиціонером Олексієм Навальним. Із розмови зрозумів, що питання України йому не болить і він не налаштований будь-кому тут щось коментувати. Був постійно на зв’язку ще з однією опозиціонеркою - Ольгою Курносовою... 

Також всією редакцією знаходили людей у так званих ЛДНР, які розповідали про життя там і надавали останню інформацію. 

Коли розпочалися протести в Білорусі, це теж стало темою моїх матеріалів. Найбільш нашумілим вийшло інтерв’ю з Ніною Багінською - бабусею, яка ходить на всі протести проти Лукашенка. Вона спеціально на кілька годин пішла з мітингу, аби з нами поспілкуватися. Виявилось, що підтримує дуже тісний зв’язок зі студентськими друзями з Івано-Франківська і знає українську мову. 

А на “Прямому” пережив майже увесь суд над бойовим генералом Павловським, якого звинувачували у випуску бойових катерів поганої якості. Судячи з суду, все було фіктивним. Прокурори затягували з рішеннями, судді йшли то на обід, то у відпустку. Його дружина шукала підтримки в журналістів, зокрема в мене - сама набирала, повідомляла про його стан. І коли все завершилося, за нього заплатили заставу. Для нас, журналістів, це було маленьке свято. 

- Скажіть у цьому зв’язку, що для вас найцінніше у вашій роботі?

- Для мене важливо, щоб те, чим я займаюся, завжди давало конкретний результат. Не обов’язково для мене - для суспільства, для каналу. Недарма ж нас називають четвертою владою. 

Робота тележурналіста не для тих, хто хоче сидіти в офісі з 9 до 18. Такого не буває. Сьогодні зйомка ввечері, завтра - рано-вранці. Колись о 2 ночі була. Коли я себе добре почуваю, мене влаштовує все. Я з тих, хто не може довго сидіти на одному місці. Коли довгі свята чи вихідні, на другий день стає нудно.

Але якщо з перевагами роботи все ясно, то є і недоліки. Вони для кожного свої. Працюючи кореспондентом, занадто високої зарплати не отримаєш. Але я до питань грошей ставлюся дещо простіше. У розмовах з колегами десь у барі я завжди кажу, що коли є стимул рухатися далі (не обов’язково професійний), гроші прийдуть самі. Коли ти дуже чогось бажаєш, воно обов’язково здійснюється. Варто лише трохи докласти зусиль. Відомі люди починали ще з меншого. Головне, не нашкодити своїй нервовій системі, бо коли людина вигорає, робота не в задоволення. Потрібно дотримуватися міри, щоб ходити на роботу, як додому. 

Сьогодні в Україні дуже багато інформаційних каналів, висока конкуренція. І при цьому журналістів бракує. З одного боку добре, що без роботи ніхто не залишиться, а з іншого - професія знецінюється і, щоб тебе впізнавала аудиторія, треба багато працювати.

Часто чую взимку: це ще в мороз треба ходити “вмикатись”! Розумію колег. І самому інколи буває лінь. Але це перші дзвіночки вигорання. Бо в мороз вдягнутися можна, але за роки такої біганини організм виснажується. Цікаво було б дослідити, як працюють кореспонденти західних телеканалів. Там багатьом вже за 50. 

- Затяжна пандемія внесла свої корективи у професію?

- Внесла, змінилися підходи до роботи. Після обмежень журналісти вже не так часто, як раніше, їздять писати по кілька коментарів на день. Інтерв’ю по Скайпу стало буденністю. Телеканалам під час першої хвилі ковіду стало дещо фінансово скрутніше. Стендап чи включення в масці - буденна справа. Важче стало з доступом до владних кабінетів: без обов’язкової вакцинації не пропустять. 

- Як ви ставитеся до відомого саркастичного вислову: «журналіст продається лише один раз – коли влаштовується на роботу»? Взагалі наскільки часто доводиться кривити душею, чи може не доводиться?

-  У нас усі канали комусь належать і кожен проводить свою лінію. Це краще, ніж коли 20 центральних каналів говорять тільки позитивно про владу і здійснюють ту саму пропаганду. Плюралізм думок - запорука свободи слова. Однак не завадив би канал, який би працював і був популярним за рахунок платників податків. 

На будь-якому каналі є рекламні сюжети, вони відокремлюються від новин спеціальними позначками і це дозволено законом. З “чорнухою” ніколи не стикався. 

- Здається, ви досить телегенічний. Вам подобається передивлятися відзнятий матеріал, де ви є у кадрі, задоволені собою?

- Загалом так. Але працювати завжди є над чим. І часто не вистачає часу та грошей, щоб належним чином за собою доглядати. Головне, коли вмикається камера, відчувати, наче ти говориш із другом, тоді всі сумніви зникають. 

- Вами пишаються мама, інші родичі, друзі?

- Так, часто мої матеріали, сюжети зі мною дивляться знайомі. Трапляється, що на дні народження у друзів, люди, яких я вперше бачу, кажуть, що вже знають мене з телевізора. Дивились мене і за кордоном - писали з Канади, США, російські родичі. Навіть після деяких сюжетів замислювалися, скільки правди у тому, що їм там говорять. 

- Кому б хотіли подякувати за допомогу у професійному становленні?

- Перш за все, викладачам університету. Пам’ятаю пари з радіовиробництва у Віктора Костюка - як сидів цілий день різав джингли з радіостанції та вперше почув свій голос у динаміку. Потім виникло бажання розвиватися далі і я потрапив до ефіру радіо “Запоріжжя”. Вдячний Юлії Любченко, яка вела спеціалізацію з радіо, була керівником моїх перших наукових робіт. Магістерська після цього вже легко написалась, хоча Тетяна Іванюха підправляла дещо. Вдячний і вам як куратору академічної групи - з вами можна було легко вирішити будь-яке питання.

Крім того, вдячний головному редактору ТV5 Дмитру Злочевському, який розгледів у мені талант, і тодішнім редакторам Оксані Заводовській та Наталії Лагун: Оксана інколи довіряла мені самому формувати новини, а Наталія вказувала на кожне неправильно підібране слово. 

Вдячний Марії Зав’яловій, яка і запросила мене працювати до Києва, будучи головною редакторкою “4 каналу”. А всі мої зусилля у міжнародних справах не були б успішними без редакторки Надії Волобоєвої. Ми інколи вигадували такі теми, що їх потім забирали центральні канали! 

Сьогодні вдячний шеф-редактору “Прямого” Віктору Медвідю. Тут при будь-якій ситуації надають підтримку і ніхто не підвищує голос. А це головне у стресових ситуаціях. 

- Будь ласка, побажайте щось рідному факультету журналістики ЗНУ.

-  Студентам бажаю розуміти, заради чого вони навчаються в університеті. А також витримки в ці нелегкі часи. Варто будь-яку ситуацію сприймати легко. Навчатися не складно, якщо поточні завдання не відкладати на полицю. А рідному факультету бажаю подальшого розвитку! В ЗНУ проста і душевна обстановка в порівнянні зі столичними вишами, а рівень викладання не менш високий. 

- Дякую за інтерв’ю. А ми вам бажаємо натхнення і нових творчих звершень! 

 

Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко

 

 

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: інтернет-журналістка, редакторка газети, вихованка журфаку ЗНУ Віталіна Грищенко

 

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках сьогодні пропонуємо вашій увазі розповідь про досвід професійного становлення та успіху Віталіни Грищенко – талановитої вихованки факультету журналістики ЗНУ.

 

- Віталіно, нещодавно, блукаючи в соцмережах, із приємністю довідалася, що ви є головним редактором газети «НАШе Життя: новини» у Василівському районі Запорізької області. Дякую, що погодилися на інтерв’ю. Ми пишаємося такими випускниками! Хотілося б почути історію вашого становлення як фахівця. Але для початку поясніть, будь ласка, чому саме таке написання назви видання?

- Приємно бути випускником, яким пишаються! Так склалося, що коли я переїхала на Михайлівщину (з січня 2021 року – частина Василівського району), тут було лише одне друковане видання – районна газета, яку на той час фінансували з державного бюджету і тому вона, звісно, була обмежена у своїх можливостях. Я трохи публікувалася в ній, але завжди вважала, що суспільство може отримувати більш об’єктивну інформацію тільки тоді, коли аналізує різні джерела. На території району функціонує благодійна організація «Благодійний фонд імені М. А. Шаламова», яку організувала в 2014 році місцева меценатка Галина Шаламова в пам’ять про свого чоловіка – почесного громадянина Михайлівського району Миколу Архиповича. У свідоцтві про реєстрацію нашої газети вказано, що я є її засновником і видавцем, але фінансується вона за підтримки цієї благодійної організації, тож у назві вирішили відобразити цей внесок у розвиток нашого інформаційного поля. Перебравши декілька варіантів, зупинилися на використанні абревіатури НАШ (Николай Архипович Шаламов). Так і з’явилася назва «НАШе Життя»…

- Газета була заснована 2016 року. Як ви стали її редактором?

- Кар’єрних сходів не було, посада редактора відразу дісталася мені, оскільки я, власне, і створювала цю газету з нуля. Хотілося, щоб це було видання, яке приваблюватиме не лише старше покоління, а й молодь. Тому в нашій газеті свого часу існували рубрики з анонімними чи відкритими повідомленнями, де молодь передавала одне одному привіти і зізнавалася в почуттях (одного разу навіть пропозицію одружитися через нашу колонку робили); а також ми подавали в газеті «живі» фото (наче зі світу Гаррі Поттера), які можна було сканувати через спеціальний додаток та переглядати у відеоформаті. На жаль, довго інтерес молоді це не тримало–тільки доти, доки були цікаві перші спроби. Але сучасне покоління нам вдалося залучити через фейсбук-сторінку, яка дає можливість більше «інтерактивити». Тепер плідно працюємо для інформування нашої аудиторії з широкого спектру питань: економіка, медицина, рішення місцевих органів влади, культура, освіта тощо.

- На сайті газети зазначено: «Працюємо з любов’ю до читачів!». Наскільки, на вашу думку, важливо пам’ятати про людський фактор у роботі журналіста?

- Максимально важливо, адже наша робота полягає саме в тому, щоб збирати і роз’яснювати людям інформацію, зібрану з різних джерел.

- Що вам більше імпонує – робота в пресі чи в інтернет-ЗМІ? У вашому послужному списку відображено ще дві редакції…

- Я ніколи, чесно кажучи, не думала, що працюватиму в газеті, і на третьому курсі профільним напрямом обрала інтернет-журналістику. Моя перша робота була на порталі «IP News», я там кілька разів проходила практику ще будучи студенткою, коли в них з’явилося вакантне місце, мені зателефонували і запропонували його зайняти. І я дуже рада, що моє перше робоче місце було саме там, адже атмосфера взаємопідтримки та взаємодопомоги, яка панувала в редакції, ті завдання, які стояли переді мною, впевнили мене в тому, що я обрала життєвий шлях, яким мені дійсно подобається крокувати. Я тоді, пам’ятаю, одна з перших приходила на пресконференції з нетбуком і в онлайн-режимі виставляла новини.

На початку розвитку газети, ми теж створили сайт, однак аналітика показала, що в порівнянні з тією ж сторінкою в ФБ, він дуже програє. Наша аудиторія, якщо заходить в інтернет не по роботі, то для розваги. А сторінка в соціальній мережі міксує розважальні пости з інформативними, тож і ефект кращий. Ну а сайт зараз використовується як форма для подання оголошень в газету, тоді як на сторінці газети в соціальній мережі я використовую все те, чому навчилася на дисциплінах з інтернет-журналістики.

- Як ви ставитеся до того, що позиції друкованих ЗМІ на медіаринку стають дедалі слабкішими? В районах традиційна преса теж зникне?

- До районної преси люди звикли. Це - про старше покоління, але молодь, як я вже зазначала, до читання друкованого видання важко залучити. Для молоді ми робимо відео в нашій спільноті в ФБ, конкурси та розіграші, опитування... А ще мені подобається, що в соціальній мережі відразу видно результат роботи, який ефект викликав допис (за вподобайками і коментарями, які ми принципово завжди робимо відкритими). Але при цьому, як я помітила, до друкованого видання більше довіри, ніж до електронного! Можливо, через те, що новину на сайті можна виправити, а в газеті - вже ні. Що буде через 15-20 років - мені спрогнозувати важко, але те, що наклади районних газет з кожним роком зменшуються - це однозначно.

- Грищенко – ваше прізвище за чоловіком, а дівоче – Бистрицька. Ви навчалися у групі, де я працювала куратором. Пам’ятаю таку студентку: завжди самі п’ятірки, бадьорий настрій, багато подруг, легкий і душевний характер. Зараз переглядаю ваш профіль на ФБ і бачу: ви реалізували себе як жінка, відбулися як мати, при цьому редактор газети, а ще знаходите час для хобі – займаєтеся художнім розписом посуду й одягу. Звідки черпаєте натхнення?

- Ніколи про це не думала. Мені здається, є якийсь колообіг натхнення в природі. Причому не життя дає натхнення, щоб творити, а творчість дає натхнення жити. І родина, і робота, і художня діяльність дають мені наснагу на реалізацію якихось задумів.

- На одній чашці з вашим дизайнерським оформленням написано: «Коли душа квітує». Це про вас?

- Насправді, це про мою маму Наталію Бистрицьку і її хобі: вона працює у моїй рідній Богданівській школі, веде там гурток «Віола», де вони з дітками вирощують квіти. Якось у них проводився конкурс, і я для розіграшу зробила цю чашечку.

- Чому ви з вашими здібностями і талантами не ринулися підкорювати столицю, як багато колишніх студентів-журфаківців?

- Не амбітна, мабуть. Та просто знайшла себе тут – на батьківщині чоловіка. Можливо, для жителів міста це за межею розуміння, але я отримую задоволення від життя на природі, а ще більш щаслива, що я можу працювати тут за спеціальністю, яка є не зовсім «сільською». Ось тільки уявіть собі, міські журналісти, що я, поспішаючи на чергову сесію чи інтерв'ю, можу нарвати з дерева жменю черешень, проїхати повз поля щедро налитого колосся, вдихаючи пахощі квітів, букети з яких можу змінювати в кабінеті ледь не щодня! Це така атмосфера, яку просто не передати словами! Я щиро радію успіхам своїх колег, але сама я ніколи не прагнула бути відомою, просто хочу, щоб моя робота приносила користь іншим. Досить часто читачі звертаються за роз’ясненнями з проблемних питань і моя робота – знайти можливість їм допомогти. Тут ми вперше почали вести онлайн-трансляції сесій селищних/районних рад, а у відповідь нам пишуть слова вдячності за те, що бачать, як приймаються рішення. Взагалі, пропрацювавши певний час у Запоріжжі, хочу сказати, що там мені,в сенсі професії, було легше. В місті засоби масової інформації далі від людей, а тут всі ближче, зокрема, органи місцевої влади. І з цим складно працювати, адже потрібно зберігати об'єктивність у висвітленні інформації.

- І на останок кілька слів про alma mater: що вам дав університет, що ви побажали б нинішнім студентам?

- До університету я вступала у 2010-му році 16-річною дівчинкою і, власне, в ньому до 2015-го я сформувалася як особистість, пройшовши процес дорослішання та самостійного проживання у гуртожитку, знайшла друзів, із якими і зараз рада почутися/побачитися. Наприклад, періодично на телефонному зв’язку з нашою колишньою старостою Катею Недашківською (Кізім), і зовсім поріднилася з гуртожитською сусідкою Настею Грищенко (вийшла заміж за її брата), рада бачити в гостях Лєру Загорулько і Ксюшу Іванову, а ще – друзів із інших факультетів. Університет – це один з найяскравіших періодів мого життя! Найбільше, за що я хвалю наш журфак, - велика кількість практик!

Студенти, якщо ви дійсно хочете пов’язати своє життя з журналістикою, користуйтеся цією можливістю! Якою б повною не була теорія, вона не навчить вас професійно спілкуватися з людьми різних галузей діяльності, відчувати співрозмовників і розуміти, про що вони говорять між рядків! Журналістика відрізняється від написання творів у школах і часто буває цілком технічною, а не творчою, тому намагайтеся дивитися на життя у професійному полі, вимикаючи суб’єктивні уявлення. А ще – прислухайтеся до викладачів, адже факультет журналістики відрізняється ще й тим, що багато педагогів пройшли власний журналістський шлях.

Хочу подякувати Ірині Станіславівні Бондаренко за знання законодавства, викладачкам інтернет-журналістики – Наталії Анатоліївні Виговській та вам, Мирославо Вікторівно, за вміння працювати з різними інформаційними форматами. Ще багато корисного я взяла для себе під час написання дипломної роботи про онлайн-інтерв’ювання з Віктором Володимировичем Костюком. Тоді наукових досліджень було зовсім мало в цьому напрямі, але під його вмілим керівництвом дипломна робота стала для мене потім дороговказом на професійному шляху. Словом, університет став для мене відправною точкою до підкорення своїх особистих вершин, і за це я йому щиро вдячна!

 
Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко

 

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, тележурналістка Анна Анісімова

 

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках сьогодні пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з  Анною Анісімовою – талановитою вихованкою факультету журналістики – про її досвід професійного становлення та успіху.

 

- Аню, минулого року ви дистанційно захистили магістерську, маєте диплом із відзнакою. Ще за часів студентства активно працювали на телебаченні – спочатку на телеканалі «Вільний простір», потім на «TV5» у Запоріжжі. Зараз мешкаєте і робите кар’єру в центрі. Ми щиро пишаємося вами! Розкажіть, будь ласка, детальніше, чим займаєтеся нині.

- Іще в 2017 році я переїхала до столиці підкорювати загальнонаціональну журналістику. Так сталося, що потрапила на соціальний проєкт «Говорить Україна», де і зараз офіційно працевлаштована. Але через рік роботи на проєкті пішла в декретну відпустку та повернулася до рідного міста. Почалися суворі «мамські» будні. Почала помічати, що втрачаю себе, а що робити з цим – не знаю. Потрібен був розвиток, спілкування. І коли синочку виповнився рік, я вступила до магістратури. Однак і цього мені виявилося замало для розвитку і ми з родиною переїхали знову до столиці. Зараз працюю інформаційною продюсеркою на регіональному телеканалі Київщини «Погляд». Займаюся безліччю проєктів – від інформаційно-аналітичних до розважальних, слідкую за життям регіону, займаюся пошуком ідей та експертів для етерів, кожного тижня заводжу десятки нових знайомств, інформаційні запити та бази контактів теж на мені. Життя кипить і я тримаю руку на його пульсі!

- Наскільки впевнено ви почуваєтеся на такій роботі? Досвід запорізьких телеканалів допомагає?

- Свою журналістську діяльність я почала ще на першому курсі в районній газеті Пологівщини «Районка». Це була одна з перших практик, де я впевнилася, що журналістика – то моє. Тоді був сезон відпусток серед колег, а для мене – час, щоб показати себе. Тоді по кілька моїх матеріалів виходило щотижня. І це спонукало підкорювати нові вершини. На третьому курсі пройшла співбесіду і потрапила до «Медіашколи», де провідні телевізійники України проводили тренінги для запорізьких журналістів. Результат – робота редактора інформаційного відділу на новоствореному телеканалі Запорізької області «Вільний простір». Там пізнала всю романтику телебачення і закохалася в нього. Потім був телеканал «TV5», а там – власна програма, яка виходила п’ять разів на тиждень, робота гостьової редакторки інформаційного відділу та багато інших проєктів. Тож якщо поглянути загалом, а це ще далеко не все, то так, Запоріжжя виховало впевненість у собі щодо роботи.

А ще зустріла одну колегу з місця, де вперше проходила практику в Пологах. Виявляється, вона живе поряд у Приірпінні. І тут нас доля звела.

- Наскільки я зрозуміла, професія вам дуже подобається. А що найбільше цінуєте в роботі журналіста?

- Бути в епіцентрі всіх подій, заводити нові знайомства. Головне, люблю командну роботу, бо завдяки кожному гвинтику у процесі створення нового телевізійного продукту виходить дещо круте та незвичайне. Як говорять, одна голова добре, а дві – ще краще, тільки у нас не дві, а десятки голів, і кожна з них креативна та цікава.

- Що вам більше імпонує – робота в розважальній журналістиці чи інформаційній, на новинах?

- Сто відсотків – інформаційна журналістика, з неї я почала творчий шлях і до цього часу не зійшла з нього, але і розважальна також присутня в моїй роботі, хоча, можливо, я ще не відкрила її настільки, щоб відмовитися від потоку подій, новин. Життя покаже.

- Працюючи в Києві, як ви оцінюєте різницю між центральними та локальними ЗМІ? Що дала вам столиця особисто?

- Різниця в масштабах. Я гадаю, потрібно починати з малого, тільки поступово все вийде. Це мій досвід, можливо, у когось по-іншому.

Столиця дала нові можливості, друзів, колег, команду, нове бачення та нові перспективи. Я отримала новий дім, бо він там, де мені і моїй родині добре. Саме тут багато чого я спробувала та отримала вперше. Зараз я живу не в Києві, а в Бучі (20 км від Києва). Це прекрасне місто, яке розвивається.

А ще на роботу я добираюся… ліфтом. Бо живу над приміщенням телекомпанії.

- Як старші колеги ставляться до того, що ви навчалися саме в ЗНУ?

- Так склалося, що на всіх моїх роботах керівників цікавить не моя освіта, а більше, яка я фахівчиня. А цим я завдячую своїй освіті та рідній alma mater. Виявляється, журналістський світ настільки тісний, що годі й уявити. Те, що постійно зустрічаю своїх, уже не дивує. Наприклад, я прийшла працювати на регіональний телеканал Київщини, а тут працює п’ятеро моїх земляків. Серед них Ольга Кайда, випускниця нашого факультету – шеф-редакторка інформаційного відділу. Виявилося, що ми не тільки з одного навчального закладу, а й жили на одному блоці в гуртожитку, але не зустрілися, бо вона тільки закінчила навчання, коли я його розпочала. Ось так буває. То що ж можна говорити про ставлення колег, якщо багатьох із нас об’єднує минуле в ЗНУ?

- Чи згадуєте університет «незлим тихим словом»?

- Нещодавно зустрічалася з Катею Поляковою, випускницею ЗНУ, і ми згадували наше студентське життя. Дякую факультету журналістики за ці спогади! Навчання було в задоволення, кожен день – новий виклик. Дякую факультетові за те, що було в нас багато практик: завдяки цьому вдалося спробувати та «розкуштувати» справжню журналістику.

Завжди знала, що наші викладачі в будь-якій ситуації протягнуть руку допомоги, не осудять, підтримають. Із теплом згадую поради Віктора Володимировича, який завжди цікавився не лише успіхами на творчій ниві, а й тим, що коїться на душі. Алла Іллівна Тернова – мій науковий, творчий, креативний наставник, яка стала не просто моїм Учителем, а й справжнім другом. Кожен із викладачів зробив свій внесок у те, що в мене створилося враження і відчуття: мій факультет – це родина, і не важливо, чи ти студент зараз, чи навпаки багато років тому закінчив університет, тебе пам’ятають і радіють твоїм успіхам. Люблю мій рідний факультет журналістики ЗНУ!

- Від простої дівчини з Поліг до київської тележурналістки – чудовий злет, вартий поваги. Про що ще ви мрієте, які перспективи в кар’єрному зростанні бачите для себе?

- Планів і мрій багато, я до них рухаюся впевненими кроками. Говорити про те, чого не досягла – не буду, бо волію ділитися тільки своїми результатами. Знаю одне: я на досягнутому не зупинюся, треба тільки почекати, поки підросте мій синочок, і тоді буде більше можливостей для маневрів.

Але вже зараз необхідно робити вибір: чи залишитися інформаційною продюсеркою на регіональному телеканалі, чи повернутися в соціальну журналістику. Це питання стоїть гостро. 

- І традиційне запитання: що побажали б нинішнім студентам?

- Не сидіть на місці, рухайтеся, заводьте нові знайомства, не бійтеся нового, не бійтеся роботи, не опускайте руки, слухайте своїх наставників, будьте впевнені в собі та цінуйте студентські роки – їх не повернути. І головне – шукайте себе та закохуйтесь у своє покликання. Буде важко, але все вийде!

 

На фото:

На студентській практиці в «Юніверс-ЗНУ» (2013 рік)

Анна Анісімова за студійною роботою.

Із виконавчим директором Запорізького регіонального відділення Асоціації міст України Ігорем Бірюковим (2016 рік).

Із головою Київської обласної державної адміністрації Василем Володіним.

Із учасником 25-ї української антарктичної експедиції Євгеном Прокопчуком.

 

 

Підготувала доцент кафедри журналістики

Мирослава Чабаненко

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: журналісти, засновники студії копірайтингу Євген Доронін і Володимир Цяпка

 

За плечима у Євгена Дороніна — робота кореспондентом редакції новин та кілька авторських проєктів на ТРК «Алекс», у Володимира Цяпки — багатий досвід написання рекламних текстів. Сьогодні друзі працюють у студії копірайтингу «Synergy», яку самі і створили. Товаришуючи ще зі студентських років, хлопці погодилися на інтерв’ю для рубрики «Історія успіху випускників ЗНУ» за умови, що відповідатимуть разом. Таким чином, у нас вийшла тепла бесіда, сповнена ностальгії за минулим, гумору та цікавих роздумів про реалії сучасної журналістики.

 

- Чому колись вибрали саме наш виш і факультет журналістики? Чи не шкодуєте про свій вибір?

Євген: Для юнака, який вигравав районні та обласні олімпіади з української та російської мов, а на уроки з точних наук ішов як на ешафот, майбутнє було доволі очевидним: філологія або журналістика. Другий варіант здавався більш престижним і, мабуть, більш романтичним. А от вибір вишу був цілком прагматичним: державний ЗНУ здавався надійнішим варіантом, аніж його приватний конкурент. Хоча час показав, що обидва виші й понині процвітають. Про вибір не шкодую, це були гарні 5 років. Врешті-решт, саме у стінах Запорізького національного ми з Володимиром і зустрілися. Це було 15 років тому, ще до вступу, на підготовчих курсах. Та і професію, попри деякі її недоліки, я вважаю вдалою.

Володимир: Думаю, що в житті краще взагалі ні про що не шкодувати, а про студентські роки й поготів. Навіть якби вони не дали мені взагалі нічого, крім справжніх друзів, це вже було б немало. А я сподіваюся, що примудрився винести з них ще і трохи професійної користі. Щодо вибору саме журналістики, то мені ще в класі 8-му, здається, стрельнуло, що буду заробляти на життя писаниною. Щоб не дати задню, того ж року припинив як слід займатися точними науками, хоча до того з ними було все гаразд. А ЗНУ обрав тому, що потрапив на бюджет. Усе ж таки отримувати стипендію краще, ніж платити за навчання. Та й сам виш у цілому виправдав надії.

- Що найдужче запам’яталося вам зі студентських років?

Євген: Нещодавня ностальгічна прогулянка місцями студентської молодості продемонструвала, що найкращий спогад у нас обох — велика піца з ковбасою сумнівної якості в одному з кіосків із фастфудом. Чи існує він і досі? Треба буде перевірити. Але ж ви питали не про це. Звісно, запам’яталося не зубріння. Моє студентське життя — це насамперед КВК. Як виявилось, то було не лише цікаво, а й корисно. Написання нормальних журналістських матеріалів мені довго не давалося, а от текстів, майже цілком наповнених жартами, — більш-менш. Ця напівжурналістика свого часу стала для мене трампліном. Тому сподіваюся, що принаймні зараз на журфаці за активне творче життя студенти мають поблажки.

Володимир: Так, піца з ковбасою. Недивно, що з такими спогадами в нас обох були проблеми з зайвою вагою. Мені здається, що ця піца — метафора нашої журналістської освіти. Очевидно, що вона далека від ідеалу, але ностальгія бере своє і згадуєш про неї тільки з теплотою. Якщо ж бути максимально серйозним, то найяскравіший саме навчальний спогад — робота над нашою газетою “ЛегЪко”. Це було круто.

- Пам’ятаючи вас як талановитих студентів, упевнена, що журналістика — ваше покликання. Проте тепер ви надаєте перевагу власному бізнесу, який, хоч і стосується масмедійної діяльності, та все ж не пов’язаний із роботою в ЗМІ. Чому?

Євген: Дякую за комплімент, але сам я на момент випуску з університету не збирався в журналістику. Зарплатня в запорізьких ЗМІ дуже демотивувала. Я на старших курсах, підробляючи копірайтером, отримував більше. Але сім’я тоді наполягла, що потрібна «справжня робота», та й мене такі думки все ж відвідували. Через кілька місяців після випуску мені пощастило потрапити у відділ новин на «Алексі», а невдовзі мені доручили власний проєкт — «Добро пожаловаться». У нас був дружній колектив, ліберальні та професійні керівники. Я задоволений тими 4 роками, що провів на телеканалі. Але ще більше задоволений тим, що зрештою пішов звідти. Не залежати від когось, займатися лише тим, що цікаво, і заробляти справжні гроші — хіба це не мрія кожного журналіста?

Володимир: Моя історія теж про фінанси. Я ніколи не гнався за всіма грошима цього світу, але те, що платили в місцевих газетах, — це не просто мало, це образа. Я навіть пам’ятаю момент, коли остаточно зрозумів, що ловити там немає чого. Мене посадили в кабінет до провідного журналіста нашої місцевої газети (назву та прізвище залишу при собі), мовляв, щоб узяв шефство над молодим. Й ось він шукає місце в Кирилівці, щоби звозити сім’ю до моря. Й обирає не дорожче 30 гривень за койку. Тоді це, звісно, були не ті гроші, що зараз, але навіть украй спартанське житло стартувало з 50 гривень за добу. Такого майбутнього я собі точно не хотів.

- Якщо не влаштовують умови роботи в ЗМІ, чи не варто започаткувати власні? Хтось із вас міг би стати редактором. Адже колись на парах ви мріяли про своє друковане видання…

Євген: Працювати в ЗМІ — це завжди так чи інакше обслуговувати інтереси власника. І неважливо, звичайний ти журналіст чи редактор. Хоча ні, важливо. У редактора ще більше головного болю з цього приводу. Втім, успішні блогери доводять, що тобі ніхто не потрібен, щоб транслювати свої думки. Лише талант та крапля везіння. Тому справжня журналістика дедалі частіше емігрує на YouTube та інші майданчики. Такі приклади викликають захоплення й повагу. Але ми з Володимиром пішли вже знайомим шляхом, бо знали, що на ниві копірайтингу нам гарантовано гарний врожай.

Володимир: Правду кажучи, в мене ніколи не було серйозних намірів започатковувати власний ЗМІ. Це, звісно, крута романтична ідея, але життя диктує свої прагматичні умови. Спочатку працюєш там, де вдається щось заробити. Потім розумієш, що саме в цій сфері в тебе вже є і досвід, і навички. Врешті-решт, звичка стає милою серцю, а там вже й до покликання один крок. Так склалося, що для мене такою сферою став копірайтинг. І я про це не шкодую.

- Чим пояснити, на вашу думку, стан, у якому перебуває сучасна журналістика? Чи всі журналісти гідно виконують професійні обов’язки?

Євген: Ні, не всі. Далеко не всі. І я свого часу також. Думаю, що зі мною погодиться кожен із колег, хто працював під час хоча б однієї виборчої кампанії. У ці періоди в журналістиці залишається мало журналістики. І то лише один аспект. Тому вважаю неправильним зараз вдавати із себе лицаря в білому плащі та когось повчати. Щодо причин, то вони зрозумілі кожному. ЗМІ — дорога іграшка. І хто платить, той і замовляє музику.

Володимир: Це системна проблема. Є, м’яко кажучи, не краща журналістська освіта. Є вкрай непрофесійні журналісти (не всі, звісно, але таких занадто багато). Є медійна модель, у якій видання здебільшого просто обслуговують політичні та бізнесові інтереси власників. Врешті-решт, є аудиторія, якій журналістика не цікава. Принаймні така, яка в нас є. Усе це переплетено причинно-наслідковими зв’язками в таке собі порочне коло. Навіть не знаю, як його розірвати.

- Викладачі журналістики намагаються виховувати в студентах здатність сміливо висловлювати власну думку, прагнення боротися за істину. Час від часу це обертається проти них, адже на світі, дійсно, немає нічого ідеального, і наш факультет не без недоліків, звичайно. Ми намагаємося не ображатися на деяких випускників, але іноді доводиться відчувати себе таким собі Франкенштейном... Чи допустимо, на вашу думку, публічно критикувати alma mater, користуючись посадою журналіста? Чи буває це виправдано?

Євген: А чому ні? Серед моїх колишніх викладачів чимало справжніх професіоналів, яких я завжди радий зустріти. Я й досі вдячний за їхню роботу. Але давайте чесно: є й ті, хто не має викладацького хисту. Про все можна і треба розповідати: і про гарне, і про погане. Тим паче що позитивні моменти у ЗНУ, й на журфаці зокрема, переважають над негативними.

Володимир: Звісно. Щоби вилікувати хворобу, спочатку треба визначитися з діагнозом. Це делікатна тема, адже до багатьох викладачів журфаку я ставлюся з великою повагою та симпатією. Не хочеться нікого ображати, тим паче що в рамках наявної системи журналістської освіти вони здебільшого сумлінно роблять свою справу. Але глянемо правді у вічі: ця система не надто ефективна. І рівень вітчизняної журналістики, особливо місцевої, це доводить.

- Що побажаєте сучасним студентам?

Євген: Як би банально це не звучало, бажаю знайти своє покликання. Вірте в себе, все обов’язково вийде. Адже ви отримуєте професію, що дозволяє реалізувати себе в багатьох сферах. Здається, що журналістика не ваше, — спробуйте себе в рекламі, PR або копірайтингу. Вони досить різні, щоб запропонувати вам щось нове, та водночас достатньо подібні, щоб ви могли застосувати свої компетенції. Світ належить якщо й не молодим, талановитим та сміливим, то принаймні тим, хто був саме таким на початку своєї кар'єри.

Володимир: Навіть не знаю, що додати. Критично ставитися до себе. Але робити це конструктивно. Саме це, на мою думку, запорука професійного зростання. А ще удачі, вона ніколи не завадить!

 

Підготувала доцент кафедри журналістики

Мирослава Чабаненко