Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: тележурналістка, інтернет-журналістка, медіатренер, викладачка журналістики і дослідниця Юлія Кияшко

 

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Сьогодні в його рамках пропонуємо бесіду з однією з найбільш талановитих і відомих вихованок факультету журналістики - Юлією Кияшко. Незважаючи на молодий вік, це фахівчиня з солідним і цікавим послужним списком. Сьогодні вона перебуває в Чехії, працює на інформаційний ресурс «ProUkraїnu», створений для підтримки наших земляків. Ми вирішили поспілкуватися з нею, щоб поговорити про все це. 

 

- Юлю, ви навчалися в нас у період заснування факультету журналістики, були серед перших співробітників новоствореного тоді медіацентру. З тих пір пройшли багато професійних сходинок, за кожну з яких ми можемо щиро пишатися Вами як нашою випускницею! Та насамперед розкажіть, будь ласка, як опинилися в Чехії, чим займаєтеся там?

- Вітаю! Дякую за можливість поділитися інформацією і запрошення розповісти свою історію. В Чехії я опинилася через війну в Україні. Тільки це стало причиною мого перебування в іншій країні. Сподіваюся і впевнена, тимчасового. Хочу підкреслити, що йдеться не про імміграцію, а про евакуацію з дитиною до більш безпечного місця. Я опинилася в Чехії подібно до тисяч інших жінок, які вимушених виїхати з небезпечних територій. Зараз працюю в інтернет-виданні «ProUkraїnu». Це інформаційний ресурс про українців та для українців, які опинилися в Чехії через війну.

- Багато українських мігрантів готові працювати в будь-якій галузі, не обов’язково за фахом. Ви ж займаєтеся журналістикою. Більше того - вас оточує дружнє коло колег, зокрема з рідного Запоріжжя. Це просто так пощастило чи результат цілеспрямованих зусиль?

- Варто враховувати, що я не їхала до Чехії як мігрантка, яка готувалася до життя в іншій країні. Мігранти готуються, вивчають країни, з певних міркувань обирають ту чи іншу, готують документи, вчать мову тощо. В мене від початку не було мети залишати батьківщину. І на сьогодні є мета повернутися. Тому плани працювати тут в якійсь галузі я не будувала, взагалі ніяких планів не було. Єдине, що я розуміла - що я можу бути корисною для таких же жінок, як я, оскільки маю досвід в медіа, вмію працювати з інформацією та з людьми. В моєму рюкзаку (єдина поклажа, з якою  довелось евакуюватися), був набір гаджетів для громадянської журналістики. Символічно, що буквально напередодні, викладаючи «Телевізійну журналістику» для студентів Університету державної фіскальної служби України в м. Ірпіні, я робила акцент на продакшені, який може здійснити в сучасних умовах журналіст, опинившись будь-де і з мінімальним набором техніки. Таким чином, я і сама була готовою до того, чому вчила. 

Узяла все елементарне, але необхідне, щоб за потреби  мати змогу зробити відеосюжет навіть у потязі чи серед степу. Так і вийшло - мій перший відеосюжет був із Центру гуманітарної допомоги українцям у Чехії. Саме тоді я відчула, що можу бути продуктивною і корисною в новій країні! Довелося, звичайно, після професійного обладнання, програм монтажу перейти на смартфон і найпростіші технічні засоби, але це був для мене челендж. Добре, що тимчасовий. Зате, якщо я повернусь колись до викладання, жоден студент не зможе мене переконати, що це неможливо ))  Просто треба не спати взагалі і опинитись дійсно в екстремальних умовах (це якщо коротко).

В інтернет-видання «ProUkraїnu» я потрапила вже за кілька тижнів після приїзду, після співпраці з одним волонтерським проєктом, для якого я все ж таки встигла зробити кілька матеріалів. Медіа «ProUkraїnu» створила запорізька журналістка Наталія Агаркова. Ідея і реалізація цього проєкту цілковито належить їй, зараз вона - головна редакторка видання. Вважаю це неймовірним журналістським успіхом і результатом наполегливої праці, а також справжнього професіоналізму - донести, переконати, пояснити необхідність такого українського медіа нашим чеським колегам, які погодилися допомогти. 

Сам факт перебування значної кількості українців у новій країні у незвичному для них статусі, людей, які рятуються від великої біди, спонукає до дій. Співпраця з чеськими колегами почалася зі знайомства з Євою Шимковою - заступницею головного редактора Blesk.cz. Так з’явилася українська редакція в будівлі Чеського Центру новин (CNC - Czech News Center). 

Зараз є одна мета і вся команда працює над нею майже цілодобово, щоб реалізовувати завдання, заради яких це все створено. І ми відчуваємо, як потрібна наша підтримка українцям. Команда складається зі справжніх професіоналів - це журналісти з профільною освітою і чималим досвідом. Тому є в кого перейняти досвід, навчитися і поділитися своїм. Чеські колеги допомагають нам зануритися у медіаландшафт нової для нас країни, зрозуміти медіапроцеси. За це їм велика вдячність!

- А як вам Чехія взагалі? Що хотілося б перейняти, втілити у нас, у мирній і квітучій Україні майбутнього?

- Чехія - прекрасна країна. Хотілося б відвідати її колись у ролі туристки, а не біженки. Впевнена, це різні враження. Українці зараз у такому стані, коли  враження про країну перебування часто дуже суб’єктивні. Я навіть спостерігаю різницю між поглядами тих українців, які були тут раніше, і тих, хто приїхав недавно. В багатьох це - не вибір, а необхідність. Звісно, всі порівнюють свою країну і ту, яка надає прихисток. Нам є чому повчитися у чехів, безсумнівно. Спосіб життя, ставлення до  природи, планети, дозвілля, родини, спорту, роботи. 
У нас, до речі, є багато і спільного. Люди скрізь, звичайно, бувають різні, але мене особисто до сліз розчулює бажання багатьох чехів простягнути руку допомоги українцям. Не словом, а ділом. Вони приймали в себе в родинах українців. Багато хто живе так і досі. Ось цю відкритість і безумовне бажання допомагати тим, хто в біді, я б радила перейняти українцям. Хоча, звичайно, наші люди також незламні і щирі. І в цьому ми подібні. 
Щодо способу життя - я б перейняла простіше ставлення до матеріальних цінностей, звичку приділяти увагу своєму психологічному здоров’ю, бережливе ставлення до природи. Те ж сортування сміття тут більш розвинене, є самодисципліна у ставленні до природи. Чехи дуже часто проводять вихідні з родиною, займаються разом спортом, це активний відпочинок. Тут дуже розгалужена система громадського транспорту. І люди з велосипедами їдуть на природу, скрізь є велодоріжки. Звичайно, це той досвід, який хочеться втілити у квітучій Україні. Можна жити і насолоджуватись простими речами! Можна дбати про планету, а не лише про периметр свого двору. Проте, впевнена, що українці після перемоги будуть зовсім інші.

Разом із тим, я саме та «мігрантка», яка постійно намагається довести, що в нас дома все краще ))  Тут мав би бути список того, чому чехам варто повчитися в нас. Але, думаю, що за десять місяців масового досвіду життя наших жінок у Європі вже чимало сказано про медицину, освіту та якість послуг…

- У подібних інтерв’ю ми завжди просимо випускників розповісти все з самого початку: як і коли вирішили присвятити себе журналістиці, якими були ваші перші кроки в професії і що вам дав університет. Якщо можна, трохи про це.

- Перше місце моєї роботи - улюблений і рідний Запорізький національний університет. Без перебільшень, наш медіацентр назавжди в моєму серці і пам’яті. Це перші професійні кроки. 

Журналістиці вирішала присвятити себе з того моменту, як вступила в ЗНУ. Протягом всієї діяльності по-різному була налаштована. Університет дав мені вміння вчитися, в ЗНУ дуже відповідально завжди ставилися до навчального процесу. І рівень викладання дійсно високий. Я ще застала ті часи, коли студенти ходили до бібліотеки і писали від руки конспекти. Завжди своїм студентам, коли сама вже викладала, говорила: будь-який університет, інститут, курси, школа дадуть вам те, що ви самі захочете взяти. Напевно, я взяла максимум, що могла, від навчання від ЗНУ. Тому вважаю, що універ дав мені дуже багато.

- Серед усіх ваших місць роботи яке найбільше запам’яталося? 

- Кожне місце, де я працювала, я згадую з теплом. Справді, в мене не було поганого досвіду. Все, що не вбило, зробило мене сильнішою )) А якщо серйозно, то завжди приємно працювати з професіоналами. І завжди так виходило, що мені було на кого рівнятися. Завжди я потрапляла в коло однодумців, із якими дивилася в одному напрямку. Медіасфера – особлива галузь, вона не пробачає фальші, брехні, непрофесіоналізму. З такими якостями вистачить ненадовго. 

В останні роки перед війною працювала в УДФСУ - це місце роботи також назавжди в моєму серці, прекрасні колеги і тільки позитивні спогади про Ірпінь. Окремий важливий досвід у Першій дитячій телешколі - це робота з дітками, складна і цікава водночас. Люблю проєкти з Videoproduction - викладати практичні дисципліни, створювати візуальний контент. Наукова галузь - назавжди зі мною, де б я не була. 

Але все це зараз на паузі. Отримую новий досвід. Особлива тематика і проблематика, специфічна аудиторія. Допомога й інформаційна підтримка українців - головне, що турбує і чим наша команда живе щодня і щоночі. Навряд чи колись забудемо цей складний період. Це необхідність: треба бути корисними і сильними для тих, хто потребує допомоги, і для себе так само. Країни, які нас прихистили, і люди, які нам так безмежно допомагають - у Чехії чи будь-де у світі, не повинні думати, що українці - слабкі й немічні люди, які прийшли і тільки чекають на допомогу. Зараз скрізь нелегко. І те, що прості люди згуртувалися і надають нам підтримку, просто безцінно.

- Ви любите медіасферу – і працюєте в ній, і досліджуєте…

- А це взаємно )) Медіасфера для мене - спосіб життя. Це не просто професія чи робота, де працюєш вісім годин, приходиш додому і виключаєш мозок до наступного ранку. Це треба любити, з цим треба ще вміти жити так, що коли вже все ненавидиш, то все одно без цього вже не можеш. Звичайно, за всі роки я проходила різні стадії: і піднесення, і вигорання, коли ти розумом усвідомлюєш, що треба зупинитися, що ще є родина, якесь дозвілля має бути, але занурюєшся в роботу і працюєш. Але так виходить, що знов і знов повертаюся - навіть коли я вирішувала йти з медіа, ця галузь сама мене знаходила. Я вже не сперечаюся з долею.

Щодо досліджень, маю наукове звання кандидата наук із соціальних комунікацій. У 2013 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Комунікаційні аспекти організації відеоряду в сучасному інформаційному телемовленні», написану під керівництвом професорки Інни Леонідівни Пенчук. На сьогодні вийшло вже близько двох десятків моїх наукових статей…

- Чи сприяє журналістська робота особистісному розвитку? 

- Безумовно. В моєму випадку так складається, що професійне й особисте існують в одній площині. Не впевнена, що так має бути. Але з цією професією не у всіх і не дуже виходить по-іншому.

- У вас є досвід викладання журналістської майстерності, зокрема дітям. Що в характері молодої людини є найголовнішим для успішного освоєння професії? Це повинна бути певна вроджена риса чи щось, що можна прищепити в процесі навчання?

- У молодого покоління, в принципі, зараз особливе сприйняття дійсності. Дуже захоплююсь вивченням теорії поколінь. Чітко розрізняю покоління X, Y, Z, вже незабаром будемо співіснувати і співпрацювати з поколінням альфа. Прищепити, розвинути навички, звичайно, можна. Журналістика - це ремесло. І навчитися можна всьому. Інша справа - чи буде людина це все любити. 

Мій досвід медіатренерства у зовсім юних дітей в Першій дитячій телешколі, а також викладання у студентів, свідчить про те, що навчитися і бути професіоналом у медіагалузі теоретично можна, якщо мати наполегливість і бажання. Але маємо безліч прикладів того, коли, здавалося б, досить талановита людина не йде після навчання працювати в медіа. Ми бачимо, що молодь зараз взагалі не налаштована працювати там, де не хоче. Єдина запорука успішного освоєння професії для молодого покоління - це любити справу, якою вони займаються. Вони просто по-іншому не роблять. Завжди, коли працювала зі студентами, вже з молодших курсів визначала на око, хто буде працювати в медіа в майбутньому, а хто - ні. 

- Що б ви порадили чи побажали студентам і викладачам нашого факультету?

- Звичайно, перше, що хочеться сказати, це слова вдячності викладачам. Вдячна за працю кожному викладачеві, який вкладає душу у свою роботу! Знаю, це не завжди легко (оскільки мала честь бути не тільки студенткою, а й колегою багатьом викладачам на нашому факультеті). А особливо зараз, коли освітяни тримають свій фронт - дуже важливий, необхідний для нашої держави. Освічена молодь - майбутнє розвиненої країни. 
Абітурієнтам хочеться побажати, щоб ішли навчатися дійсно за покликом, а не тому, що батьки сказали, чи тому, що престижно мати диплом якоїсь спеціальності на чиюсь суб’єктивну думку.

Незважаючи на труднощі і справжню біду, в якій зараз опинився народ України, я щиро бажаю, щоб ми здолали всі перешкоди і кожен був на своєму фронті важливим і корисним на шляху до спільної перемоги! Ми - всі  разом і кожен окремо - своїми справами робимо все можливе, аби наша країна вистояла. І тому я бажаю сил і наснаги в цьому і викладачам, і студентам, і батькам, і колегам, і нашим захисникам! І щоб настав якомога швидше день перемоги! 

- Щиро вдячні за інтерв’ю! Подальших успіхів, удачі, всього доброго! 

Кафедра журналістики 
Кафедра соціальних комунікацій та інформаційної діяльності

 

На фото:

1. В редакції видання «ProUkraїnu».
2. Улюблений творчий колектив.
3. Учасники журналістського проєкту для українців у Чехії.
4. Перше місце роботи - навчальна лабораторія журналістики в ЗНУ, студентське телебачення.
5. Робота в Першій дитячий телешколі. Разом із докторками наук Інною Леонідівною Пенчук, Вікторією Анатоліївною Ковпак і юними вихованками.

 

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: газетярка i подкастерка Наталія Солонська

 

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках пропонуємо вашій увазі бесіду з іще однією талановитою вихованкою факультету журналістики Наталією Солонською. В минулому - провідна фахівчиня запорiзького обласного друкованого видання «МІГ», а сьогодні - учасниця радiопроєкту та аудіоподкастів про літературу в Польщi, поділилася своїми думками про роль засобів масової інформації в житті суспільства і те, як професія журналіста впливає на особистісний розвиток людини.

 

- Наталю, викладачі пам’ятають вас як Желнову. Була в нас така дуже старанна серйозна студентка, яка сумлінно виконувала всі завдання на відмінно! Потім ми пишалися вами як відомою журналісткою. Часу спливло чимало. Влаштування особистого життя, переїзд до Польщі, де ви зараз перебуваєте, образно кажучи, з Україною в серці. В соцмережах помітна ваша яскрава патріотична позиція. Поговорити хотілося б багато про що... Пропоную почати з вашого життєвого кредо.

- Моє життєве кредо - якщо дуже чогось хочеш, треба намагатися це здійснити. Якщо вдасться, ти вже виграв. Якщо нi, то принаймні будеш знати, що ти спробував. Ну, не вдалось - живемо далі, йдемо далі. Це перше моє правило. А друге: вимогливі отримують більше. Якщо постійно занижувати свої потреби, то не досягнеш значної мети. А коли ти людина вимоглива, то постійно і до себе ставиш вимоги, і до оточення, тоді вдається зробити чимало. Отже, бути вимогливою і пробувати!

- На моє переконання, ви володієте всіма якостями, які потрібні журналістові для успішної роботи. Як практик у газеті «МІГ» ви були цілком на своєму місці. Що змусило вас залишити редакцію?

- З дитинства я дуже любила друковане слово, тому, коли вступила на журфак, то знала, що буду газетярем і проходила студентські практики здебільшого в газетах. Була також на радіо й телебаченні, але це ще раз змусило мене пересвідчитися в бажанні бути саме газетярем у майбутньому. Після чергової практики, яку я пройшла в газеті «МІГ», усвідомила, що хотіла б працювати саме в цьому виданні. Першого разу, коли я прийшла на співбесіду до Галини Стіциної, яка була головним редактором, вона сказала, що в мене дуже малий досвід (насправді його майже не було ще на той момент) і порадила спочатку спробувати свої сили десь в іншому місці, а потім уже приходити до них. Я так і зробила: влаштувалась до газети «Індустріальне Запоріжжя», яку я тепер згадую як дуже добру школу журналістики, зокрема вдячна за науку її головному редактору Володимиру Iвановичу Дупаку. За рік знову прийшла до Галини Іванівни, і тоді мене вже взяли до редакції газети «МІГ», де я пропрацювала шість років. Це були одні з найщасливіших моїх років, бо в нас була чудова команда, мені дуже подобалося їздити у відрядження, які ми мали постійно, по Запорізькій області, інколи по Україні. 

А чому звільнилася? Все досить просто. Дитину я народила в 2013 році і пішла в декретну відпустку, коли в країні ще все було добре. В 2014 році розгорілась війна і, знаєте, в мене як у громадянки України було неприйняття позиції влади. Я не розуміла, чому ми, наприклад, не вступилися за Крим, чому його здали без жодного пострілу. Я сиділа тоді вдома з малою дитиною і думала: зараз Крим, а через якийсь час російські танки можуть прийти до мого Запоріжжя і так само мене ніхто не буде захищати? Мені це було дивно, незрозуміло і, мабуть, саме тоді я стала міркувати про те, щоб поїхати десь із Запоріжжя, де буде безпечніше. На мій суб’єктивний погляд, життя в Запоріжжі тоді просто завмерло. Нічого не відбувалося, і мені навіть здавалося, що нічого цікавого в моєму житті вже ніколи не буде. 

А до цих буремних подій, в 2011 році, я побувала у Варшаві на журналістському стажуванні. Так мені пощастило, що два тижні наша невеличка група журналістів із України та інших країн Східної Європи проходила стажування у столиці Польщі. У нас було по дві-три зустрічі щодня в редакціях газет, радіо, телебачення. Спілкувалися з польськими журналістами, керівниками цих медіа, придивлялися, як вони працюють. 

Варшава мене просто зачарувала, бо це дуже зручне для життя мiсто. Пам’ятаю, був лютий, на вулицях лежало багато снігу, сильний мороз, і міськi служби виставили на автобусних зупинках великі контейнери з коксом, який горів. Це була можливість обігріву для людей. Спочатку я подумала, що для бездомних, а потім зрозуміла, що для всіх: коли ти чекаєш на зупинці на автобус, ти можеш підійти і зігрітися, а не мерзнути. Я тоді подумала: «Боже, скільки уваги до простої людини. Хтось подбав про те, щоб людям не було холодно на автобусних зупинках!».  Цей та інші подiбнi моменти турботи про людей мене надзвичайно вразили у Польщi. І коли ми в 2017 прийняли рішення виїхати родиною з України, то обрали саме Варшаву.

Тут я відразу зрозуміла, що без знання мови, без підтвердження диплому мені буде важко знайти гарну роботу, яка б мене цікавила. Тому вступила до магістратури і закінчила її у приватному університеті «Суспільна Академія Наук». Дуже мені, звичайно, допомогло те, що я вже мала фахову освіту, і навіть практику: на противагу студентам, які прийшли відразу після школи, мені було що розповісти і я знала, про що запитати. 

- Зараз багато говорять про те, що Україні слід якомога швидше підтягтися до стандартів європейської спільноти. У зв’язку з цим цікаво: чого найперше, на ваш погляд, нам бракує, зокрема в галузі освіти?

- Найбільше мені подобається в Польщі турбота про людину, яка існує в суспільстві. І системи освіти це теж стосується. Все спрямовано на те, щоб людина була зацікавлена вчитися, щоб їй хотілося цього, щоб це були якісь, перш за все, практичні навички, які вона зможе використати. Щоб наука була не просто для папірця, а для практичного застосування. Польська система освіти орiєнтована на відсутність стресу. Мені здається, що в Україні суворіша система навчання - в школах та університетах більше вимог, причому таких, без яких можна обійтись. 

Тут більш розслаблений підхід до життя взагалі, люди хочуть просто жити і тішитися життям, а не постійно брати участь у якихось перегонах, постійно чогось досягати. Просто радіти тому, що ти живеш, робиш щось цікаве, що є люди, які тебе люблять. І система освіти теж так побудована. Наприклад, моя дитина зараз ходить до школи, де в них дуже багато різних походів у кіно, до театру, а також практичних занять, на яких вони, наприклад, вчаться робити бутерброди. Те, що їм дійсно в житті буде потрібно стовідсотково, незалежно від того, вчитимуться вони потім в університеті чи ні. Дуже багато занять про, наприклад, переробку сміття, екологію. Їм розповідають, що ми повинні дбати про свою планету, місто, де ми живемо. Крім того, дуже багато уваги приділяється здоров’ю. Дітей вчать надавати першу медичну допомогу, як правильно харчуватися тощо. 

В університеті на магістратурі також було багато практичних занять. Під час навчання мені пощастило потрапити на стажування до польського телебачення, яке оплачувала фундація імені Конрада Аденауера. Це був дуже iнтенсивний навчальний тиждень. Можна було консультуватися з логопедом. Для мене це було важливо, оскільки, звісно, мій український акцент було чутно. Незважаючи на те, що я добре знаю польську, в планi вимови мені є ще над чим працювати. Була також можливість записати свої випуски новин, із нами працювали професійнi оператори та ведучі, давали свої поради. Також були заняття з авторського права. 

Той тиждень стажування багато мені дав, зокрема я отримала можливість подивитися на себе збоку, побачити, над чим я маю працювати. Звичайно, я зрозуміла, що працювати на польському телебаченні поки що не готова. Але для самовдосконалення ці заняття були дуже кориснi.

- Як, на вашу думку, медіа впливають на формування демократичного суспільства?

- Коли я приїхала до Варшави на стажування в 2011 році, редактори хвалилися, що одне з найкрупніших видань, «Gazeta Wyborcza», опублікувало розслідування про незаконнi доходи міністра, і його відразу було відсторонено від роботи. Потім, коли підтвердились ці дані, було призначено іншого міністра. На нього газета теж щось знайшла, і його відправили у відставку. Вже на третього кандидата компромату преса не знайшла. Але це була інша правляча партія, зараз, як мені здається, не все так добре. На мою думку, партія «Право і справедливість», яка нині при владі і формує кабінет міністрів, перевищує свої повноваження і не веде до розвитку. Добре, що в Польщі є активне громадянське суспільство. 

На мій погляд, це подвійний процес: з одного боку, ЗМІ впливають на формування громадянського суспільства, з іншого, мені здається, самі люди, їх активна позиція, теж дуже впливають на дії влади. 
Те саме стосується України. Коли виник Майдан, це був вибух народного гніву. Щоб вiн мав успіх, треба було, щоб кожен, хто повернувся з Майдану, на своєму місці проводив активну діяльність і вимагав від влади, щоб високопосадовці, органи самоврядування робили те, чого потребують люди. Власне в Польщі це так працює. В Україні, мені здається, ще ні. Можливо зараз, із початком повномасштабної війни, побільшає вимогливих до влади людей. 

У Польщі люди свідомі того, що влада існує на їх гроші, що вони є платниками податків і замовниками послуг. Вони свідомі того, що це їх країна і що ніхто за них не побудує гарного життя. 

А щодо ЗМІ, то вони тут дуже різні. Є такі, що дійсно, на мій погляд, сприяють формуванню демократичного суспільства, які дотримуються стандартів журналістської етики, намагаються обговорювати питання так, щоб це було етично, надавати голос усім сторонам. Водночас є журнали, які публікують крайні думки і які навіть не хочеться брати до рук – бридко читати, бо вони очорнюють людей, сiють ворожнечу, перекручують інформацію. Я для себе занесла такі журнали до «чорного списку». У них невеликий наклад, але незважаючи на це, їх хтось читає, і це трохи непокоїть. 

Я б сказала, що демократія не виборюється раз і назавжди: якщо ми хочемо мати якісь права, то повинні постійно їх боронити. Завжди влада буде намагатися порушити права громадян, тому і створені такі соціальні інститути, як преса, громадські організації тощо.

- Польща надає Україні безцінну допомогу. Наскільки змінив атмосферу в польському суспільстві наплив наших переселенців? 

- З боку більшості поляків із початку повномасштабної війни було дуже велике співчуття до українців! Із 24 лютого до мене телефонували всі мої знайомі поляки, запитували, як я, як родина, чи потрібна допомога. Багато людей тут заангажувались у те, щоб реально допомогти. Брали до себе додому переселенців, що взагалі нечувана річ, бо до цього Польща справляла на мене враження закритого суспільства - тут мало було мігрантів. Мігрантам раніше тут було не дуже цікаво, оскільки, по-перше, немає якихось великих дотацій, фінансової допомоги від держави. По-друге, возитися з прибульцями місцевому населенню не дуже подобалось. Річ у тім, що після Другої світової війни поляки залишилися самі в своїй країні; багатьох євреїв, які тут проживали, було знищено, і приїжджих людей було досить небагато. Зокрема в малих містечках і селах, можна сказати, їх взагалі не було. Можливо, в столиці та великих містах - але це найчастіше студенти, які перебували в Польщі тимчасово. 

Перед війною, яка розпочалась в Україні, восени, тут була криза, пов’язана з біженцями з Близького та Середнього Сходу, Африки. В туристичних агентствах їхніх країн їм пообіцяли, що вони можуть приїхати до Білорусі, перетнути швидко кордон із Польщею, а потім податися в Німеччину, Нідерланди, тобто в більш багаті й розвинені країни, і попросити там притулку. Польща захищала кордон, щоб ці люди не зайшли нелегально, була велика напруга, всі ЗМІ про це говорили. З одного боку, звичайно, співчували цим людям через те, що вони живуть у тяжких умовах у лісі, намагаючись перетнути кордон, але з іншого боку, поляки не хотіли, щоб вони тут опинилися, боялися їх. Не було жодної мови, щоб хтось узяв їх до себе додому, їм пропонували лише центри для біженців, які суворо охоронялися. Загалом польське суспільство негативно поставилось до цього явища. 

На цьому тлі, коли почалася війна в Україні, було дивно спостерігати за тим, скільки було співчуття до українців, як їх сердечно тут приймали! Машинами забирали з кордону, щоб ці люди швидше опинились у безпеці. Їх влаштовували і допомагали з їжею. Взагалі я читала дослідження, що прості поляки виділили на допомогу десь до 10 мільярдів злотих, самі купували одяг, потрібний для українських переселенців, речі першої необхідності, готували їжу. На всіх вокзалах стояли волонтери, які надавали харчування людям, які приїхали. І так тривало довгий час. У суспільстві був дуже великий відгук. 

У Польщі багато громадських організацій зайнялись питаннями українських мігрантів. Є фундації, які допомагають людям із інвалідністю, сім’ям із малими дітьми, які надають психологічну допомогу (для цього шукають україномовних фахівців). Тобто все було зроблено на найвищому рівні, щоб допомогти адаптуватися і вести гідний спосіб життя.

Звичайно, зараз, коли війна вже триває понад пів року, ентузіазм у поляків трохи зменшився, бо їм теж нелегко - дуже висока інфляція, великі оплати за газ і опалення, поляки мають багато своїх проблем і вже не можуть так активно допомагати, як на початку. Тому всі пропонують українцям шукати роботу. Але я вважаю, це нормально: людина, яка приїхала, мала час трішечки адаптуватись і пошукати щось для себе, чим вона буде займатися. Звичайно, таку велику кількість людей, яка приїхала до Польщі, ніхто не зможе утримувати постійно. 

Є поляки, які не дуже радіють переселенцям, не бажають здавати житло в оренду українцям. Це пов’язано з тим, що вони хочуть заробити на своєму житлі і хочуть бути певними, що їм платитимуть. На жаль, з мігрантами не завжди так виходить. Але більшість громадян Польщі українців підтримують. Якщо хтось висловлюється проти, то це найчастіше малоосвічені люди, які самі мало досягли в своєму житті, вони вбачають певну конкуренцію в переселенцях. Це їх проблема. На рівні держави, прем’єр-міністр часто підкреслює, що більшість мігрантів влаштувалося на роботу, сплачує податки, тому їх треба поважати.

Моменти міжетнічної, міжкультурної ворожнечі трапляються тут вкрай рідко. І в таких випадках поліція завжди швидко реагує. Можу сказати взагалі за всі п’ять років, які я тут, із того, що доводилося спостерігати: якщо хтось намагється ображати українців за те, що вони українці, поліція гостро на це реагує, швидко ці справи ідуть до суду, винуватців завжди карають. Тож поляки про це знають і, якщо навіть хтось не дуже любить наших, то він просто мовчить про це і поводиться ввічливо.

Польща постаралася інтегрувати українців, які приїхали під час війни, якнайшвидше: було організовано дуже багато безкоштовних мовних курсів, щоб вони могли швидше вивчити мову, бути повноцінними членами суспільства, знайти собі роботу. З того, що я чула від знайомих, які поїхали до інших країн - Іспанії, Італії, Німеччини тощо, там немає таких широких можливостей iнтеграцiї. 

- Як поляки ставилися до нас, до української культури раніше і чи змінилося щось тепер?

- Щодо ставлення до нашої культури, скажу так: коли я приїхала сюди в 2017 році, була дуже здивована тим, що існує досить велике, на мою думку, зацікавлення українською культурою, бо тут видається багато книг українських авторів і їм приділяється багато уваги. Наприклад, майже всі книжки Сергія Жадана видані польською мовою, вони є в бібліотеках. Так само багато уваги приділено Оксані Забужко, Юрію Андруховичу, поляки їх знають, цікавляться. Це щодо книг. Щодо фільмів, проводяться дні українського кіно. Тобто сусідський інтерес завжди був до України. А зараз, коли з’явилося дуже багато переселенців, звичайно, інтерес посилився, бо поляки прагнуть більше знати про людей, які до них приїхали, - як із ними будувати відносини, спільний добробут, чого можна від них навчитися. Тим більше, що деякі з переселенців можуть залишитися тут на досить довгий час. Двоє моїх польських знайомих навіть почали вивчати українську мову. 

- Розкажіть, будь ласка, про ваш професійний розвиток.

- Коли я приїхала до Польщі, то відразу почала шукати можливість працювати за фахом. Звичайно, це було дуже важко. Надіслала своє резюме до редакції «Polskie Radio dla zagranicy», бо вони мали українськомовну редакцію, в якій я теоретично могла б працювати. Постійно намагалася робити щось, щоб повернутися до професії журналіста. І зовсім неочікувано з’ясувала, що в Домі культури мого району є гарна студія звукозапису, а там - гурток любителів книг, в якому записують відповідні радіопередачі, і їх транслює кілька радіостанцій. Проєкт називається «Книжки під лупою». Мені здалося це цікавим, я знайшла телефон керівника, вони мене запросили на зустріч. На той час я вже досить непогано говорила польською, але ще не настільки добре, як зараз, тому мені запропонували, враховуючи мій акцент, брати участь у передачах, де будуть обговорюватися нові книги українських авторів, видані в Польщі. Так почалася наша співпраця, яка триває вже чотири роки. Керівником проєкту «Книжки під лупою» є пан Марек Лавринович, який є письменником і членом польського ПЕН-клубу, має добре почуття гумору і взагалі дуже інтелігентна людина. Формат передачi такий - дві людини читають книжку, яка їх цікавить, і потім її обговорюють. Із цього робиться десятихвилинна передача. Часом трапляється можливість запрошувати авторів книг, якщо вони у Варшаві. Ще є актор, пан Анджей Ференц, який професійно читає в передачі якийсь уривок із книжки. І все це гарно музично оформлено. На мою думку, передача цікава і звучить дуже органічно, бо є інтерес із боку радіостанцій до неї, періодично додаються нові радіостанції, які б хотіли транслювати «Книжки під лупою». З часом, коли моя польська поліпшилась, то я вже почала говорити не тільки про українські, а й про iншi книжки, які виходили польською мовою. 

До цього я хотіла б додати, що в Польщі дуже розвинена культура читання. Я була здивована, коли побачила тут перед Різдвом черги в книгарнях! Люди беруть по п’ять-шість книжок для себе, щоб почитати у святкові вихідні дні, щось купують на подарунок, дуже багато - для дітей. Також мене вразило, що всі нові книжки є зазвичай у бібліотеках, принаймні у Варшаві. Бібліотеки теж користуються великим попитом. Навіть працюють клуби читачів. В Україні, мені здається, це виглядало б смішно, але тут сприймається нормально і викликає повагу, коли молоді люди збираються, щоб обговорювати якусь книжку. Я була на засіданнях пари таких клубів, які часто ведуть молоді письменники. Ніхто не вважає любителів книг «ботаніками». Тут вважається, що читати престижно. Державою, громадськими організаціями підтримується розвиток книжкової справи. Наприклад, є така чудова акція - «Ціла Польща читає дітям». Навіть президент і його дружина влаштовують раз на рік читання класиків польської літератури. Видання «Gazeta Wyborcza» має додаток «Книжки», який виходить раз на місяць і в якому публікують інтерв’ю з письменниками, рецензії та інше, що може зацікавити любителів книжок. Тут і книговидання є прибутковою справою, і передачі та статті про книги мають великий успіх!

- Чи не жалкуєте ви про те, що здобували базову фахову освіту в Запоріжжі, а не в столиці чи за кордоном? 

- Ні, жодного разу про це не жалкувала. Вважаю, що факультет журналістики Запорізького національного університету дуже багато мені дав. Передусім - знань зі спеціальності. Коли я навчалась, факультет тільки народжувався, не було стільки підручників, але викладачі докладали всіх зусиль, аби нам було цікаво і щоб добре нас підготувати, розглядали масу різних прикладів. Наприклад, багато мені дала Ірина Станіславівна Бондаренко. Її курс був присвячений правам людини, дуже важливий і цікавий; я тоді ще взагалі не чула про практику подання до Європейського суду з прав людини. Вважаю, що розповіді про справи, пов’язані з роботою медіа, значно розширили мій світогляд, розуміння того, як у цьому світі працюють суспільні механізми. 

Звичайно, коли я почала займатися проєктом «Книжки під лупою», то постійно згадувала лекції Віктора Володимировича Костюка і Павла Васильовича Мірошниченка. В студентські роки, як я вже казала, я хотіла бути газетярем, але ось життя повернулося так, що знання з радіосправи також стали в нагоді! Тому щиро дякую цим викладачам. 

Мирослава Вікторівна Чабаненко для мене - людина, яка дала старт моїй кар’єрі. Ви були журналістом-практиком, прийшли в університет після роботи в газеті. Коли ми навчалися в середині 2000-х років, ви розповідали те, що потім дуже знадобилося мені під час роботи в редакціях запорізьких друкованих ЗМІ. А коли ви працювали в пресцентрі університету, то запросили мене писати тексти для сайту і для університетської газети. Це був справжній початок моєї кар’єри. Про це я згадую з великою вдячністю, бо саме тоді я навчилася структурувати інформацію, виокремлювати в тексті головне, прибирати другорядне, коли треба щось скоротити.

- Наскільки журналістська освіта і досвід роботи в засобах масової інформації змінив вас як людину? 

- Ви знаєте, я б сказала, що журналістська освіта і досвід роботи в журналістиці взагалі сформували мене як людину! Тому що журналістика - це передусім навички критичного аналітичного мислення, які потрібні нам щоденно в цьому світі, який постійно змінюється. Зараз, коли дуже багато інформації навколо, складно зорієнтуватися, що є правдою, а що ні, і тут моя освіта і професійний досвід дуже допомагають. Я завжди кажу моїм знайомим: не слід довіряти всьому, що нам показують в нашу епоху візуальної культури. Адже можна поставити камеру так, що група з десяти людей справлятиме враження десятитисячного мітингу, і навпаки. Таким чином, журналістська освіта допомагає мені уникати маніпуляцій моєю громадянською позицією, моєю думкою. Досвід роботи за фахом навчив мене не боятися відстоювати свої права, бути активною. Також дав мені розуміння того, як працює влада, куди звертатися в разі якихось потреб. Це те, що виявилося доречним у Польщі, бо коли ти тільки приїжджаєш і не знаєш мови, можеш зіткнутися з тим, що деякі люди не хочуть стосовно тебе виконувати якісь свої прямі обов’язки, і доводиться себе захищати. В цьому мені журналістика дуже допомогла. 

Також завдяки професії сформувалась моя громадянська позиція, бо я завжди була на боці справедливості, завжди намагалася відстоювати права тих, хто найменше захищений у суспільстві. В редакції газети «МІГ» до мене постійно приводили громадян із якимись скаргами, бо мало хто з інших журналістів мав час і терпіння розмовляти з тими, кому щось дуже боліло в їхній долі, які вважали себе скривдженими. В мене вистачало терпіння, і з цього з часом виходили непогані цікаві матеріали. Те, що в мене в результаті значно розвинулась здатність до емпатії, пізніше допомогло мені в Польщі, бо тут мені доводилось працювати в фундаціях, якi займаються людьми з інвалідністю: у відділі піару я писала тексти про життя подібної категорії людей. 

- Що б ви порадили нашим студентам, які навчаються зараз?

- Студентам факультету журналістики ЗНУ я б порадила багато читати. Бо це формує особистість, погляди. Читання допомогло мені розвинути аналітичні навички мислення, які є дуже потрібними в журналістиці. Думати про те, що читаєш, порівнювати дані, обговорювати прочитане з іншими! Мені здається, багато проблем сучасного світу йдуть від того, що люди стали менше розмовляти одне з одним. Через це їм важко згуртуватися. Окрему людину, яка не має однодумців і міцних суспільних контактів, простіше зламати. Такій людині взагалі важко гармонійно функціонувати в суспільстві. Також я б порадила дбати про свою фізичну форму - за книжками не забувати того, що наше тіло теж потребує турботи. Журналіст повинен мати добре здоров’я і стабільну психіку.

Також я порадила б студентам більше уваги приділяти розслідувальній журналістиці. Це важкий хліб, бо потребує життєвого досвіду, багатьох сил, ресурсів. Зараз усі хочуть бути тіктокерами, створювати якийсь легкий контент. Це просто і дає швидкi гроші, можливо, але те, чого дійсно потребує суспільство, - це розслідувальна журналістика. Я, наприклад, дуже шкодую, що зараз єдине, що я можу робити в професії, це подкасти про книги. Дуже хотілося б повернутися до фахової діяльності повною мірою.  

- Щиро вдячна за інтерв’ю! 

Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко

На фото:

1. Поруч із парламентом Польщі. Всі вісім місяців війни тут поряд із польським висить український прапор.
2. На журналістському завданні від газети «МІГ».
3. В студії під час обговорення нової книги «День, коли помер Капушчінський», присвяченої воєнним журналістам (перекладачка Александра Вікторовска, Наталія Солонська й інша учасниця проєкту Катажина Стащік).
4. Під час запису інтерв’ю в студії з Рафалом Гетьманом - автором книги «Ізбіца, Ізбіца» про трагедію польських євреїв під час Другої світової війни.
5. «З дитинства я дуже любила друковане слово».

Category: Про випускників

Hits: 0

28 травня відбулася онлайн-зутріч студентів і викладачів факультету журналістики ЗНУ з нашим випускником, співробітником інтернет-видання «Українська правда» Федором Попадюком. Гість розповів чимало цікавого про особливості роботи під час війни, критерії успішності сучасного інтернет-ЗМІ, специфіку мультимедійної журналістики нових медіа, впровадження нових форматів інформування, відповів на запитання слухачів. Спілкування тривало всю пару, а на перерві переросло в дружню бесіду, під час якої майбутні журналісти отримали додаткову низку корисних порад. Подаємо деякі уривки з цієї розповіді.

«Приблизно з позаминулого року я почав вибудовувати відділ подкастів (придумав собі таку роботу), який спочатку складався з мене та ще однієї людини. Це перед війною. Вже на цей рік ми планували зробити відділ подкастів провідним, дуже великим і системно структурованим. Але почалася війна і половина подкастів тепер не виготовляється через певні бюджетні проблеми і станом на зараз я одночасно роблю подкасти, допомагаю колегам з SMM, і в принципі, як і всі журналісти в “Українській правді”, намагаюся робити все, що ми можемо робити в цей складний час.»

«До війни ми трошки готувалися. Кожен намагався не вірити в те, що вона відбудеться, але оскільки наприкінці минулого року та на початку нинішнього року інформаційний простір був пересичений новинами про те, що росія готує напад, то з міркувань безпеки журналісти на всяк випадок підготувалися – наперед склали протоколи, як себе поводити в умовах надзвичайного стану. Робота журналіста під час війни стала дещо складною. В принципі всі мої колеги працюють зараз у нон-стоп-режимі, без вихідних. І без вигорання, яке при звичайному житті уже б виникло, але зараз не до цього. Також у редакції сталися певні перестановки: оскільки політичне життя майже зникло, журналісти, які писали про це великі тексти, перейшли на новини: той, хто займався рекламою, тепер займається англійською версією сайту. Я почав допомагати моїм колегам-есемемникам вести Telegram-канал. Через те, що зараз новин багато – десь постійно щось вибухає, постійно щось трапляється, робота видання здійснюється безперервно. Останні пару тижнів ситуація дещо стабілізувалася і працювати стало трошки легше. Ми помітили, що люди навіть втомилися читати дуже багато. Перший місяць трафік був шалений і ми стали другим сайтом в Україні за відвідуваністю. Зазвичай спочатку іде Google, потім Facebook, та в якийсь момент ми точно обігнали навіть Facebook! На сьогодні трафік вже трохи просідає, але цифри все одно шалені. Зараз у нас 2,7 мільйони унікальних користувачів.»

«Говорячи про зміни в умовах праці під час війни, треба згадати про те, що з’явилась цензура. Але не надто жорстка, як у деяких країнах: наприклад, ти не можеш публікувати інформацію про вибухи, як тільки вони трапилися, через те, що ти можеш здати якісь точки ворогу. Ми намагаємося не друкувати те, що може зашкодити обороні України, і, в принципі, в таких умовах це логічно. Деякі мої колеги мали проблеми з так званими небайдужими громадянами, особливо в перший місяць невизначеності, коли всі намагалися шукати мітки, помічати, чи не ввімкнена в когось фіолетова лампа для квітів, думали, що це диверсанти. Тепер почалися історії, коли журналіст їде знімати щось, приміром, до Львова, і йому починають розповідати, що він знімає стратегічний об’єкт, викликають поліцію, називаючи журналістів диверсантами. Одним моїм колегам-фотографам ТрО не давали знімати. В якийсь момент це було настільки проблемою, що багато колег вже почали говорити: давайте вже з цим щось робити, бо неможливо нічого висвітлювати – як тільки хтось побачить камеру, відразу починає на тебе кидатись. Причому іноземним журналістам в цьому плані легше працювати, ніж українським.»

«Уявлення про інтернет-ЗМІ в останні роки суттєво змінилося. Раніше, коли я тільки закінчив навчання, десь у 2012-15 рр. інтернет-ЗМІ було представлене здебільшого виключно сайтом, на якому є колонка з новинами, рубрика зі статтями тощо. Внаслідок розвитку технологій доводиться спостерігати відхід від такої сайтоцентрчності. Все змінилося. Зараз інтернет-ЗМІ – це може бути навіть просто Telegram-канал, без адмінки і поділу на рубрики. Ми бачимо, що зараз є українські Telegram-канали, які відвідує по півтора мільйони людей. Інтернет-ЗМІ може бути, в принципі, й сторінка в Instagram. Відповідно доводиться змінювати і критерії успішності сучасного інтернет-ЗМІ. Якщо ми говоримо про діяльність онлайн-медіа з великим сайтом із різними джерелами трафіку, на кшталт того, в якому я працюю, то про успішність свідчить те, скільки медіа заробляє. Як правило, чим більший трафік, тим більші доходи, хоча не завжди. Ще один важливий критерій успішності – це унікальність, ексклюзивність матеріалів. Завдяки тому, що журналісти УП мають змогу швидко зв’язуватися і спілкуватися з усіма ключовими посадовцями в країні, ми першими можемо дізнаватися про якісь важливі речі. Інтернет-видання, яке не може подати щось першим, звичайно, програє. Інший критерій успішності – віральність контенту (здатність контенту поширюватися самостійно – М. Ч.). Це може бути будь-який продукт, наприклад, відео, яке аудиторія розшарює шаленими темпами.»

«Раніше мені здавалося, що для того, щоб створити успішний інтернет-проєкт, потрібен ентузіазм і нічого більше. Пам’ятаю, в кінці 2014 року, після того, як я відвідав у Києві чудову лекцію, з якої дізнався про те, що можна робити мультимедійні гейміфіковані історії, що програмувати не так складно, що існує пояснювальна журналістика, в мене виникла ідея про те, що можна створити успішне регіональне онлайн-медіа лише на ентузіазмі. Мені здавалося, варто лише придумати концепцію класного медіа, почати його робити, і люди з’являться, гроші з’являться, успіх прийде і я стану таким маленьким медамагнатом і крутим регіональним редактором. Зараз я усвідомлюю, що тоді багато помилявся, оскільки я не дуже розумів економіку медіа. Насправді створити нове медіа з нуля без фінансової підтримки та сильної команди практично нереально. Ентузіазму вистачає на пів року або рік, а потім все одно доводиться шукати гроші в такій кількості, щоб людей якось заохочувати. Найчастіше люди, які хочуть створити власне інтернет-видання, це люди, які відчувають цікавість до якоїсь теми і бажання розповідати про неї іншим.»

 

Підготувала М. В. Чабаненко

 

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: тележурналіст Антон Рудак

 

У рамках профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ», розгортання якого триває в Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) третій рік поспіль, пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Антоном Рудаком - талановитим вихованцем факультету журналістики. Розмова вийшла цікавою, зокрема торкалася питання ролі професії у становленні людини як громадянина.

- Антоне, у вашому послужному списку сьогодні телеканали TV5, 4 канал, ТК «Прямий». Пам’ятаю вас як тихого і скромного студента-інтроверта, але ви зі студентських років впевнено занурились у стихію телебачення, яке, відповідно до поширеного стереотипу, більше пасує екстравертам. Розкрийте, будь ласка, секрет: чому?

- На телебачення потрапив і випадково, і ні. Закінчуючи університет, зрозумів, що настав час шукати роботу. Спочатку мріяв працювати на радіо. У Запоріжжі на той час серед місцевих радіостанцій працювало лише обласне радіо “Запоріжжя”. Там, хоч і обіцяли роботу, через об’єднання суспільного обласного телеканалу та радіостанції почалися скорочення. Тоді через одну знайому, яка на першому курсі жила в сусідній кімнаті в гуртожитку, дізнався про вакансію журналіста на телеканалі “TV5”. У мене тоді не було досвіду, тому два місяці ходив на безоплатне стажування, у липні 2017 року розпочалася моя робота на телебаченні. 

На момент початку стажування я вже знав, як пишуть сюжети і відбувається процес зйомки. До цього була практика на телеканалі “Кіровоград” у 2014 році після першого курсу. Це дуже добре, коли в університеті вже з першого курсу відправляють студентів на практику, причому виробничу: студент одержує змогу побачити на власні очі, що на нього чекає в майбутньому. Я спочатку не дуже розумів, чому ми повинні бігати зі щоденниками практики, кудись проситися - адже це нас повинні шукати. Тільки зараз, пропрацювавши майже п’ять років на телебаченні, усвідомив, наскільки було важливо тоді заводити зв’язки в медіа. Без них тебе ніхто не знає, а на роботу на телебаченні в переважній більшості випадків запрошують тих, кого знають. 

Університет дає гарне теоретичне підґрунтя. Але практику можна опанувати, тільки працюючи у справжній редакції ЗМІ. Пам’ятаю, після другого курсу нас поділили на підгрупи - телебачення, радіо, інтернет-ЗМІ. Більшість, особливо дівчата, просились на телебачення. Тоді Віктор Костюк, на той час заступник декана, сказав усім: “Якщо ви вважаєте себе телезірками, це ще не означає, що ви ними станете - для цього  треба дуже багато попотіти”. І половина не потрапили на курси з телебачення. Тоді для мене це здавалося чимось складним. Думав: як телевізійники пишуть ті стендапи, як запам’ятовують текст?! Це ж іще треба мати гарний вигляд. А для цього потрібні гроші. Подався на радіо і з’ясував, що навчання підготовці новин для радіо дає не гірші знання. 

Коли прийшов на телеканал “TV5”, міркувати про якісь параметри для телебачення припинив - кореспондентами працювали люди різного віку і вигляду. До речі, повним інтровертом я себе не вважав ніколи. Все залежить від обставин. Коли вперше ступив на поріг телеканалу, дійсно якась невпевненість була, бо все нове і нікого не знав. Але коли вже працюєш, ситуація не дозволяє поводитись як інтроверт. Спілкуватися доводиться мало не з усім містом. У мене були телефони всіх комунальних служб, заступників міського голови, голів районів. І з усіма контактував. Також постійно зверталися за допомогою місцеві мешканці, які мали проблеми зі станом житла, із соціальними питаннями. Я відчував себе посередником між ними і міською владою. Потім треба було збалансовано висвітлити всю тему у трихвилинному сюжеті. Таку роботу я називаю ліками від почуття самотності. Тут можна знайти друзів, знати буквально все місто - чим воно дихає...

- Чому доводилося міняти редакції ТБ?

- До Запоріжжя за шість із половиною років життя я прикипів (Антон родом із м. Олександрії, що на Кіровоградщині. - Прим. авт.). Це місто стало мені рідним. Я знайшов тут чудових людей - друзів, колег і навіть більше. Але життя змусило мене рухатися далі. У Київ я переїхав буквально за день. Написав на кілька каналів. На одному з них працював колега, який раніше працював журналістом на “TV5”. Він підказав, до кого звернутися. Приїхав, зробив тестове завдання, у відповідь почув: “Як швидко ти зможеш вийти на роботу?”. Ввечері того дня я гуляв столицею і усвідомлював, що треба шукати житло, повідомити в Запоріжжі, що звільняюсь. У кишені було всього три тисячі гривень. Але назад я повертався щасливим.

Вийшов на роботу в Києві 31 березня 2019. Це припало на перший тур президентських виборів. Їхав до редакції на 7 ранку в неділю, працював до пізнього вечора, за весь день лише перехиливши кілька склянок кави. А о 22 годині повідомили, що мені довірили зібрали підсумковий сюжет про те, як пройшли вибори, вранці треба було прийти з готовим сценарієм, щоб тільки редакторка перечитала, і віддати на монтаж, бо час гаяти не можна було. Ліг спати о 2.30, о 8 уже сидів в офісі. І так майже щодня. І ще встигав після роботи десь погуляти зі знайомими. Загалом за перший місяць у мене вийшло більше 130 матеріалів - це як за півроку роботи на регіональному телебаченні! При цьому я вчився працювати у прямому ефірі. Виходило по-різному. Тільки приїжджаєш на місце, кажуть: у тебе є одна хвилина до “включки”… Три, два, один, ефір! Ніхто не запитує, готовий ти чи ні. В Києві завжди треба бути готовим. 

Так я протримався два місяці. Потім був зрив. На це вплинула не тільки робота, а й події, на які у столиці я не очікував. Редакторка Надя тоді просто так дала мені тиждень, щоб я десь поїхав. І першу добу на морі я просто проспав і не знав навіть, котра година. Потім повернувся і продовжував працювати, знайшов нормальне житло та сусіда, з яким фактично стали друзями. У столиці дуже важлива чиясь підтримка, бо самому важко виживати. 

У редакції “4 каналу” пропрацював майже два роки, які дали мені такий досвід, якого більше ніде не знайдеш. Роботу змінив під час місцевих виборів. Тоді вирішив, що цей період у моєму житті минув і треба рухатися далі. Підгледів у колеги номер телефону шеф-редактора “Прямого”. Набрав наступного дня, той сказав: “приходь”. Вдячний, що мені дали шанс. Працюю тут і понині, але хотів би в майбутньому спробувати себе не лише на телебаченні. Звісно, за професійним спрямуванням. 

- Телебачення, журналістська робота змінюють вас як людину?

- Звісно, змінюють. Більше починаєш розбиратися в людях, політичних процесах. Коли в Раду приїжджав ще на “Четвірці”, доводилось нахабніти. Депутати часто уникають якихось відповідей, а треба дізнатися думку з того чи іншого певного питання. А з тобою поруч іще тридцять колег стоять, які хочуть поставити свої запитання. І ти просто починаєш запитувати без кінця, поки не відповість.

Часто робив аналітичні сюжети про відносини з сусідніми країнами та внутрішньополітичні скандали. Для нас, журналістів, будь-який депутат чи високопосадовець - це просто спікер для матеріалу. Я не соромлюся, коли мені для сюжету треба набирати будь-кого. Коли прессекретаркою була Юлія Мендель, її теж діставав, щоб отримати коментарі з Офісу президента. 

- Бачила на ФБ – ви брали інтерв’ю у першого президента України Леоніда Макаровича Кравчука. Які залишилися враження? 

- То ми записували влітку 2019 року коментарі до марафону на День Незалежності. Запитував його про погляди на те, що відбувається. Він дуже підтримував новообраного президента Зеленського і покладав на нього великі сподівання. Як думає зараз, не знаю. Він тоді зауважив, що Росія, підписуючи Будапештський меморандум, не обіцяла на нас не нападати. Його як політика старшої вікової категорії поважати треба, але Україна і світ дуже змінилися з тих часів, коли він був президентом. 

- Які інші журналістські завдання запам’ятаються вам на все життя?

- Дуже запам’ятався перший локдаун. У Києві нічого не працювало, на роботу треба було їздити раз на тиждень заради “включок”, але сюжети потрібні були щодня. В перший день ми розповідали, хто як живе під час карантину і з якими проблемами стикається. Варив борщ у прямому ефірі. Вдома в кімнаті спілкувався у Скайпі з мерами українських міст, які нібито змовились проти обмежень, що ввів Зеленський. Серед них - Садовий, мери Житомира, Івано-Франківська, Черкас. І під час деяких розмов вдалося підтвердити негласну інформацію про можливе створення партії мерів. У нас був ексклюзив. У той вечір, коли вийшов сюжет, мені знайомі розповідали, що на “1+1” дивувалися, як нам це вдалося, запитували, хто це зробив. 

Мені в той час подобався такий режим роботи: поки редакторка читала сюжет, я відправлявся бігати до лісу, готувати їсти. Коли повертався, вже все було готово. Тоді такий відновлений повернувся після карантину… 

Говорив телефоном і з російським опозиціонером Олексієм Навальним. Із розмови зрозумів, що питання України йому не болить і він не налаштований будь-кому тут щось коментувати. Був постійно на зв’язку ще з однією опозиціонеркою - Ольгою Курносовою... 

Також всією редакцією знаходили людей у так званих ЛДНР, які розповідали про життя там і надавали останню інформацію. 

Коли розпочалися протести в Білорусі, це теж стало темою моїх матеріалів. Найбільш нашумілим вийшло інтерв’ю з Ніною Багінською - бабусею, яка ходить на всі протести проти Лукашенка. Вона спеціально на кілька годин пішла з мітингу, аби з нами поспілкуватися. Виявилось, що підтримує дуже тісний зв’язок зі студентськими друзями з Івано-Франківська і знає українську мову. 

А на “Прямому” пережив майже увесь суд над бойовим генералом Павловським, якого звинувачували у випуску бойових катерів поганої якості. Судячи з суду, все було фіктивним. Прокурори затягували з рішеннями, судді йшли то на обід, то у відпустку. Його дружина шукала підтримки в журналістів, зокрема в мене - сама набирала, повідомляла про його стан. І коли все завершилося, за нього заплатили заставу. Для нас, журналістів, це було маленьке свято. 

- Скажіть у цьому зв’язку, що для вас найцінніше у вашій роботі?

- Для мене важливо, щоб те, чим я займаюся, завжди давало конкретний результат. Не обов’язково для мене - для суспільства, для каналу. Недарма ж нас називають четвертою владою. 

Робота тележурналіста не для тих, хто хоче сидіти в офісі з 9 до 18. Такого не буває. Сьогодні зйомка ввечері, завтра - рано-вранці. Колись о 2 ночі була. Коли я себе добре почуваю, мене влаштовує все. Я з тих, хто не може довго сидіти на одному місці. Коли довгі свята чи вихідні, на другий день стає нудно.

Але якщо з перевагами роботи все ясно, то є і недоліки. Вони для кожного свої. Працюючи кореспондентом, занадто високої зарплати не отримаєш. Але я до питань грошей ставлюся дещо простіше. У розмовах з колегами десь у барі я завжди кажу, що коли є стимул рухатися далі (не обов’язково професійний), гроші прийдуть самі. Коли ти дуже чогось бажаєш, воно обов’язково здійснюється. Варто лише трохи докласти зусиль. Відомі люди починали ще з меншого. Головне, не нашкодити своїй нервовій системі, бо коли людина вигорає, робота не в задоволення. Потрібно дотримуватися міри, щоб ходити на роботу, як додому. 

Сьогодні в Україні дуже багато інформаційних каналів, висока конкуренція. І при цьому журналістів бракує. З одного боку добре, що без роботи ніхто не залишиться, а з іншого - професія знецінюється і, щоб тебе впізнавала аудиторія, треба багато працювати.

Часто чую взимку: це ще в мороз треба ходити “вмикатись”! Розумію колег. І самому інколи буває лінь. Але це перші дзвіночки вигорання. Бо в мороз вдягнутися можна, але за роки такої біганини організм виснажується. Цікаво було б дослідити, як працюють кореспонденти західних телеканалів. Там багатьом вже за 50. 

- Затяжна пандемія внесла свої корективи у професію?

- Внесла, змінилися підходи до роботи. Після обмежень журналісти вже не так часто, як раніше, їздять писати по кілька коментарів на день. Інтерв’ю по Скайпу стало буденністю. Телеканалам під час першої хвилі ковіду стало дещо фінансово скрутніше. Стендап чи включення в масці - буденна справа. Важче стало з доступом до владних кабінетів: без обов’язкової вакцинації не пропустять. 

- Як ви ставитеся до відомого саркастичного вислову: «журналіст продається лише один раз – коли влаштовується на роботу»? Взагалі наскільки часто доводиться кривити душею, чи може не доводиться?

-  У нас усі канали комусь належать і кожен проводить свою лінію. Це краще, ніж коли 20 центральних каналів говорять тільки позитивно про владу і здійснюють ту саму пропаганду. Плюралізм думок - запорука свободи слова. Однак не завадив би канал, який би працював і був популярним за рахунок платників податків. 

На будь-якому каналі є рекламні сюжети, вони відокремлюються від новин спеціальними позначками і це дозволено законом. З “чорнухою” ніколи не стикався. 

- Здається, ви досить телегенічний. Вам подобається передивлятися відзнятий матеріал, де ви є у кадрі, задоволені собою?

- Загалом так. Але працювати завжди є над чим. І часто не вистачає часу та грошей, щоб належним чином за собою доглядати. Головне, коли вмикається камера, відчувати, наче ти говориш із другом, тоді всі сумніви зникають. 

- Вами пишаються мама, інші родичі, друзі?

- Так, часто мої матеріали, сюжети зі мною дивляться знайомі. Трапляється, що на дні народження у друзів, люди, яких я вперше бачу, кажуть, що вже знають мене з телевізора. Дивились мене і за кордоном - писали з Канади, США, російські родичі. Навіть після деяких сюжетів замислювалися, скільки правди у тому, що їм там говорять. 

- Кому б хотіли подякувати за допомогу у професійному становленні?

- Перш за все, викладачам університету. Пам’ятаю пари з радіовиробництва у Віктора Костюка - як сидів цілий день різав джингли з радіостанції та вперше почув свій голос у динаміку. Потім виникло бажання розвиватися далі і я потрапив до ефіру радіо “Запоріжжя”. Вдячний Юлії Любченко, яка вела спеціалізацію з радіо, була керівником моїх перших наукових робіт. Магістерська після цього вже легко написалась, хоча Тетяна Іванюха підправляла дещо. Вдячний і вам як куратору академічної групи - з вами можна було легко вирішити будь-яке питання.

Крім того, вдячний головному редактору ТV5 Дмитру Злочевському, який розгледів у мені талант, і тодішнім редакторам Оксані Заводовській та Наталії Лагун: Оксана інколи довіряла мені самому формувати новини, а Наталія вказувала на кожне неправильно підібране слово. 

Вдячний Марії Зав’яловій, яка і запросила мене працювати до Києва, будучи головною редакторкою “4 каналу”. А всі мої зусилля у міжнародних справах не були б успішними без редакторки Надії Волобоєвої. Ми інколи вигадували такі теми, що їх потім забирали центральні канали! 

Сьогодні вдячний шеф-редактору “Прямого” Віктору Медвідю. Тут при будь-якій ситуації надають підтримку і ніхто не підвищує голос. А це головне у стресових ситуаціях. 

- Будь ласка, побажайте щось рідному факультету журналістики ЗНУ.

-  Студентам бажаю розуміти, заради чого вони навчаються в університеті. А також витримки в ці нелегкі часи. Варто будь-яку ситуацію сприймати легко. Навчатися не складно, якщо поточні завдання не відкладати на полицю. А рідному факультету бажаю подальшого розвитку! В ЗНУ проста і душевна обстановка в порівнянні зі столичними вишами, а рівень викладання не менш високий. 

- Дякую за інтерв’ю. А ми вам бажаємо натхнення і нових творчих звершень! 

 

Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко