- Category: Про випускників
- Hits: 0
Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, інтернет-журналістка Аліна Новгородцева
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з редакторкою онлайн-медіа «Заноза» Аліною Новгородцевою. Вона розповіла, зокрема, про те, як заснувати власне інтернет-видання і чи існує, на її погляд, чесна журналістика.
- Аліно, що для вас журналістика? Як ви ставитесь до цієї професії?
- Ставлюсь, як до великої сили, що допомагає змінювати життя, бо за час керування інтернет-виданням ми, наприклад, змогли зібрати гроші на обладнання для лікування вогнепальних поранень для наших військових, а також багато допомагали всім, хто до нас звертався за висвітленням тієї чи іншої проблеми. Це дуже складна, відповідальна та водночас надзвичайно цікава професія.
- Розкажіть, будь ласка, про свої кар’єрні сходинки.
- Після закінчення магістратури я шукала роботу, як багато хто, через сайт Work.ua і було досить важко знайти щось нормальне без досвіду.
Моя перша робота була на сайті, який фінансувався на той момент “смотрящім” від Януковича в нашій області. Звісно, коли я тільки прийшла, мало що тямила в усіх тонкощах політичного життя.
Досі згадую, як мене на співбесіді почали розпитувати, чим відрізняється губернатор від мера, які посади виборні, а кого назначає президент. Було багато й інших запитань, на які я, на превеликий жаль, тоді не знала відповіді, бо не була настільки заглиблена в політику, як після 2014 року і зараз.
Так розпочинався мій шлях - до 2014 року, коли внаслідок Революції Гідності скинули Януковича і втік очільник нашої області (на той момент Олександр Пеклушенко). Тоді я вперше і зіткнулась із тим, як по-різному може подаватись одна й та ж подія, або взагалі замовчуватись.
Я не могла писати і висвітлювати події так, як би мені того хотілось, у результаті народилась ідея створити власний інтернет-ресурс, який ми назвали «Заноза». Допомагав із технічною частиною мій хлопець-програміст, який власне і зробив сайт. А я займалась наповненням і писала від душі, вільно - так, як я хочу і бачу, чесно.
2014 рік став для моєї кар’єри і найбільш складним, і цікавим водночас. Ми разом із моєю колегою - фотокореспонденткою Катею Клочко - часто відвідували похорони наших хлопців... Пережили чимало і щасливих моментів, коли зустрічали військових із фронту на центральній площі.
З іншою колегою брали інтерв’ю у хлопців, які воювали чи повернулись із полону. Я вперше стрибнула з нашими військовими на тренуванні з парашутом і написала про це репортаж, з’їздила на Донбас із волонтерами.
- Розкажіть, будь ласка, наскільки це складно - завести власне інтернет-видання і стати його головним редактором?
- Саме відкрити нескладно. Треба зробити сайт і почати писати. Складно знайти шляхи монетизації, бо бути ще й ефективним менеджером, а не тільки журналістом - це окремий напрям діяльності. Насправді в мене це так і не вийшло, саме тому завжди десь іще паралельно працювала, щоб себе забезпечити.
Фінансово добре було лише під час виборів, але стабільністю це не назвеш. Я знаю, що декому в нашому місті це вдається, наприклад, власнику порталу «Забор» Кості Алексеєнко.
Плюс, якщо ти керуєш своїм виданням самостійно, складно вдосконалюватися - все одно хочеться, щоб поруч був іще хтось більш досвідчений, щоб міг тебе покритикувати, навчити чомусь, бо в якийсь момент відчуваєш стелю. Тому я встигла попрацювати також головною редакторкою ще одного місцевого інтернет-видання - «Форпост», прес-секретарем одного з запорізьких депутатів і на виборах в пресслужбі одного з нардепів. Окрім того, була позаштатною кореспонденткою на 112 телеканалі і трохи спробувала себе в SMM.
- Журналісти і влада - це про співробітництво чи протистояння і боротьбу?
- Для мене журналістика завжди в опозиції, тому що журналісти є посередниками між владою й аудиторією.
Коли журналісти починають бути в синергії з владою - це або пресслужба або провладні ЗМІ, які фінансуються частково або повністю за її рахунок. Наприклад, у Запоріжжі є телеканал, який фінансується з міського бюджету. Критики ви там не побачите.
Ми з колегами від декількох видань малювали плакати і ходили з ними на сесію міськради, щоб привернути увагу до проблеми взаємодії з журналістами. Бо на той час мер Володимир Буряк не дав за два роки жодної пресконференції і не відповідав на незручні запитання журналістів. Спілкувався лише з пулом підконтрольних йому ЗМІ. З нами після цієї акції навіть зустрічалися представники ООН, стурбовані питанням свободи преси в регіоні.
Але, звісно, це не відміняє інформаційної співпраці, особливо в умовах війни, коли в нас усіх єдиний ворог і меседж.
- Чи змінилося після початку повномасштабного вторгнення щось у вашій роботі (окрім мови на сайті)?
- У роботі сайту мало що змінилося, бо, як я казала раніше, сайт ніколи не був моїм основним джерелом заробітку, а війна особисто для мене почалась іще в 2014 році, і я разом із колегами досить активно її висвітлювала.
- Чесна журналістика - це реальність чи утопія?
- Я досі вірю, що це не утопія і, більше того, в нашому місті є такі приклади. Але з початком війни, коли більшість рекламодавців пішла, це в основному грантові проєкти. Журналістам треба було трохи перекваліфікуватися і навчитися подавати заявки на гранти, щоб отримувати гроші на своє існування.
Ну і, якщо це не регіональне видання, а, наприклад, на тему IT, то, звісно, там гроші теж не від конкретних олігархів чи політиків.
Крім того, судячи з Youtube-проєктів і рекламних інтеграцій у випусках деяких українських блогерів, наразі великі компанії замовляють рекламу.
- Яке ваше життєве кредо?
- Берегти в собі спрагу до життя і всього, що ти робиш.
- Якби журналістика могла виховувати суспільство, що б ви змінили у свідомості запоріжців?
- Я б хотіла, щоб більше мешканців брали на себе відповідальність у створенні міста своєї мрії: приймали участь у створенні ОСББ, задавали більше запитань владі, цікавились тим, куди йдуть їхні податки. Не були байдужими.
- Наскільки я розумію, журналістикою ви сьогодні вже, можна сказати, «перехворіли». Що далі? Які плани, мрії?
- Наразі займаюся нерухомістю і в найближчих планах - поки заробляти на цьому. До речі, навіть у цьому мені допомагає мій журналістський бекграунд, точніше, журналістська допитливість, бо я люблю годинами вишукувати оголошення з потрібним мені будинком, спілкуватися з місцевими. Потім його ремонтую, обставляю і перездаю на більш короткий термін. Може, в найближчому майбутньому опаную онлайн-професію.
- Традиційно ми просимо в таких інтерв’ю пригадати студентські часи. Чи підтримуєте зв’язки з одногрупниками?
- Я не живу в Україні вже майже п’ять років, тому зараз мені складно повноцінно підтримувати зв’язки. Переважно спілкуюсь онлайн із подругою, яка вчилася на редагуванні, Ганною Садовою, з якою ми мешкали в гуртожитку разом кілька років. І от нещодавно, до речі, бачилась іще з однією дівчиною з нашого потоку, яка вже десять років живе в Дубаї.
Згадуючи роки студентства, дорікаю собі трохи за те, що сиділа до кінця навчання без практики…
- Час від часу вам доводиться мати справу з нашими практикантами або старшокурсниками, які шукають підробіток. Яку пораду ви могли б надати такій молоді на майбутнє?
- Не боятися нічого, бути впевненими в собі, тому що журналістика любить наполегливих, окрім того, розширювати свій спектр інструментів і знань.
Зараз з’являється багато суміжних професій, пов’язаних із такими соцмережами, як Тік-Ток, Інстаграм, Ютуб, де теж можна себе шукати. Плюс кожне видання має ті ж телеграм-канали, куди також постійно потрібні люди.
Більше комунікувати, розширювати своє коло, бажано спілкуватися з більш досвідченими колегами, від яких можна багато чому навчитися.
- Що побажаєте студентам і рідному факультету?
- Рідному факультету побажаю встигати за всіма трансформаціями в сучасному інформаційному світі і побільше викладачів із практичним досвідом. А студентам - більше практики і наполегливості, а також самодисципліни, бо наразі вчитися через війну дуже складно.
- Щиро дякуємо за інтерв’ю!
Підготовлено кафедрою журналістики ЗНУ
На фото:
1). Інтернет-журналістика долає кордони.
2). Із фотокореспонденткою Катериною Клочко.
3). Із колегами на акції, присвяченій проблемі взаємодії влади з журналістами, перед будівлею міськради.
4). На пресконференції.
5). Із колегою Катериною Майбородою.
- Category: Про випускників
- Hits: 0
15 вересня 2023 р. на факультеті журналістики ЗНУ відбулася зустріч студентів молодших курсів із випускницею Яною Брензей, тележурналісткою, ведучою інформаційної програми «Вікна – Новини» на телеканалі «СТБ», а з початку війни – ведучою телемарафону «Єдині новини», крім того – співавторкою Youtube-каналу «Палає». Захід відбувся в онлайн-форматі.
Від викладацького складу були присутні декан факультету доцент Віктор Костюк, доцентки кафедри журналістики Мирослава Чабаненко і Юлія Любченко.
Розмова виявилася цікавою, дуже насиченою і змістовною. Подаємо в скороченому варіанті відповіді нашої гості на запитання студентів – підготовлені заздалегідь і ті, що виникли в ході діалогу.
«Дякую вам величезне, друзі, за те, що ви запросили мене, за те, що у вас є цікавість до журналістики загалом і до моєї роботи зокрема! Це для мене і честь, і відповідальність!»
«Ви знаєте, коли я навчалась в університеті, була на вашому місці, до нас теж запрошували різних журналістів, які на той момент були вже такими маститими, і мене завжди дивувало те, що більшість із них розпочинали свої виступи словами: "О боже, нащо ви обрали цю професію? Ви зробили найгірший вибір у своєму житті". І мені вже тоді це здавалось якось трошки кокетством, чи що. Ну, якщо це настільки погано, чому ж ви там досі працюєте? А зараз мене запрошують, і я так само думаю: чому ж? Це не така погана професія, як про неї люблять говорити, але є нюанс. Це хороша професія, якщо це щиро ваша професія. <…> Журналістика – це супер класна професія, якщо це справді професія за вашим покликанням. Якщо ви не маєте рожевих окулярів або якщо ви не думаєте, що ви супер герой (це теж може бути частиною вашої професії, але, повірте, лише частиною). Треба тверезо усвідомлювати, куди ви прийшли, і що у вас попереду. А попереду у вас довгий шлях.»
«Коли ви прийдете на канали, радіостанції, онлайн-ЗМІ та інші медіа-майданчики, на яких ви захочете себе реалізувати, вам треба буде починати з найпростіших, дуже муторних інколи задач: розшифровувати відео, писати однотипні замітки (якщо на той момент це ще не буде робити чат GPT). Тобто це не буде спочатку дуже весело. Більш того, у вас буде завжди ненормований графік. Ви ніколи не зможете планувати свій вечір, свої вихідні. Поки ви юні і бадьорі, здається, що це супер весело, потім, коли вам треба заплатити комуналку чи сходити в банк, це перестає бути супер весело, тому що ви ніколи не можете нічого спланувати. І треба зрозуміти, що ваше життя буде дуже непередбачуване. Ви можете щось захотіти зробити ввечері або на вихідних, а саме зйомка або випуск. У вас буде ненормований графік, ви не будете знати, ані коли починати роботу, ані коли її закінчувати. Тобто ви не завжди будете займатись тим, що вам подобається. Якщо ви думаєте: “Я піду і буду тільки про кіно писати”, таке може бути, але скоріш за все, вам теж доведеться пройти ще багато невеселих і непростих моментів. Тому, зараз використайте цей час для того, щоб зрозуміти, як насправді виглядає ця професія, наскільки ваші очікування відповідають реальності. <…> Крім того, використайте цей час, для того, щоб максимально розширити свій кругозір і свою ерудицію. Журналістика – професія, яка вимагає від вас знання, якщо не про все, то широкого кола знання. І це ремесло слід набудовувати на міцному фундаменті. Те, що я цікавилась завжди історією, мистецтвом, зокрема літературою, дуже мені допомагає в розмовах на політичні, військові теми, тому що є певний фундамент. Тому той час, поки ви можете просто навчатися і не працювати, або працювати частково, залежно від того які у вас обставини, використайте максимально для того, аби розширити коло ваших зацікавлень. Ви не знаєте, як далі складеться життя, і вміння повести розмову про що завгодно стане вам дуже помічним.»
«Чим мені в житті допомагають професійні навички? Тим, що я можу розмовляти з ким завгодно про що завгодно! Часто, коли ви йдете на інтерв’ю і вам треба людину якось налаштувати, щоб у вас контакт виник (бо це завжди відчувається – чи у вас інтерв’ю складається, чи у вас є контакт зі спікером, чи немає). От для того, щоб цей контакт був, вам часто треба перед цим про щось поговорити. І це "щось" може бути абсолютно не дотичне до теми вашої розмови. Повірте, якщо у вас є ця навичка просто говоріння, спілкування про що завгодно, то це вам стає дуже помічним. Тому розширюйте максимально свій кругозір, максимально старайтеся бути готовими до розмов на будь-які теми.»
«Треба хапатись за всі можливості. Навіть коли вам здається, що ви витратите час не зрозуміло для чого. Успіх заходить у відчинені двері. Ви маєте бути відкритими до різних можливостей. <…> Тому точно не нехтуйте можливостями практики, обов’язково ходіть куди завгодно, аби лише контактувати з реаліями професії, з людьми в цій професії, і якось мати можливість розвиватися. <…> Після того, як я попрацювала в УНІАН, у мне була рожева мрія працювати на телебаченні в програмі "Вікна-новини СТБ". Як ви розумієте, невипадково. В університеті я дуже часто про цю передачу чула і бачила. Вона дійсно відрізняється якістю від інших, але я розуміла, що в мене немає жодного досвіду. І це те, з чим ви зіткнетесь: коли ви захочете працювати в якихось великих редакціях, і у вас не буде досвіду. Як же мені оцей розрив компенсувати? Як же мене візьмуть на роботу, коли я не можу нічого запропонувати? Я дуже хотіла працювати на "Вікнах", але в мене не було нормального професійного досвіду, я працювала то в друкованих ЗМІ, в інформаційному агентстві, в різних реаліті-шоу (такий теж був цікавий у мене робочий досвід). Але ж я хотіла нормальної роботи, нормально працювати на каналі. І одна моя колега з реаліті-шоу... Що знову ж таки підтверджує мої переконання, що треба йти всюди, куди беруть. У нормальні, звісно, медіа, де етично, де для вас допустимо. В жодному разі не йдіть туди, де у вас буде якась зовсім інша історія. (В мій час це була Партія регіонів ОПЖЗ, Медведчука канал.) Щоб ви свою репутацію, не дай боже, не споганити, не ходіть на такі продукти, проєкти, скільки б грошей вони не пропонували. І ось ця дівчина з реаліті-шоу сказала мені, що вона раніше працювала на "Вікнах" і вони зараз шукають журналіста, може я спробую. Я відправила туди резюме, і, ясно, що відправила "у вічність". Ну хто б звернув увагу на моє резюме, де не було нічого? Мені 21 чи 22 роки, ніякого нормального досвіду, нічого немає. А мені ж дуже хотілося! Ну і що робити? Я знайшла головного редактора – Володимира Йосиповича Павлюка – у фейсбуці, написала йому, теж нічого. Тоді мені було дуже соромно. Я розумію, що такі переживання більшість людей буде відчувати: коли треба контактувати з незнайомою людиною на такій високій посаді. І я здобула його номер телефону. Я йому просто зателефонувала і сказала: "Будь ласочка, ну покличте мене на співбесіду, я прямо дуже хочу у вас працювати". Насправді, якщо головний редактор такий, як Володимир Йосипович, то він завжди зверне увагу на людину, яка прямо дуже сильне чогось хоче. Тому, якщо ви чогось сильно хочете, то не бійтеся спробувати все, не бійтеся докласти всіх зусиль. Навіть якщо не вийде, ви скажете собі: "Я зробила все, що могла". Завдяки тому, що я йому зателефонувала, він сказав: "Добре-добре, розберемося". Я вже втратила будь-яку надію, бо минув десь тиждень після нашої розмови, але мені нарешті зателефонували з відділу кадрів СТБ і сказали: “Ну, приходьте, ви ж там так сильно просились, приходьте на співбесіду”. Мене взяли на два тижні працювати безкоштовно, просто щоб подивитися на мене в роботі. І після цього я залишалася працювати. Мене взяли на роботу!»
«Це важливий урок - не боятися йти, і не боятися про себе заявляти. Якщо у вас є бажання, якщо ви вірите, що це ваше, якщо ви хочете себе спробувати. Соромно інше: "я не знаю", "та що ти, мене не візьмуть" – все це треба відкласти десь у шухлядку і йти пробувати. Тому що, якщо ви про себе не заявите, якщо ви не будете стукати в двері, вам ніхто не відчинить. Або відчинять ті люди, які хочуть щось від вас, вами скористатись. <…> Спочатку мене взяли підміняти ведучу, а потім так сталось, що розпочався ковід і у нас з’явився один додатковий випуск новин. Ми думали, що тимчасово, а коли стало зрозуміло, що ковід – це на роки, він став постійним. “О, а в нас же Яна підміняла, то вона вже вміє”. І таким чином Яна дійшла до 24-го лютого 2022 року, вже в якості телеведучої, і говорила страшні слова про те, що "сьогодні вночі росія напала на Україну"…»
«Коли вже почалась повномасштабна війна, я спочатку вела новини. Потім в редакції стало дуже мало людей, тому що всі роз’їхалися. Я робила все на світі разом зі своїми колегами. Постало питання, коли стало зрозуміло, що війна не закінчиться а ні за два, а ні за три тижні, про те, що в нас є гостьова студія. А я хотіла не просто читати новини з суфлера, а робити більше. І, коли стало зрозуміло, що потрібна ще одна людина вести гостьову студію – займатись тим, чим я і зараз займаюся на марафоні “Єдині новини”, інтерв’ювати гостей по три години. То хто може це робити? Мало людей в Києві, мало людей залишилося в редакції. “О, у нас же є Яна, яка така балакуча, яка, в принципі, начитана”. І мені запропонували цю історію. Знову ж таки, те, що я вам казала, максимально розширювати свій кругозір, для того, аби бути готовою до різних пропозицій, які вас цікавлять. Завдяки тому, що я завжди багато читала, завжди мала активну життєву позицію, мені запропонували власне ту роботу, яку я собі уявляла і якою я займаюсь по сьогодні.»
«Ви запитували мене про ютуб-канал "Палає", який ми ведемо разом з моєю подругою Еммою Антонюк і який зараз має 133 тисячі підписників. Він виник тільки тому, що ми не побоялись. В нас було мільйон страхів, як це робити. Ми думали, що це нікому не потрібно, що ми будемо смішні, що в нас немає грошей, щоб зробити це якісно, студійно. У нас є телефон і мікрофон за 3 тисячі гривень. Більше в нас немає нічого. І є квартира Емми, де ми можемо записувати. Але тому, що ми не побоялись, тому, що ми не захотіли чекати "кращих часів". <…> Прокрастинація вбиває бажання, в якийсь момент її треба зупинити і сказати: “Я спробую. Якщо це нікому не потрібно, якщо мені не вдасться, ну нічого страшного. Я не на атомній станції працюю, люди не загинуть від того, що я спробувала і не вийшло”. І тому, що ми не боялись, ми це зробили. І нам і пощастило, з одного боку, а з іншого – ми доклали зусиль для того, щоб щось вийшло. Само собою не щастить тому, хто просто сидить і чекає кращих часів. Таким чином з’явився ще і цей проєкт, і зараз він є одним із ключових у моєму житті, в моїй роботі.»
«Як не накопичувати в собі негатив, працюючи зі складними сюжетами, де йдеться про страждання людей? Як відділяти професійне та емоційне ставлення? <…> Журналістика – це професія, це робота і я не сприймаю інформацію так, як сприймає людина, яка займається в житті чимось іншим. Це просто частина моєї роботи. В мене вмикається моя субособистість журналістська, і, відповідно, вона вже натренована мати справу зі складними ситуаціями і це не так сильно вибиває мене з колії, як може вибивати інших. Коли мене запитували, як ми працювали в перший місяць війни, коли ми жили на роботі, коли були регулярні бомбардування, спали на підлозі в куртках, в чоботах, я говорила, що мені було легше набагато, ніж тим людям, які просто весь цей час сиділи і дивились новини, їм не було чим зайнятись, їм було дуже страшно просто сидіти і слухати що я, мої колеги з інших каналів, їм зараз скажуть. В мене була робота, мені треба було встати в 5-ій ранку і підготувати ефір, і нормально виглядати, і нормально з людьми спілкуватися, що б вони не відчували страх і тривожність. У мене бувають ситуації, коли я вже не витримую, і тоді мені просто треба взяти паузу. Буває, що ти вже просто не можеш більше, відбувається таке, що тебе прямо вибиває на один-два дні емоційно, але ти розумієш, що це ось така специфіка професії. Як у людей на заводі є специфіка, що вони спину можуть зірвати, я можу емоційно себе підірвати, і потім мені потрібен час, щоб стабілізуватись. Останній такий епізод був, коли до нас періодично вмикався в ефір військовий, який біля Бахмута тримав позиції, і ось у черговий раз, коли я даю завдання із ним домовитись, аби він прийшов на ефір, мені пишуть, що військовий, із яким ми так часто говорили, загинув. Це дуже тяжко... Я не знаю цю людину особисто, в такому приватному плані, але це звісно тяжко. Коли вмикається жінка і розповідає про свою загиблу доньку, яка була медикинею, це тяжко. Але ти просто видихаєш, і розумієш, що тобі треба жити далі, треба працювати далі і це перетравити. Я просто дозволяю собі інколи ці періоди тяжкі емоційні, а потім я відновлююсь. І це сильно не впливає на моє життя. Я це постійно тримаю в якійсь окремій шухлядці.»
«До єдиного телемарафону я ставлюся з розумінням. Якби я вважала, що це жах, пропаганда, я б там не працювала. В мене доволі високі етичні стандарти і те, що я роблю, ці стандарти не порушує. У людей є хибне уявлення про те, як виглядає марафон зсередини. Коли я виступала перед студентами Львівського університету, вони теж, звісно, запитували про марафон, про те, як підвищити його якість. І я запитала: “Як ви думаєте, скільки людей працює на гостьовій студії?”. Гостьова студія – це там, де я працюю. Це три години прямого ефіру через день, це десь 15 гостей у середньому. Я спілкуюсь приблизно з 15 гостями за ефір. Як ви думаєте, скільки людей створює цю частину? І тоді мені один студент сказав: “Ну, десь 50”. Відповідь – п’ять. Це робить п’ять людей! І ми робимо все, що ми можемо. <…> Хтось про енергетику говорить, хтось про ситуацію на Таврійському напрямку, хтось про санкції проти росії, в когось вийшов новий фільм, і це абсолютно різні теми. І зрозуміло, що я не супер фахова (будь-яка людина не супер фахова в усіх цих темах) і ясно, що бувають проколи, бувають тупі запитання і факапи в ефірі, але це не тому, що я хочу всіх обманювати і в мене написаний список фейків, який я озвучую. Ні, просто інколи я даю маху, інколи це просто помилка... <…> У нас немає списку тем, у нас немає інструкцій, що говорити, я працюю без суфлера, я можу сказати в будь-який момент що завгодно. Немає людини, яка стоїть з автоматом наді мною і говорить, що я маю казати.»
«Є цензура, обумовлена воєнним часом, і це логічно. <…> Коли на лівому березі Херсонщини була висадка військових, журналісти розтрубили про це всюди і потім нехороші події відбулися, там розбомбили позиції. Нам тоді говорили: “Не звертайте увагу, не акцентуйте на цьому…”».
«Про Марафон говорять, що сильно накрутили людей, що буде контрнаступ ледь не до Москви. Не можу відповідати за всіх, я такого не робила. Взагалі я рідко щось говорю тільки від себе. Якісь спікери цю історію накручували. Ми працюємо інформаційно не тільки на себе, але й на ворога, це один із постулатів війни: треба переконати ворога в тому, що в нього немає шансів, за жодних обставин він не переможе. <…> Не думаю, що марафон спеціально плодить фейки. Це відбувається саме через помилки. От серйозно, просто іноді людська помилка пояснює дуже багато речей. І якийсь відвертий піар, і ”вибілювання в ефірі”. Я зазвичай такого не допускаю. В мене був епізод з Кирилом Тимошенком, який тоді був заступником керівника в офісі Президента, який вирішив чомусь в ефірі розповісти, який він молодець, що поїхав на Донеччину. Це для нього не дуже добре закінчилось. Потім весь тік-ток гудів, і мемів із нього наробили просто мільйон. <…> Дуже багато залежить від вашого особистого вибору.»
«Чи були в моїй практиці випадки, коли в ефірі вимагали сказати не правду? Ні. Написали на листочку, скажи неправду? Ні, так не буває. Повірте, коли ви підете працювати, то дізнаєтесь, що джинса і різні маніпулятивні історії відбуваються так, що ніхто нічого не говорить.»
«Що робити журналістові, якщо випадково оприлюднив неправдиву інформацію? Чесно зізнатися. У мене був такий випадок під час повномасштабної війни, коли в Києві оголошували комендантську годину, я переплутала дати, бо я сиділа в бомбосховищі з отакими очима, потім вибачилась. Ну то я жива людина! Взагалі я знаю, що вчать (і це правильно) бути об’єктивним, максимально свою позицію відокремлювати від фактів, це все правда. Але я завжди намагаюся зберігати людське обличчя, щоб не бути однією з однакових ведучих, які говорять чомусь дивним тоном і незрозуміло, чому вони так говорять, а говорити нормальною людською мовою. І я можу помилятися, я можу закашлятися, чхнути, ну тобто поводитись, як нормальна людина. Але при цьому треба бути просто наділеними якимось додатковими знаннями, фаховими здібностями.»
«Виникає питання, як формувати свій стиль у журналістиці, свій особистий голос. Дуже довго я через це переживала, як же це зробити. Насправді, по-перше, це довгий шлях. По-друге, я нещодавно говорила зі своєю подругою, яка зараз вчиться вокалу, і мені здалося, що це дуже класно і для нашої професії підходить. Вона говорить, що коли ти починаєш вчитися, то вчитель, або вчителька, просять тебе імітувати стиль різних виконавців. Тобто ти не маєш співати своїм голосом, ти маєш співати, як вони, повторювати чітко їхню манеру. Для того, аби наспівавшись, як всі на світі співаки, в цьому міксі знайти щось своє. От так само і тут: ти спочатку просто когось копіюєш, дивишся на когось, а потім з цього, з того і з того ти собі нащипуєш щось, і в цьому котлі вже вариться твій особистий стиль. З інгредієнтів – одне від Арнікова, одне від Заглушко, одне від Олі Кучер, накидала і от бачите, щось вийшло. Тому важливо, коли ви починаєте працювати, не соромтеся “красти” прийоми у своїх професійних колег. Це нормально. Тобто, намагайтеся імітувати на початку. Згодом вам уже вдасться з цього щось своє виробити. Але для цього важливо якісь маркери у професії знайти, якихось людей, які вам подобаються, дивитися, що вони роблять. Люди, які хочуть працювати на телебаченні або мати свій ютуб-канал і не дивляться ютуб-канали, або хочуть працювати в "Українській правді" і не читають "Українську правду", дуже дивні. Тобто ви маєте всього цього набиратися. Це може бути нецікаво. Я інколи вмикаю, просто щоб у мене якісь новини йшли, не сильно слухаю, що вони говорять, просто дивлюсь, як вони це роблять, як у них змонтовано, які вони запитання ставлять, щоб і собі “в кишеньку вкласти”. Тому це – нормальна людська практика. Приблизно так це працює.»
«Чи може інтерв’юер відстоювати власну точку зору в ході інтерв’ю, чи потрібно зберігати нейтральну позицію? Тут ми маємо зрозуміти, що є власною точкою зору, а що є об’єктивною реальністю. Я не пам’ятаю, кому належить ця цитата, але я почула її від Барака Обами, який сказав наступне: “Ви маєте право на власну думку, але не маєте права на власні факти”. Якщо Земля – кругла, то вона кругла. Якщо доведеться говорити з адептами плоскої землі, то фраза «Земля кругла» не буде моєю власною думкою. Це науковий факт. Якщо прийде людина і буде говорити, що люди з різним типом сексуальності, з різним кольором шкіри, представники різних народів погані, то це не моя особиста думка, що люди – рівні. І гомосексуальні люди, і темношкірі люди, і люди з азійських країн – такі самі люди, як я. Це не моя особиста думка. І я буду це відстоювати тому, що це факт, це правда. Якщо приходить гомофоб, сексист, расист, то він не має права висловлювати свою думку тому, що це небезпечно, це перетворює життя інших людей на трагедію. Тобто є ваша особиста думка, а є факти. От факти ми маємо право висловити. Наскільки ви будете свою власну думку висловлювати в інтерв’ю, це з часом прийде. Хтось зовсім не висловлює, хтось більш залучений, це питання індивідуального стилю. Мені здається, минув час максимально відсторонених ведучих, дикторів. Люди хочуть бачити особистість, що перед ними не якась там незрозуміла Маша чи Ксюша, а Яна Брензей, Таня Висоцька, Емма Антонюк – конкретні люди, які отак себе проявляють, за якими цікаво слідкувати, що вони говорять, що думають, як вони на те чи інше реагують.»
«Що здавалося найскладнішим на початку? Я вам скажу, на початку все здається дуже легким. І це найбільша помилка! Коли я брала інтерв’ю ще в УНІАНі, мені здавалося, це так просто – приходиш і питаєш, потім розшифровуєш, невелика наука. Потім розумієш, що інтерв’ю – це як підбирати ключі до замка. Якщо ти пхаєш ключ не в той замок, або не той ключ в той замок, то ти не відкриєш двері. І ти маєш настільки точно його виточити, настільки все врахувати, для того, щоб ідеально ключик підійшов під замок, що це дуже складно. І для мене навіть є таке правило в професії: якщо якась тема здається мені дуже зрозумілою, ну прямо ясно як білий день, значить, я взагалі не розібралася. Це не стосується тільки глобальних тем, це ми виносимо за дужки. <…> Речі зазвичай складніші, ніж вони виглядають на перший погляд. І коли ви почнете роботу, вам скоріше за все, перший час здаватиметься, що все ясно, тримаєш мікрофон – він говорить, можна прийти, задати запитання і людина буде собі говорити... Але це просто не те, що ви хочете зробити. Тому, йдіть туди, де складно, де ви не розумієте, де треба розібратися, ще трошки "докрутити". Оце правильний шлях. Сюжети, які мені подобались, тексти, які я писала, мені подобались, які отримували, скажімо так, схвальні відгуки, мені завжди здавалися дещо сирими. Бо там ще стільки нюансів, ще стільки треба розказати! От це правильні відчуття, коли здається, що там є ще багато чого, чого я не знаю…»
«Коли починаєш працювати, дуже страшно помилятись, виглядати смішно, якось недолуго. І я теж із цими страхами й досі, але мені зараз набагато легше. Не треба боятися робити щось не так, ви не можете зробити відразу щось ідеально. Все одно це шлях. І це шлях, який не має кінцевої точки, крім власної смерті. Тобто це завжди вдосконалення. <…> Немає ніколи ідеалу, немає ніколи олімпу, на якому ти сидиш і відпочиваєш. Журналістика – це як футбол. Матч закінчився, ти виграла з розгромним рахунком 7:0, а потім наступний матч. І ти можеш з таким самим розгромним рахунком програти. І у мене це було дуже багато разів. Але це мене навчило, по-перше, не картати себе нескінченно. Ну помилась, та винесла з цього урок – треба краще готуватися, приділяти більше часу, і пішла далі. Як мене вчив мій головний редактор, в прямому ефірі найголовніше: якщо ти допустила помилку, все, вона у минулому. Ти маєш думати завжди про наступну секунду. Не зациклюватися. Бо можна зациклитися, почати самобичуванням займатися і витратити дуже багато часу та енергії на це замість того, щоб просто сказати собі: "Окей, тепер і у мене є своя смішна історія, яку я можу колись розповісти студентам".»
***
- Критикувати владу щодо неправильно прийнятих рішень, корупції під час війни – це зрада?
- У світі все завжди трошки складніше, дуже легко розкласти на чорне та біле, зраду та перемогу. Я вважаю, що критикувати кого завгодно (ну, мабуть, що крім військових) під час війни – нормально, але питання, хто критикує. Якщо Яна Брензей критикує економічну політику держави, в якій вона нуль без палички, то це маразм. Соцмережі породили ілюзію тотальної експертності. Всі мають право висловитися про все. Це добре, що у нас є народ, який ніколи не мовчить, завжди хоче щось сказати. Це класно. Це набагато краще, ніж в росії. Класно, що ми висловлюємось. Але все має свої межі. І якщо, наприклад, фінансову політику національного банку під час війни критикує Київська школа економіки і говорить: "Це помилка. Це призведе до зростання інфляції. Ми вважаємо, що облікова ставка має бути 20-22%, тому що – перше, друге, вісімнадцяте, двадцять п'яте…", це нормально. Це критика, яка має покращити ситуацію. Ми бачимо, що ви допускаєтесь помилки, ми вважаємо, що її слід виправити. Якщо це розслідування про яйця по 18 грн – то це критика, яка має результат насправді. Якщо розслідування про одеського воєнкома, який накупав собі вілл – це ж критика? Критика. Але є результат. Це позитивно, правильно, так має бути. Але якщо це: "Та ви всі козли! Та ці волонтери, козли, крадуть гуманітарку, продають. Он у моєї манікюрниці чоловік в СБУ працює, він каже, що всі крадуть". Це ненормально, це просто абсурд, коли спеціально нагнітається подібна критика на порожньому місці. Наприклад, про те, що волонтери масово крадуть гуманітарку. Або була хвиля звинувачень, що Україна нібито продає зброю, яку отримує, контрабандистам. Накручувалось це через боти, люди підхоплювали, хоча проблеми такої не було. Тому так, критикувати владу, всіх на світі можна, але якщо ви маєте достатньо знань і ви є фахівцем із цього питання.
- Скільки часу потрібно на збір інформації для прямого ефіру?
- Стільки, скільки у вас є. Колись, до повномасштабного вторгнення, у нас виходили вечірні новини о 17:30 і о 22:30. Літучка була об 11:00. Ну от, якщо немає запланованої зйомки, ви прийшли на 11:00 на літучку. А вам кажуть: "О, Яна! Там сьогодні в Європарламенті засідання, а давай ти нам на 17:30 збереш сюжетик невеликий". Вам ще треба на монтаж, на вичитку години півтори. А ви ж розумієте, що таке прямий ефір – там секунди важать. Ну тобто запізнитись на хвилину на прямий ефір – це зірвати його. Немає такого, що 5 хвилин туди, 5 хвилин сюди. Ніхто так не рахує секунди, як люди, які працюють у прямому ефірі. Повірте, я працюю у прямому ефірі. Якщо гість запізнюється на дві хвилини... Що таке в звичайному світі дві хвилини? Ви не помітите, як вони пройдуть. Для мене в ефірі це означає, що дві хвилини треба щось робити. Дірки в ефірі не має бути, ти маєш щось розповідати. Так і тут. Якщо вам сказали об 11, що вам треба зробити на 17:30 сюжет, він має бути вже змонтований, вичитаний, написаний, зрозуміло – знятий, уже вийти в ефір! От вам час, який у вас є на роботу. Якщо на наступний день вам треба цей сюжет зробити, до наступного дня у вас є час. У мене, якщо про говорити про мою безпосередню роботу зараз, дивіться: наступний ефір 25 числа, 24 числа об 11:00 буде літучка. На літучці ми разом визначимо з редактором список гостей, протягом дня будемо якось цей список коригувати – хто може, хто не може, кого замінити, хто що хоче. Десь приблизно о 17:00 вечора я почну писати питання, читати, щось там розбиратися. Поки не зроблю, не ляжу спати. От стільки часу є. Суть моєї відповіді у тому, що не ви визначаєте, скільки у вас є часу, щоб підготуватися, це визначає ефір.
- На що в першу чергу варто звернути увагу студенту, який лише входить у журналістику, під час здобування фахових навичок?
- Ваші цінності формуються окремо від навчального процесу, від усього. Це те, що ви всотуєте в себе з дитинства, у різних середовищах. І в якийсь момент вони зміцніють, і це буде. Просто в когось не буде і комусь все одно, а в когось воно буде. І тут я не знаю, що на це впливає. Це окрема історія. Але мені здається, що є одна важлива навичка, необхідна для того, аби спрацювала решта інших навичок, – щоб ви навчилися знімати новини, писати, мікрофон тримати. Вам має бути не байдуже! Вам має бути цікаво. От оцей вогник цікавості! А чому воно так? Я хочу розібратися! Ні, я не розумію! Ні, я все ще не розумію! І досі не розумію! Ви можете мені пояснити, чи ні? От якщо це у вас є, то все інше з часом стане на свої місця. З часом ви всьому навчитеся. Вам просто має бути цікаво, як влаштовано цей світ. Чому воно отак. Чому оцей експерт говорить таке, а воно все взагалі інакше. Чому так відбувається? Оце запитання "чому?" – це запитання з яким ви засинаєте та прокидаєтесь. Вам просто цікаво. Справедливості заради треба визнати, що не завжди все цікаво. Скажімо, треба зробити матеріал про субсидії. Окей. Але це мені нецікаво, я відпрацювала, здала і забула. А буває цікаво! Набагато частіше! Ти просто не даєш нікому життя, поки не розберешся з цим. Знайдіть оцей свій радар, свій локатор і відчуйте, де воно починає "пілікати". Де вам цікаво. Це може бути тією зоною ваших інтересів, яка потім поєднається з вашим професійним життям.
- На чому базується майстерність подачі інформації, коли треба повідомити щось погане про певну особу, не ображаючи її при цьому?
- Ніщо не працює так ефективно, як конкретні факти. Ви можете вийти і кричати: "Шуфрич – падлюка! Гори він у пеклі! Зрадник!". Але людина, яка читатиме або слухатиме це, не сприйме цю думку, а буде дивитися, як ви її переживаєте. Це не її думка. Люди чому вірять? Якій подачі люди вірять? Тій, із якої вони роблять власні висновки. Якщо я скажу, що Шуфрич з такого-то року працював у росії, під час обшуку були знайдені документи радянського союзу, медаль від путіна, якісь там пістолети від міноборони росії, ви самі зробите висновок із цього, що він скотина. Висновок сам напрошується. І це буде вами зроблений висновок. А якщо я до вас вийду і скажу, що Шуфрич падлюка? "Ну ок, Яна так думає, ну і що?". Завжди чим чіткіше підібраний факт, тим він точніше працює. На банальному прикладі, щоб ви зрозуміли. Я можу сказати просто: "дуже старий будинок". А можу сказати: "будинок, збудований ще за Сталіна". І ви зрозумієте, що це якась така сива давнина. Ви самі зрозумієте, що це старий будинок. Коли ви наводите чіткі факти, які доводять суть того, про що ви говорите, повірте, це спрацює точно. Так само порівняйте: "На вулиці дуже холодно" і "На вулиці мороз -20°С". Друге чіткіше розуміється, ніж перше. Тому факти – це ваша зброя. Якщо ви думаєте, що просто вийти і кричати про те, що всі довкола козли і скоти, ефективно, то ні, це не ефективно. І навіть коли ми на нашому ютуб-каналі "Палає" працюємо, завжди намагаємося підібрати конкретні докази і конкретні факти. Скажімо, не "Арестович – сексист", а "Арестович говорить, що жінку хочеться задушити". Або не "Арестович – просто балабол", а "Арестович виганяв із дитини диявола". Отже, небагато ефективніше, коли ви наводите приклади.
- Які саме книжки наштовхнули вас стати журналісткою?
- Мене наштовхнули бути журналісткою всі книжки, які я коли-небудь читала. Немає однієї книжки, яка перевертає ваше життя. Є просто 10000 книжок, які ви прочитаєте, і кожна з них вплине на ваше життя. Інколи не книжки про журналістику формують ваш стиль. Наприклад, мій улюблений автор, який, на жаль, не спромігся підтримати кенселінг російської культури, і тому я говорю про нього пошепки, – Джуліан Барнс. Він пише, як на мене, як бог, він пише короткими реченнями, він пише набагато менше, ніж насправді хоче сказати. І це те, що мені дуже близько в професії. Я наче говорю багато, але я намагаюся говорити короткими реченнями або підбирати якісь дуже точні метафори, такі, що замість трьох написаних сторінок підійдуть. Тому не шукайте магічної книжки, яку ви прочитаєте і скажете: "О, нарешті! Тепер я знаю як працювати". Таких книжок немає. Є помічні книжки.
Є книжка Ларрі Кінга "Як говорити з ким завгодно про що завгодно". З неї я взяла класний прийом. Він пише про те, що, перед тим, як починати інтерв’ю, він розповідає трішки про себе: де вчився, з якого міста. Всі спікери, з якими я говорю, знають, що я з Запоріжжя, що в мене французький бульдог, де я вчилася, що я люблю їсти. Але треба не вантажити цим людину, а давати трошки інформації про себе, і тоді тебе починають сприймати як свого друга, розпитувати про щось. Наступного разу ви зустрічаєтеся, вони питають: "Ну як там ваші рідні в Запоріжжі?". Таким чином я налагоджую особистісні зв’язки.
Потім Вільям Зінссер. Зараз вийде нова версія його книжки. Вона сама по собі стара, 50-60-х років. Раніше вона називалась українською "Текст-шмекс". Якась така чудна була назва. Зараз вона у нормальному перекладі виходить. Вільям Зінссер – зверніть увагу, він класно розповідає про те, як писати, як "висушувати" текст. Це варто вашої уваги. З журналістики є чудова книга Дмитра Кулеби "Війна за реальність". Я останнім часом розповідаю про неї всім. Вона навчить не стільки писати, як сприймати інформацію. Це відчуття, про те, що світ не такий простий, як здається на перший погляд. Ця книжка дуже сильно підкріплює. Оксана Мороз, "Нація овочів", теж. Вона вже певно застаріла, якщо дивитися за прикладами, але в ній ви можете дізнатися про маніпуляції, які зустрічаються в медіа, джинсу. Тому читайте книжки журналістські, але читайте також просто всі книжки! Чим неочікуваніша тема, тим краще для вас. Якщо ви думаєте: "Та я ніколи в житті не буду читати про те, як Філ Найк створив свій бренд «Nike». Навіщо воно мені? Хіба я взуття збираюся продавати?". От беріть і читайте цю книжку. Це все розширює ваш кругозір. Ви ніколи не знаєте, коли ви цю ниточку висмикнете, коли вона вам може знадобитися.
- Як ви відпочиваєте від роботи?
- Мені складно відповісти на це запитання. Гуляю з собакою. Я дуже люблю гуляти з собакою, тому що цю годину мене ніхто не займає. Я завжди можу сказати: я не чула телефонний дзвінок, бо гуляла з собакою. Тобто я нічого іншого не роблю, лише спостерігаю, як собачка бігає по галявинці. Працюю багато, але мене не надто напружує моя робота. Періодично напружує, іноді дуже, і мені здається, що завтра я вже не піду туди. Але здебільшого, коли я готуюся до книжкового клубу, я читаю книжку, яку мені цікаво читати. Коли я готуюся до ефіру, як новинна маніячка, якій треба слідкувати за всім, що відбувається, я читаю новини. Мені це просто подобається.
- Коли приходить гість на інтерв’ю, йому завчасно дають список запитань, на які йому треба буде відповісти?
- Залежить від спікера. Спікер має право попросити список запитань. Особливо, якщо це інформативна розмова, він повинен якусь статистику озвучити, продемонструвати данні. Ну тобто, якщо це спікер із міністерства економіки, інфа сотка, що він попросить запитання для того, щоб підготуватися. Це нормально. Люди, які просять запитання – це нормально. Ненормально, коли вони починають говорити: "Оце я не хочу відповідати, оце вже ні". Список питань складаю я і я вирішую, на що ви будете відповідати, а на що ні. Але не всі спікери просять питання, десь відсотків 40.
***
- Розумію, в яких ви тяжких умовах в Запоріжжі, тримайтеся, будь ласка. Бережіть себе в першу чергу, своє життя і здоров’я. Перемоги! До зустрічі, факультет журналістики!
Підготували Марія Панчук,
Мирослава Чабаненко.
Фото власні і з соцмереж.
- Category: Про випускників
- Hits: 0
Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: тележурналістка Анастасія Фольц
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках сьогодні пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з Анастасією Фольц - однією з численних талановитих вихованок факультету журналістики, яка нині працює на ТРС «Бориспіль». Ми поговорили про сходинки її професійного зростання і про те, чим корисна журналістика.
- Дуже приємно мати нагоду поспілкуватися з вами! Насамперед розкажіть, будь ласка: чому аж Бориспіль?
- Раніше я зовсім не знала Бориспіль, які тут люди, владу міста, але з часом зі всіма познайомилася й подружилася. Зараз це вже рідне для мене місто, де мене знають, як журналістку КП «ТРС Бориспіль», учасницю конкурсу «Обличчя молоді» і просто активну дівчину.
Наприкінці 2019 року (це був мій третій курс, саме завершився перший семестр) я вирішила переїхати до Києва. Близько семи місяців довелося працювати не за спеціальністю. Переглядала вакансії журналістів у столиці, а оскільки моєю спеціалізацією було телебачення, то, звісно, мені хотілося потрапити у цю сферу. Але конкуренція, брак досвіду спричинили те, що я влаштувалася не за спеціальністю. Майже без досвіду важко десь пробитися, хіба що працювати безоплатно. Останній варіант мені не підходив, бо в мене одна мама, яка забезпечувати мене матеріально вже не могла. Одного разу мій хлопець сказав, що «ТРС Бориспіль» шукає журналіста. Спочатку я проігнорувала цю інформацію, бо до Борисполя добиратися з Києва аж півтори години, це мені не сподобалось. А потім ми чомусь знову про це заговорили і врешті решт я написала їм, скинула своє резюме. Вони погодились, я приїхала на співбесіду, трошечки - менше місяця - постажувалася і мене взяли на роботу. І вже 1 вересня 2020 року у мене була перша зйомка на офіційній роботі.
- Вибачте, мені, напевно, слід було попросити розповісти про ваше професійне зростання з самого початку…
- Почалося все 2017 року. Я тоді закінчила школу і мені було цікаво, чи ту професію я для себе обираю. Якихось знань про журналістику в мене ще не було. Мені просто було цікаво знаходитись у центрі подій, знати всі новини, і тому я обрала цю професію. Але не була впевнена, що зможу в ній працювати і розвиватися. У мене були знайомі в районній газеті міста Пологи (яка так і називалась - «Районка») і я вирішила попроситися до них спробувати свої сили. Мені дозволили, я там попрактикувалась близько 1,5 місяця і мені заплатили мої перші гроші за журналістську діяльність. Це було просто вау, бо я не очікувала, що я - вчорашня випускниця школи - прийду до редакції і мені будуть платити як дорослій журналістці. Мені тоді здавалося це чимось недосяжним. Потім вже був мій перший курс, 2017 рік, у нас була лише одна виробнича практика, наприкінці навчального року я повернулася в ту ж «Районку» і там пройшла свою першу студентську виробничу практику. Мені це було зручно, оскільки я могла жити вдома. Рідне місто, знайомий колектив...
На другому курсі у нас уже, здається, було більше практик. Пам’ятаю, що ми ходили на телеканал ZET (нині МТМ). Також я проходила практику на університетській телестудії «Юніверс». Це був незабутній час, бо я і вчилася, і працювала. Ця практика дала мені багато цікавих знань. Мене дуже підтримували викладачки Алла Тернова і Катерина Вавілова. До речі, вони навчили мене працювати в програмах Adobe After Effects і Adobe Premiere Pro, які я зараз використовую у своїй роботі.
На третьому курсі я вже хотіла працювати на «Суспільному» і навіть проходила в них невеличке стажування. Ніколи не забуду: тоді була холодна зима, здається, бо ми їздили по багатоповерхових будинках, де рвало труби від морозу, і журналісти спускалися в підвали, щоб знімати наслідки. Також я практикувалася в онлайн-медіа Region News, опублікувала там кілька своїх матеріалів.
А вже на четвертому курсі я працювала на телеканалі «Бориспіль» і практики закривала матеріалами, які я робила там. Наразі моє портфоліо налічує більше сотні матеріалів. Веду його я так, як нам говорила Алла Іллівна. І тих студентів, які приходять до нас на практику, теж навчаю саме так вести портфоліо: додавати назву матеріалу, посилання, дату.
Шкодую, що за часи навчальної практики я не попрацювала на студентському радіо. Але, на щастя, вже тут, на телерадіостудії «Бориспіль», змогла спробувати себе у цій справі разом зі своєю колегою Оленою Гринюк. До речі, я дуже нею пишаюся, бо вона велика молодець, зараз працює в Департаменті комунікацій МВС України. Ми з нею створили одну авторську радіопрограму («Що приготувати» на кулінарну тему) і ще в одній стали ведучими («Дві кави», де ми в прямому ефірі обговорювали різні теми, сміялися). Коли сталося повномасштабне вторгнення, на жаль, стало не до розважальних програм на радіо…
Зараз я продовжую працювати на ТРС «Бориспіль», розповідаю історії внутрішньо переміщених осіб, волонтерів. Життя змінилося просто колосально: змінилися люди довкола мене, змінилися теми, все зовсім не так, як було раніше…
- Підготовлені вами сюжети можна знайти на Youtube-каналі ТелеРадіоСтанції «Бориспіль». Я помітила, що вони часто торкаються людських доль. Робота з людьми - це, мабуть, найбільша трудність вашої роботи, водночас і найбільша моральна винагорода, коли ви дізнаєтесь, що наслідком виходу сюжету стало вирішення певних проблем у житті якогось конкретного громадянина?
- Мої роботи можна побачити не лише на Youtube, а й у Facebook, ну і, звісно, на кабельному телебаченні (але лише в Борисполі).
Спілкуватися щодня доводиться багато. До повномасштабного вторгнення в нашому місті проживало близько 80 тисяч людей, потім сюди переїхало ще 14 тисяч внутрішньо переміщених осіб, це лише зареєстрованих, а приблизна кількість незареєстрованих - десь 20 тисяч. Один період я ледь не щодня була в Управлінні соцзахисту, слухала історії ВПО, люди показували мені фотографії, як вони покидали домівки. Ніколи не забуду фразу однієї жінки: «Три квартири за три врятованих життя» (вона з батьком і чоловіком виїхали з Маріуполя, залишивши там своє житло).
Також був у мене такий період, коли я їздила по територіальним центрам соціального обслуговування. В нас є неподалік село Любарці, а там - відділення, в якому перебувають особи з інвалідністю, престарілі. Там був один дідусь із Сєвєродонецька, вчитель за професією, колись працював директором школи в своєму рідному місті, в нього там залишився будинок. Він заслуговував на нормальну спокійну старість, але в свої поважні роки йому довелося переїхати до Київської області. Спочатку жив у квартирі, а потім переселився до такої установи, як терцентр, де в одній кімнаті проживає четверо людей.
Подібні історії, в яких люди залишилися без нічого, дуже боляче чути, морально важко. Ти розумієш, що якщо ти їх навіть просто вислухаєш, їм уже буде легше. Якусь частинку свого болю вони віддадуть тобі і трошки видихнуть. Коли я пишу сюжети, я думаю про те, що відчувають ці люди, і вкладаю в них свої сили, щоб ті, хто перебуває в тилу і не пережили такого, відчули, як це - залишитись без нічого, і почали більше цінувати своє життя.
Після початку повномасштабної війни я три місяці не працювала, бо ТРС «Бориспіль» зробив собі паузу, виходили на роботу тільки «кремені». А після повернення на роботу мене відправили до лікарні розповісти про воєнні будні закладу. Так вийшло, що на зміні були саме ті хірурги, які протягом березня та квітня 2022 року допомагали нашим військовим, робили операції. Вони розповідали про це все. Крім того, тоді в палаті лежали двоє військових, які вже проходили реабілітацію, ми і з ними говорили. Пізніше я пішла до тієї лікарні вже у своїх справах і зустріла одного з тих військових. Він був дуже радий, що я до нього підійшла вдруге, сказала, що сюжет вийшов. Він мені був уже як рідна людина, наче я його знала вже два-три роки. Це складно пояснити, щось незбагненне.
Спілкуватися з внутрішньо переміщеними особами, з військовими, тими, хто постраждав від військової агресії, мені нескладно. Я іду і розумію, що мені просто треба їх вислухати, почути те, що вони пережили. Так, це боляче, бо розумієш, що людина постраждала тільки з тієї причини, що якомусь божевільному «сусіду» заманулося вторгнутися на нашу землю. Важче, коли є якась тема, але ти не можеш знайти, про кого знімати, і доводиться шукати, перебирати телефони.
В мене було небагато таких випадків, коли я дізнавалася, що вдалося якось допомогти своїм сюжетом, але вони були. Наприклад, чоловік три дні ночував біля лікарні, йому не надавали допомогу, він погано говорив, ми це показали і через декілька днів знайшлися рідні цього чоловіка, його забрали в теплий дім, зараз із ним усе в порядку. Друга історія така. Дівчина виклала пост про те, що потрібна допомога дідусеві, старенька бабуся вже не справляється з ним, плюс під її опікою неповнолітній онук-сирота. Приїхав народний депутат їм допомогти, ми там були присутні з телеоператором. Після того, як ми розповіли цю історію, дуже багато людей задонатили волонтерці, яка розповіла про них, і таким чином вдалося зібрати кошти на елементарні засоби догляду, які ця родина собі дозволити не могла. Також зробили запас харчів.
Взагалі в нас чимало йде таких матеріалів, які стосуються людських життів і які допомагають щось покращити. Навіть коли ми розповідаємо про допомогу внутрішньо переміщеним особам, люди, які тільки приїхали до Борисполя, дізнаються про це, відразу йдуть туди і щось отримують. Це приємно, бо ти розумієш, що ти не просто виготовив і здав сюжет, ти впливаєш на думку людей, допомагаєш.
Ще одна історія - про хлопчика Микиту, в якого була невиліковна хвороба. Потрібно було два мільйони доларів на те, щоб зробити йому один укол. І цей укол робили тільки в Америці. Сім’я звернулася до нас. Нам вдалося трошечки допомогти в інформаційному плані і все таки цьому хлопчику назбирали на укол! Він поїхав до США, щоб його там полікували. Такі історії реально надихають! Ти розумієш, що ти не просто так працюєш.
- Типова ситуація, коли люди потребують якоїсь допомоги від суспільства, та не знають, що в них є можливість використати відповідні соціальні механізми, або не наважуються це зробити. І тоді рятівним посередником між такими людьми і суспільством стає журналіст. Як ви гадаєте, чи можна стверджувати що в цьому полягає одна з основних функцій ЗМІ?
- Повністю погоджуюсь із тим, що журналісти, взагалі ЗМІ - це механізм, створений для людей. Не лише для того, щоб доносити інформацію, а і для того, щоб люди зверталися і ми їм могли допомагати.
Приклади я вже наводила. Окрім усього, ми висвітлюємо благодійні ярмарки, коли збирають гроші для військових на тепловізори, амуніцію, коптери тощо.
Людям не треба боятися звертатися до ЗМІ. Якщо журналіст бачить, що хтось реально знаходиться в тяжкій ситуації, він домовиться і з редактором, і з оператором, щоб створити матеріал, який допоможе.
- Що вам найбільше подобається в роботі журналіста?
- Що кожен день не схожий на попередній )) Сьогодні ти можеш поїхати на якусь виставку картин, наступного дня - на пожежу, де купа пожежної техніки, ще наступного дня - поїхати з комунальниками і десь серед багнюки шукати якогось бобра )) І кожен твій день особливий. Ось це я дуже люблю в журналістиці.
Є професії, де потрібно щодня монотонно робити одну й ту ж роботу. В нас теж є своя рутина. Вона проявляється в написанні тексту, в монтажі, але навіть коли ти пишеш текст про комунальника або про медика, ти підбираєш слова, щоб краще виразити те, що бачив на власні очі. Чим більше ростеш у журналістиці, тим більше розширяється поле діяльності. Сьогодні ти працюєш на регіон, завтра - на країну, а післязавтра - може й на всю Європу, на весь світ. Немає меж розвитку в журналістиці, за це я її люблю.
Мені дуже подобається спілкуватися з людьми, я дуже люблю їх слухати, дізнаватися щось нове. Особливо коли якісь важкі теми. Для мене завжди найважче їхати туди, де розповідають, скажімо, про якесь паровідведення на Тепломережі, як воно працює. Можливо ти не подаси всю інформацію в матеріалі, але для себе дізнаєшся щось нове, отримаєш нові знання.
Мені дуже подобається, коли не просто прийшла відписала, змонтувала, видала в мережу і все, а коли ти бачиш, що робота має відгук, «заходить» аудиторії. Навіть будь-які коментарі - позитивні, негативні, це фітбек від аудиторії, яка реагує, не залишається байдужою. Подобається, коли я з’їздила на якусь зйомку, приїхала, зробила сюжет, видала його в ефір і мені пишуть: «Дякую, Анастасіє! Це було так класно!» І тоді я думаю: «Так, оце я роботу зробила! Людям подобається». Завжди хочеться, щоб тебе хвалили. Коли люди дякують, це найкраще, що тільки може бути. А коли твій сюжет ще й хоча б трошечки допомагає людині в її життєвих труднощах, то емоції просто переповнюють!
- Вартісні інформаційні приводи самі знаходять вас чи ви їх ретельно шукаєте?
- Буває по-різному. Буває, що в нас є план на тиждень, редактор завдання видав і ми їздимо на ці зйомки. Буває так, що реально простій, не знаєш, чим займатися, відкриваєш Google і шукаєш, про що б зробити матеріал, чим наповнити ефір. Дуже мені допомагає той щоденник, який ми виготовляли на дисципліні «Агенційна журналістика», на основі календаря свят. Часто натрапляю на якісь інфоприводи в соцмережах, особливо звертаю увагу, якщо треба допомога комусь, і ми їдемо знімаємо і розповідаємо. Про військових також говоримо часто. Насправді інформаційні приводи всюди, просто треба уважно дивитися. Але коли ти вже працюєш три роки на одному місці, вже приблизно знаєш, що і коли треба писати, про що краще не згадувати, а про що навпаки - волати.
- Чи змінила щось у вашому характері та у ставленні до роботи війна?
- Звичайно. Війна нікого не оминула. Спочатку, як я вже згадувала, я не працювала. Потім, коли повернулась до роботи, це було 1 червня - День захисту дітей, проводився прекрасний захід в центральному парку, де дітки бігали, раділи життю. Наступного дня ми знімали роздачу гуманітарної допомоги, теж у досить позитивній атмосфері. А от 3 червня я відправилась на перше поховання, прощання з військовим, і це було страшно. Окрім того, що стоять рідні, плачуть, кричать, бо їх найріднішу людину вбила російська федерація, мені ще треба було йти брати коментар у хрещеної матері цього хлопця. Тоді я зрозуміла, що моя робота вже не буде такою, як до повномасштабного вторгнення. Що буде важко, інколи просто нестерпно, що я буду просто плакати після інтерв’ю. Бо розповідають такі історії, що важко повірити, зрозуміти, чому людина мала таке пережити, за що їй таке випробування.
Мені здається, я виросла як особистість за ці 15 місяців повномасштабного вторгнення, я стала старшою. Змінилося моє світосприйняття, цінності змінилися, я стала більш трепетно ставитися до людей похилого віку, бо сумую за своїми дідусем і бабусею, які залишилися в місті Пологи Запорізької області в окупації. Дуже шкода внутрішньо переміщених осіб. Мені цікаво буває до них підійти, поговорити з ними; як я вже казала, я розумію, що їм стане трохи легше, коли їх вислухати. Крім того, через повномасштабне вторгнення моя мама поїхала до Польщі. Часто з нею не було зв’язку. Нашу родину розкидало не лише Україною, а й світом. На щастя, вона вже повернулася і зараз отримує нову професію – дуже нею пишаюся!
Війна змінила всіх без винятку. І десь це пішло в плюс, оскільки я побачила, яких людей треба тримати біля себе, а яких краще не підпускати. Хто дійсно тебе підтримає, а з ким краще попрощатися.
Телеканал «Бориспіль» - це місце, яке дарує мені натхнення, підтримує мене. Тут чудовий колектив, це люди, до яких завжди можна звернутися, починаючи від молодшого спеціаліста до директора. До речі, після війни прийшов новий директор - Володимир Косинський, і почався злет: радіо вийшло онлайн, журналісти покращили свою роботу, в нас почали виходити дуже круті роботи (зокрема документальні фільми про військових), варті перегляду.
- Чи згадуєте час від часу студентські роки? Що найбільше знадобилося на практиці з отриманих в університеті знань і вмінь?
- Згадую. Це був прекрасний час, дуже цікавий. За чотири роки, поки я навчалась, зі мною відбулося багато змін. Спочатку я мріяла після університету повернутися в Пологи, але коли я пожила в Запоріжжі, поринула в студентське життя, зрозуміла, що треба думати масштабніше, йти далі, розвиватися. Університет надав мені цю можливість для розвитку.
Ніколи не забуду першу лекцію з Віктором Костюком. Як ми - першокурсники - підбігли до розкладу, а там змінили аудиторію, ми про це дізналися лише за п’ять хвилин до початку пари. Поки шукали, куди йти, Віктор Володимирович уже закрив перед нами двері, сказавши: «Все, у нас почався прямий ефір, більше ніхто сюди не зайде». Також пам’ятаю його пораду: «Кожен день напишіть хоча б один рядочок!». Бо журналіст повинен писати щодня!
Запам’яталися заняття з Юрієм Вікторовичем Костюком, з Павлом Васильовичем Мірошниченком - це були найцікавіші пари, які викладачі проводили з гумором. Нам подобалось відвідувати їх.
Багато цікавих інтерактивних пар провела нам Анна Дмитрівна Баранецька, вона приносила різні вирізки з газет і журналів і ми мали щось зібрати з них на якусь тему. Пам’ятаю свої емоції від того, що це не просто класична лекція, а взаємодія між однокурсниками.
І ваші пари, Мирославо Вікторівно, згадую, зокрема як ми верстали газети.
Назавжди запам’ятала також пари Ірини Станіславівни Бондаренко про журналістську етику. Норми, яких ми маємо дотримуватись, і досі в моїй пам’яті, дякуючи саме їй.
Завдяки навчанню в університеті в мене багато друзів-журналістів, із якими я спілкуюся і які допомагають мені публікувати мої власні матеріали в інтернеті. Так само, до тих, хто працює зараз на телеканалах, можна звернутися, запитати про вакансії тощо.
Тобто університет дав мені не тільки знання і навички, а й зв’язки з людьми, з якими я спілкуюся і яких завжди можна попросити допомогти в чомусь.
- Традиційне запитання: що б ви хотіли сказати нинішнім студентам, а заодно й викладачам?
- Студентам я б порадила постійно писати, давати на перевірку свої тексти викладачам, щоб вони могли поправити. Не лише одному викладачу показати, а всім, щоб вони сказали свою думку щодо матеріалу, щоб зробити потім роботу над помилками.
Крім того, дуже важливо визначитися, з якою саме спеціальністю пов’язати свою професійну діяльність. Бо я, наприклад, вже три роки на телебаченні і мені тепер складно перейти в інтернет-журналістику, адже там треба багато писати, аналізувати. Там немає монтажу. Журналісти інтернет-видань здебільшого працюють віддалено, беруть коментарі телефоном, тобто не мають живого спілкування з людьми віч-на-віч. Важливо розуміти, що тобі цікаво і де ти хочеш працювати.
І звичайно ж, багато практики. Намагатися вже з молодших курсів влаштовуватися на роботу. Основні знання й навички в журналістиці отримують саме під час роботи. Навіть під час якихось незапланованих подій, коли трапляються курйози. Наприклад, приїжджаєш, а тобі говорять: вже все закінчилось. І тобі треба шукати вихід із ситуації, бо тобі треба обов’язково розповісти, що відбулося сьогодні на цьому місці.
Щодо викладачів, я пишаюся, що навчалася саме в цих людей, які давали мені знання і навички, які я по сьогодні використовую в своїй роботі. Пишаюся, що я випускниця саме Запорізького національного університету, всюди про це розповідаю. Іноді спостерігаю, як приходять хлопці і дівчата зі столичних вишів, які навчалися теж на журналістів, але не знають, як монтувати, не знають елементарних стандартів написання сюжету. Хоч у мене на початку й не було практичного досвіду, я прийшла в галузь, вже знаючи, як монтувати, і приблизно, як писати тексти. Так, мені було важко, я виконувала роботу над помилками. Бувало, що я плакала над текстом, бувало, що редактор змушував три рази переписувати. Це досвід, який я отримала вже під час роботи. Але не було б роботи, якби мені в університеті не дали основу відповідних знань і вмінь.
- Щиро дякую за інтерв’ю!
Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко
На фото:
1). На улюбленій роботі.
2). Щаслива випускниця.
3). На футбольному матчі.
4). Після майстер-класу з розпису крашанки.
5). Отримала нагороду від міського голови.
6). На виставці.
7). Приємний вечір біля ЗНУ.
8). Іноді почуття переповнюють.
9). Після нагородження переможців конкурсу «Обличчя молоді-2022».
10). «Основні знання й навички в журналістиці отримують саме під час роботи».
- Category: Про випускників
- Hits: 0
На факультеті журналістики відбулася зустріч із випускницею Оленою Каптюх, яка працює власним кореспондентом у Запорізькій області від загальноукраїнського інформаційного телеканалу «Ми - Україна».
Захід проходив у змішаному форматі. В аудиторії були присутні першокурсники Карина Бадьора, Катерина Бутенко, Вероніка Ведмідьова, Марія Гридасова, Ярослав Івженко, Еліна Кошовець, Анастасія Несен, Софія Савченко. З викладачів участь оффлайн узяли декан факультету доцент Віктор Костюк, доценти кафедри журналістики Юрій Костюк і Мирослава Чабаненко. Онлайн до заходу приєдналася старша викладачка Тетяна Рогова з рештою студентів академічної групи 6.0612-2ж. Технічний супровід допоміг організувати інженер мультимедійної аудиторії Сергій Демиденко.
Гостя відповідала на підготовлені студентами запитання, ілюструючи розповідь відео зі своїми телевізійними роботами. Вона також провела невеличкий майстер-клас, спрямований на розвиток журналістського мислення, вміння приймати вдалі професійні рішення на місці події, зокрема щодо взяття коментарів. Щоб показати майбутнім працівникам медіа, як правильно спілкуватися під час підготовки матеріалу, Олена влаштувала імпровізоване експрес-інтерв’ю з одним із викладачів.
Нижче пропонуємо скорочену стенограму цієї корисної розмови.
***
- Чи варто намагатися висвітлити подію цікаво, не як більшість ЗМІ, але залишаючись при цьому у межах професійних стандартів?
- Скажу відразу: так, потрібно відрізнятися від інших! Це ваше професійне обличчя, щоб вас запам’ятовували, щоб ви не були сірою масою. Розумієте, якщо ви приїжджаєте на якусь подію, скажімо, приліт ракети, з вами приїжджає ще 5-10 груп із різних ЗМІ. Буває й більше, коли іноземні журналісти поруч працюють. І вам треба конкурувати з усіма. Як би це не здавалося дивним, ви маєте відрізнятися. А для цього слід шукати невеликі деталі, треба вміти помічати якісь конкретні моменти, яких не бачать інші.
Наведу приклад. Коли стався приліт по вулиці Незалежної України і був пошкоджений будинок, звичайно, зйомки там проводила маса представників ЗМІ. Зрозуміло, що більшість журналістів спілкувалися із більш-менш тими самими людьми: це потерпілі, які залишалися на місці події і були в змозі щось говорити. Ясно, що такі синхрони будуть частково повторюватися за змістом. Іноді людина не хоче по кілька разів розповідати те саме - одному журналісту розповіла, іншому роздратовано відмовляє. Тому вам потрібно знаходити щось цікаве, уникати банальних запитань. При цьому ви можете почути закиди від мешканців на кшталт: «Ви наживаєтесь на нашому горі!». Запам’ятайте назавжди: є рятувальники, які роблять свою роботу, є поліцейські, які роблять свою роботу, медики роблять свою, а ви - журналісти - туди приїжджаєте робити свою роботу. Ви за законом маєте на це право!
Останній приліт. Звичайно, купа камер, юрба журналістів, які намагаються щось виловити, зробити сюжет про це нещастя. Що робимо ми? Ходимо з усіма, однак робимо сюжет, який трохи відрізняється. Якщо пам’ятаєте, з тієї ночі в інтернеті поширювалось відео про дівчину, яка довго просиділа під завалами, зробила всім відоме селфі. У ДСНС було відео, як її витягають звідти. Ці «жирні» кадри пішли тоді по всім ЗМІ. Ця дівчина мала досить яскраву зовнішність, її було легко помітити серед інших і я дуже легко її знайшла. Підходжу до неї і пишу інтерв’ю. Таким чином, в мене вже була коротка історія, як вона сиділа там, як її витягали, а також інтерв’ю від першої особи, в якому вона розповідала, що сталося. Це вже не просто інформаційне повідомлення про приліт ракети, а історія! Завжди цікаво, коли є конкретний персонаж, герой оповіді, як у книжках, тільки тоді ваш сюжет буде «чіпляти».
Ми зробили ексклюзив. Коли вже збиралися їхати на базу монтувати, я випадково побачила, як ця дівчина (а минуло вже кілька годин, вона відійшла трохи від стресу) підходить до одного рятувальника і запитує: «Це ви?!!». І я розумію, що це саме той рятувальник, який її витяг! Він плаче, вона плаче. Звичайно, ми починаємо знімати цю зустріч.
Помічайте деталі! Це круто, коли ви навчитесь помічати те, що залишається поза увагою інших журналістів!
Після вибуху в когось із мешканців будинку випраний одяг, який сушився на балконі, викинуло на дерева. Красномовна деталь, ми взяли її в сюжет. Ще ми бачили, як комунальники прибирали на місці події і замітали фотографії людей, просто в смітник викидали! Ми беремо цей кадр. Що запам’ятають телеглядачі, що їм найдужче вріжеться в пам’ять? Не те, що прилетіла ракета! Вони запам’ятають одяг на деревах і як замітають фотографії! Ось такі деталі дуже важливо включати в сюжет, тоді він відрізнятиметься від десятків інших із тією ж самою загальною інформацією про факт прильоту і його наслідки. Можна підійти до якогось очевидця, запитати щось дуже конкретне саме про цю людину, щось, можливо, незначне, але ця деталь вже відрізнятиме ваш матеріал від інших...
- Чи потрібно заздалегідь створювати план, бажану схему майбутнього матеріалу, чи краще покладатися на обставини і робити «як вийде»?
- Повірте, скільки б ви не вибудовували план, ніколи не вдасться точно йому слідувати! Звичайно, коли ви їдете знімати певний сюжет, наприклад, про те, як живуть у шелтері, чи в готелі, переселенці, то у вас є якийсь певний намір. Редактор дав завдання підготувати матеріал, як вони там живуть. Кого ви будете розпитувати, хто буде героями вашого матеріалу? Насамперед переселенці, волонтери, працівники готелю, звичайно. Коли ми їхали на подібний сюжет, ми планували спочатку поговорити з людьми, які там поселилися, а далі, як я говорю своїй операторці Дарині Зиряновій, як піде - тобто орієнтуємось на місці. А на місці ми виявили, що з недавно зруйнованого будинку туди вселилася лише одна людина, інші пороз’їжджалися по родичам. І ми цієї людини не виявили, саме кудись пішов цей чоловік. Що робити? Можна було створити сюжет про цей шелтер взагалі, але ми подумали, що це буде скучно. Ми зайшли на кухню і побачили там колоритного іноземця, який готував їжу. Поцікавились, хто це. Виявляється, якийсь бельгійський кухар, який за власною ініціативою приїхав допомагати українцям! Ми робимо сюжет про нього - розпитуємо, як йому українська кухня, чому новому він тут навчився, хто його вдома чекає, дізналися ще купу подробиць, все це скомпонували. Знайшли подібний випадок в іншому місті - там був чоловік із Японії, і зробили цікавий сюжет про іноземців, які допомагають людям в Україні. Ось вам приклад того, як планували одне, а вийшло інше; так зазвичай і відбувається, це класика.
- Коли потрібен коментар якоїсь особи і журналіст придумує запитання, чи потрібно міркувати над можливими варіантами відповіді, намагаючись передбачити її?
- Ви завжди будете міркувати над цим. Наприклад, вам потрібно поговорити з людиною після обстрілів. Є два варіанти: або вона відмовиться, або щось таки скаже, так? В другому варіанті, що вона може сказати? О боже, це було так страшно, такий удар тощо. Наче це наперед зрозуміло. Однак, одного разу в мене було завдання зробити репортаж про грошову компенсацію родичам загиблих. І ось ситуація: загинула старенька мати, залишилася донька; мати проживала в квартирі, яка тепер зруйнована, документи всі згоріли. Питання: чи має право донька отримати від держави компенсацію на квартиру, яку вона мала успадкувати від матері? Я знайшла цю жінку. Зрозуміло, що я вже наперед уявляла собі сюжет. Якщо в сюжеті є проблема, як у цьому прикладі, слід починати його з розмови з головним персонажем і від цього вже «танцювати» далі, тому я і планувала відразу дати кадри з цією жінкою. Зрозуміло, що я продумувала запитання, однак мені потрібна була конкретна відповідь. Мені потрібно було почути від неї для сюжету, що вона скаже: «У мене двоє дітей, я вчителька, грошей немає, хочу отримати компенсацію». І переді мною постало завдання побудувати своє запитання так, щоб ця людина конче сказала подібну фразу. Яким воно мало бути? В жодному разі не таким, що передбачає коротку відповідь «так» чи «ні»! Щоб відповідь пролунала яскраво, краще злегка розхитати людину емоційно, щоб вона відповіла трохи на нервах. Наприклад, запитати: «Що вам - дорослій людині, яка працює, - дасть ця компенсація?» Подібне формулювання провокує на обурення. Реакція радше буде такою: «В сенсі - що мені дасть ця компенсація?!!! Я проста вчителька, в мене немає грошей купити собі таку саму квартиру, як була в матері». Саме це нам і потрібно - саме ця думка, висловлена виразно і яскраво. Я знаю, що це скидається на психологічну маніпуляцію, однак у результаті я отримала відповідь, яка мене влаштувала, підійшла для сюжету.
Так що продумувати треба, але неможливо передбачити все повністю. Інколи несподівано з відповіді випливає другий сюжет. Як було, коли я брала коментар в людини, яка втратила житло, а виявилося, що її ще й недавно обшахрали в інтернеті. Уважно слухайте, що вам кажуть, і сюжети будуть у вас просто під ногами!
- Як спілкуватися з людьми, щоб вони розговорилися і вільно повідомили потрібну нам інформацію?
- По-перше, ви маєте бути привітними, незалежно від того, подобається вам особисто людина, з якою ви говорите, чи ні. Спочатку задати низку легких і приємних запитань, щоб людина відчула себе з вами «на одній хвилі». Можливо, навіть тупих запитань, які нікуди не підуть, якщо чесно, але вони налаштують співбесідника на нормальне спілкування. Після цього можна вже задавати гострі запитання, дійсно потрібні для матеріалу. Але запам’ятайте назавжди: людина завжди щось приховує і ваше завдання - витягти це з неї.
Обстановка може впливати на спілкування. Але журналіст повинен впевнено поводитися скрізь - навіть беручи інтерв’ю у якогось високопосадовця в його кабінеті, де той почуває себе господарем! Ви повинні добре усвідомлювати, що чиновник живе на гроші з податків, які платить народ. Проблема практикантів-початківців у тому, що вони, як правило, бояться щось запитати, вибачаються за свої запитання. Такого не робіть! Ви можете попросити хіба що уточнити якусь літеру в його прізвищі і все. Ви йдете до нього, щоб він вам відповів, куди витрачені наші з вами гроші, тому більше впевненості в тому, що ви робите! Обстановка для мене особисто не має великого значення: ми і на дахах знімали, і в ямі, і в кабінетах чиновників, і в суді, де завгодно. Це не головне. Головне - тримати в голові, що вам потрібен коментар!
Якщо ви готуєте матеріал на скандальній темі, скажімо, якесь незаконне будівництво, зрозуміло, що ви маєте бути підготовлені. Тоді, перш ніж брати коментар, у якому ви сподіваєтеся почути певні скандальні факти, треба роздобути документи, підтвердження, звернення людей тощо. У мене одного разу була така ситуація, коли лікарі однієї лікарні побили пацієнта. Я попередньо дістала відеозапис, однак лікарям про це спочатку не повідомила. Записала коментарі і лише потім показала відео. Мене дуже просили переписати коментарі після цього, обіцяли, що більше не будуть брехати, але було вже пізно.
- Наскільки важливий у журналістиці людський чинник? Іншими словами, що ніколи не зможуть робити замість людей журналісти-роботи?
- Наприклад, стендап за кермом вони не запишуть )) Одного разу, коли злочинці викрали людину, поклали в багажник авто і так вивезли, мені спала на думку ідея, що ми почнемо сюжет із того, як я закриваю багажник, сідаю за кермо, їду і розповідаю: «Ось цією дорогою вони їхали…» і так далі. Мені дуже сподобався цей прийом. Пізніше, коли ми поїхали до Степногірська (де немає ані газу, ані води вже десятий місяць, світло дають по кілька годин на добу), щоб розповісти, як виживає місто, я повторила цей прийом. Я вирішила, що якщо просто стати і розповідати, це буде нудно, і я запропонувала операторці зняти розповідь про місто наче дорогою туди. Все, що нестандартно, чіпляє і краще запам’ятовується.
Коли ви опиняєтеся на місці події, ви можете вийти і де завгодно писати стендапи. Але моїм завданням було пояснити, де ми знаходимось і в чому небезпека. Степногірськ умовно поділений на дві частини. Ми обрали таку точку, щоб показати і ту частину, де ми знаходились, і другу. Стендап - це «фішка» сюжету, елемент, який має привернути максимум уваги. Бачите, що місцева жителька продає овочі. Можна так і сказати: «Ось людина продає овочі». А можна вказати на те, що в неї в пакетах все! З тієї причини, щоб треба дуже швидко все схопити і забрати у випадку тривоги, і тікати. Тобто ця деталь тут надзвичайно цікава тим, що показує, що людина завжди готова бігти. Таким чином ми підкреслюємо атмосферу Степногірська!
Все це приходить із досвідом. Ви не відразу будете робити репортажі, від яких глядачі не зможуть відірватися. Вам треба навчитися робити коротенькі історії про звичайних людей. Вам можуть чиновники розповідати про якусь ідеальну картину, про те, що туди, приміром, возять воду, продукти, але правду, як воно є насправді, розкажуть тільки прості люди. Ви повинні самі помічати важливі деталі - наприклад, що люди беруть воду з криниці на чиємусь приватному подвір’ї. Ось такі невеличкі епізоди - і є життя! Їх життя, яке вам потрібно показати. Ви повинні відчувати себе ніби «в їх шкурі», розумієте? Якщо вони приготували, наприклад, борщ на своїй «буржуйці» і пропонують вам, то скуштуйте цей борщ, причому краще зняти це на камеру і сказати: «Ум-м-м, смакота!». Тобто ви маєте стати наче одним із них, щоб зрозуміти, чим вони живуть, заодно і глядача зануривши у їхню реальність.
З іншого боку, ви маєте залишатися об’єктивним журналістом, зберігати витримку - скажімо, не піддаватися загальній паніці.
Повертаючись до вашого запитання… Не зможе робот відчути те, що відчуває журналіст-людина, коли фотографію замітають у смітник! Не зможе збагнути, чому іноді, коли з-під завалів дістають домашню тваринку, це хапає за душу не менше, ніж коли дістають людину. Журналіст повинен залишатися хоча б наполовину людиною, здатною до емпатії, звичайних почуттів, попри всю технічність професії.
- Чи слід приховувати (не обнародувати) якусь інформацію, яка стала відома журналісту, але, на його думку, зашкодить суспільству?
- Якщо це військовий час, то ви розумієте, що йде багато інформації, яку не слід поширювати. Якщо обстрілювали станцію, наприклад, а прилетіло в будинок, ви не можете підкреслювати в сюжеті, що станція стоїть непошкоджена…
- Чи слід поширювати інформацію, яка може якимось чином образити певну частину населення?
- Дивлячись яку частину населення. Якщо мова про чиновників, я тільки за )) Або якщо це якісь там попи, які ґвалтують дітей. Якщо ви боїтеся когось образити, спробуйте поставити запитання інакше: а якщо я не обнародую здобуту інформацію? Можливо, це буде більша проблема? Подивіться кінофільм «У центрі уваги». Коли журналісти розслідували справу церковників, які здійснювали злочини проти дітей, юристи у них запитували, навіщо вони піднімають цю тему, адже вона може когось психологічно травмувати. На що журналісти відповідали, що приховати - набагато гірше, ніж показати. Зрозуміло, що якщо якась конкретна родина не бажає, щоб про неї знімали репортаж, і це ніяк не вплине на суспільство, не знімайте. А якщо це глобальна проблема, скажімо, пообіцяли виплатити великі суми людям, які втратили свої будинки, і не виплачують. Це ініціатива чиновників і вони повинні відповідати за свої слова, виконувати обіцянки. Якщо виплат насправді немає, замовчувати не слід.
- Чи треба викидати з інтерв’ю «зайві» відповіді, які здаються журналісту непотрібними, недоречними?
- Завжди так роблю )) Уявіть собі: у вас на дві хвилини сюжет, а людина говорить 40 хвилин і не збирається зупинятися, хоча у вас плівка вже закінчується. Що робити? Ви просто маєте чітко знати, що саме вам від неї потрібно. Все, що не потрібно, викидайте.
- Журналістам часом притаманна різка поведінка. Це добре чи погано?
- Журналісти - також живі люди, можуть іноді під настрій бути різкими, реагуючи на тих, хто заважає їм працювати. Однак слід пам’ятати, що людина, яка вам нахамила, приміром, може бути чимось цікава для сюжету. Тому краще в таких випадках стримуватись і переводити розмову в спокійне конструктивне русло. Одним словом, налаштовуйтесь на позитив, навіть знімаючи важкі сюжети. Не всі розуміють, що ми за законом маємо право працювати будь де і виконувати свої професійні обов’язки, подобається це комусь чи ні.
- Важливі події іноді стаються несподівано. Як вам вдається бути завжди готовими виїхати на місце і працювати там? Як швидко зібратися на завдання?
- Треба морально завжди бути готовими виїхати. Фізично це не завжди можливо, але ви навчитеся збиратися швидко. Ваші гаджети завжди мають бути зарядженими, це основне. Машина (якщо ви за кермом будете) заправлена. І завжди має бути напоготові сумка чи рюкзак із потрібними вам речами, які вам обов’язково знадобляться. На виїзді половину часу ви можете витрачати на каву і роздуми над сюжетом, але іншу половину ви будете бігати так, що… Забудьте про високі підбори. Але на всяк випадок краще мати з собою також і речі для офіційної обстановки (наприклад, влітку я вожу з собою в машині піджак на вішалці)…
- Як часто ви стикаєтеся з випадками корупції в журналістиці під час роботи?
- Мене ні разу не намагалися підкупити, якщо ви про це. У журналістиці у вас буде ім’я, репутація. Якось мені розповіли, що одні люди намагалися дізнатися через когось, чи це можливо - мене підкупити, і дістали відповідь, що неможливо.
Ви повинні розуміти, що якщо ви погодитесь, ви можете потрапити в пастку. Цей момент можуть задокументувати і потім сказати, що ви - продажний журналіст. Все, ви свою репутацію втратите назавжди. Тому ці гроші не варті того, щоб їх брати. Конкуренція в журналістиці висока, а хороша репутація на центральному телебаченні напрацьовується дуже важко.
Підготовлено кафедрою журналістики
- Category: Про випускників
- Hits: 0
Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: інтернет-журналіст і фотокореспондент Ігор Гур’єв
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з одним із талановитих і відомих вихованців факультету журналістики - Ігорем Гур’євим, який працює на інформаційно-аналітичний портал «Акцент». Розмовляли, зокрема, про те, як змінює людину професія журналіста, які якості розвиває.
- Ігоре, мені не раз доводилося спостерігати, як окремі студенти-відмінники тікають подалі від журналістики, ледве отримавши диплом, натомість деякі не надто помітні «середнячки» після завершення навчання гармонійно вливаються в професію, поступово стаючи дедалі кращими фахівцями. На мою думку, ваш випадок чудово ілюструє другий варіант. Дуже цікаво: коли і в який момент журналістика стала вашою улюбленою справою і що спонукало вас почати працювати з повною самовіддачею?
- Вперше думка про журналістику виникла в мене в дев’ятому класі, згодом вирішив вступати саме на журфак ЗНУ. Однак, будучи студентом, я не відразу зрозумів, що журналістика - це дійсно справа мого життя. І не зовсім вірив, навчаючись на молодших курсах університету, що я взагалі пов’яжу з нею свою кар’єру. Але мені завжди легко давалося написання творів, статей під час навчання. На одній із пар Наталія Анатоліївна Виговська запитала, чи я не працюю бува за професією. Коли відповів, що не працюю, викладачка сказала, що це не дуже добре, бо на її думку, професія мені підходить. У той момент мені стало дуже приємно і я зрозумів, що я, мабуть, себе недооцінюю. Це, напевно, ефект тієї «середнячковості», про яку Ви говорите. Бо я ніколи не був у навчанні перфекціоністом: я завжди вважав, що головне - обрати лише те, що важливо, що я планую використовувати в майбутньому, не зациклюватися на оцінках, не витрачати час на речі, до яких зовсім не лежить душа.
Коли я потрапив на свою першу роботу, коли почали виходити мої перші тексти, я зрозумів, що потрібно працювати самовіддано, бо я хочу залишатися у цій справі. Перед цим я встиг попрацювати і на будівництві, і офіціантом, і на хлібному заводі, і зрозумів, що ніде не отримував такого кайфу, як на роботі журналістом. Спілкування з людьми, набір текстів, заняття фотографією, змога постійно перебувати в епіцентрі подій - все це приносить мені неабияке моральне задоволення! Коли я відчув, що таке журналістика, то відразу закохався у цю професію.
- В університеті ви навчалися на спеціалізації «Інтернет-журналістика». Чи було це дійсно корисно? Взагалі чому саме інтернет?
- До речі, я не відразу вирішив обрати інтернет як спеціалізацію. Не знаю чому, але я був переконаний, що мені потрібна газетна журналістика, де вся увага зосереджена на копіткій роботі над текстами. Але під час навчання в університеті я зрозумів, що за інтернет-журналістикою останнє слово у професії. Вона максимально оперативна, дуже популярна - люди зараз дізнаються про новини насамперед із онлайн-ЗМІ. Це технічний прогрес, який ми не можемо ігнорувати. Саме тому, щоб більше людей мене почуло і щоб моя робота користувалася попитом, я вирішив, що це має бути інтернет-журналістика. Пам’ятаю, як мені радили піти в радійники, але сьогодні я задоволений, що зробив по-своєму, бо радійником зараз себе зовсім не бачу.
Пари з інтернет-журналістики, на мою думку, були досить корисними, бо ми зрозуміли, що таке адмінка сайту, як відбувається набір, форматування і публікування повідомлення в інтернет-ЗМІ. Ми опанували технологію. Єдине, чого нам бракувало на заняттях, з погляду журналіста, який уже працює в цій сфері, - місцевого контексту, зосередження на поточних актуальних подіях. Але це наживна справа. Загалом інтернет-журналістика підходить мені як за моїми професійними якостями, так і за особистими вподобаннями.
До роботи в «Акценті» в мене був досвід роботи в іншому регіональному медіа, яке я не хочу називати, аби нікого не ображати. Досвід досить цікавий, в результаті якого я також упіймав якусь мотивацію для себе. Там я не до кінця зрозумів кон’юнктуру видання. Мене відправили у відрядження на зустріч із одним із провідних українських політиків, кандидата у президенти. І я дозволив собі написати в себе на сторінці в соцмережі критичний відгук про цю подію. Написав, що там була проплачена масовка, розкритикував цього політичного діяча. Через кілька днів ця інформація дійшла до спільноти, пов’язаної з тим кандидатом, і моєму редактору довелося мене звільнити. Не було ніяких скандалів, ми порозумілися. З цієї історії я виніс для себе такий позитивний урок: у моїй «копілці» вже є звільнення за висловлення власної думки. Гадаю, якщо ти справжній журналіст і цінуєш свою думку, то подібна пригода викликає лише посмішку, бо ти залишився вірним самому собі. Крім того, на майбутнє я тепер знаю, що така робота, де необхідно приховувати власну думку, мені непотрібна.
- Робота в таких невеликих регіональних інтернет-ЗМІ, як інформаційно-аналітичний портал «Акцент», має свої переваги. А чи не мрієте про кар’єру у столичних медіа?
- Наразі я знаходжуся, як я вважаю, на своєму місці. На порталі «Акцент» я загалом можу реалізовувати все те, що задумав щодо матеріалів, можу розширювати своє коло знайомств, своє портфоліо. Але, звісно, в майбутньому я хотів би пов’язати свою роботу з загальнонаціональними ЗМІ. Можливо, бути власним кореспондентом у Запорізькій області. На це є кілька вагомих причин. По-перше, я хочу, щоб мої роботи бачило більше людей. По-друге, хочу, щоб у мене був більший ресурс для реалізації задуманого. Зараз я не можу дозволити собі поїхати в якесь далеке відрядження, в гарячу точку, зону бойових дій, бо маю обмеження в часі і з транспортом. Але в мене є можливість набратися досвіду, натренувати свої навички у фоторепортажах, щоб у подальшому працювати саме з фотографією у більш відомих виданнях.
- Не виникає іноді бажання стати блогером? Адже блогерська діяльність дуже популярна і може приносити великі гроші…
- Зараз, під час війни, коли в деяких блогерів зростає популярність, покращується контент, інколи виникають такі думки, що це прибуткова справа і дає більше свободи. Але все одно мені здається, що професійна журналістика - це інший рівень, оскільки в журналістів більший доступ до джерел, вони знаходяться у професійному колі і ця робота, на мій погляд, більш затребувана і фахова. Серйозніша загалом робота. Але я недавно спробував себе у ролі блогера, коли завантажував на Tik-Tok відео про те, як я роблю репортажі в зоні бойових дій, розповідаю закадрові історії, як я ходив містом, що бачив, як зробив той чи інший кадр. І мене немало здивували алгоритми Tik-Tok - якщо є цікаве відео, дійсно неважко набрати перегляди. Не буду зарікатися, але вважаю, що наразі мені все-таки краще залишатися у професійній журналістиці.
- 21 лютого у приміщенні Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки відкрилась ваша персональна фотовиставка під назвою «Рік боротьби за свободу». Про це навіть вийшов сюжет на телеканалі МТМ «Запоріжжя». По-моєму, це значне досягнення! Поділитеся з нами розповіддю про своє захоплення фотомистецтвом?
- Коли я почав займатися фотографією, я і сам не дуже зрозумів. Мені дуже подобалося фотографувати на телефон. Одного разу я взяв редакційну фотокамеру на якусь зйомку, мені сподобалися кадри, які вдалося зробити, і врешті-решт я вирішив зібрати гроші й купити собі беушний фотоапарат. Коли я це зробив, я зрозумів, що це була моя найкраща інвестиція у житті. З фотоапаратом я проводжу свій вільний час, фотографую друзів, обожнюю зйомки природи. На роботі я також із фотоапаратом і це приносить мені дуже велике задоволення.
Фотомистецтво мене дуже захоплює. Під час війни ця справа допомагає наблизити читачів до подій, про які ми розповідаємо.
Мені здається, що захоплення фотомистецтвом зі мною на все життя. Навіть якщо це не буде пов’язано з моєї роботою, я буду виходити з дому з фотоапаратом і просто знімати те, що відбувається на вулиці. Це для мене релакс, відпочинок, крім того, гарний спосіб закарбувати прекрасні моменти в пам’яті.
- Як зробити гарний знімок?
- Це запитання, яке я і сам собі неодноразово задавав із початку своєї фотодіяльності. Тут важливо сказати: єдине, на мою думку, дійсно важливе правило для фотографа - відірватися від дивану і піти знімати. Бачиш, що сьогодні гарна погода, - іди знімай. Знаєш, що сьогодні буде захід, який може мати на фото цікавий вигляд, - іди знімай. І коли ти приходиш на місце зйомки, ти вже тренуєшся, обираєш ракурс, освітлення, займаєшся різними технічними моментами. А головне рішення, яке призводить до появи гарної роботи, це саме дорога до місця зйомки, а далі все приходить із досвідом.
- Як ви ставитеся до наступу штучного інтелекту, зокрема до спроб деяких ЗМІ ілюструвати матеріали згенерованими відповідними комп’ютерними програмами картинками?
- Безумовно, я ставлюся до штучного інтелекту і до всього, що пов’язано з технічним прогресом, дуже позитивно, бо майже завжди прогрес призводив до появи чогось кращого. І я не бачу проблеми в тому, що якісь ЗМІ будуть використовувати згенеровані картинки у своїх матеріалах. Повністю фотографа ШІ все одно замінити не зможе. Все одно важливо знімати реальні події, знаходячись там, де вони відбуваються. Думаю, в майбутньому може вийти гарний симбіоз праці журналістів і технологій ШІ, що дасть змогу створювати ще кращі матеріали. В цьому полягає розвиток, тому ігнорувати це і відмовлятися не слід.
- Бачила, ви також ведете у Facebook сторінку «Запоріжжя-Інфо» від «Акценту». Використання інтернет-журналістами соцмереж і каналів у месенджерах - тільки данина моді чи щось абсолютно необхідне?
- Велику роль у збільшенні кількості переглядів новин, та і взагалі відвідуваності сайту, грає саме поширення матеріалів у соцмережах. Крім згаданого «Запоріжжя-Інфо», кожен журналіст «Акцента» має доступ до публікацій у понад десяти місцевих фейсбук-групах, які ми самі створювали. Таким чином ми формуємо досить великий відсоток від нашої щомісячної кількості переглядів. І взагалі така діяльність - поширення новин у Facebook - присутня у більшості регіональних медіа, на мою думку. І це загалом нормально. У такий спосіб можна отримати фідбек від читачів, створити резонанс навколо якоїсь публікації. Ми також розшарюємо новини в Telegram, у нас є автопостинг у Twitter і ми намагаємося вести сторінку в Instagram. Взагалі це важливий аспект роботи, особливо, як мені здається, для регіональних медіа.
- Як вас змінила робота журналістом? І як вас змінила війна?
- Вважаю, що робота журналіста мобілізувала в мені якості, які вже були до цього присутні, увиразнивши їх. Я почав більше звертати увагу на час, більше цікавитися історією, якимись важливими фактами про соціум, долі відомих людей. Почав звертати більшу увагу на деталі, зрозумів важливість того, що потрібно знати про життя, яке вирує навколо.
І війна також мене змінила, як і кожного журналіста, кожну людину в країні. Я відчув, що зараз той час, коли потрібно витрачати більше зусиль на інформування суспільства, що зараз важливо максимально серйозно ставитися до того, що ти повідомляєш, максимально ретельно перевіряти джерела. Війна докорінно змінила все, вона змушує мене йти на якісь нові рубежі у професії. І я дуже радий, коли випадають такі можливості. Якщо раніше ми могли ставити новини, скажімо, про розквітлі дерева у парку в Запоріжжі, і це було нормально, то зараз ми такі дрібниці пропускаємо, натомість стежимо за новинами з окупованих територій, дивимося соцмережі, читаємо, що нам надсилають на пошту люди. Стало менше вільного часу, але значення нашої роботи стало більш вагомим. Хоча попит аудиторії змінюється: якщо на початку війни люди досить активно читали новини і на сайті було багато переглядів, що дуже важливо загалом для існування ЗМІ, то зараз ажіотаж зменшується, відповідно ми повинні більше дбати про те, щоб не втрачати увагу читачів.
- Будь ласка, побажайте або порадьте щось рідному факультету журналістики.
- Факультету журналістики Запорізького національного університету хочу побажати вмотивованих студентів, які будуть показувати добрі результати і досягатимуть вершин. Адже, як мені здається, кожному викладачеві дуже важливо бачити, що надані ним знання і навички стали в нагоді у роботі справжнім фахівцям.
А факультету раджу більше занурювати студентів у практику. Тільки у практиці можна збагнути, що становить собою професія. Коли ти на заняттях довго вивчаєш якусь тему, пишеш конспекти, витрачаєш на це багато часу, може згаснути та іскра, яка привела тебе на цей факультет. І навпаки, коли ти занурений у практику, відчуваєш конкуренцію, усвідомлюєш, що твої роботи можуть вийти у якихось ЗМІ, що тобі можуть запропонувати працевлаштування, загострюється цікавість до професії.
- Щиро дякую за інтерв’ю!
Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко
На фото:
1). На фотовиставці.
2). В аудиторії ЗНУ.
3). Відрядження, після якого довелося шукати нову роботу.
4). Редакція інтернет-порталу «Акцент»: Ірина Крамаренко, Ігор Гур’єв, Яна Мозуль, Олександр Чубукін, Олександр Коваль.
5). Моменти фотовиставки «Рік боротьби за свободу» у сюжеті МТМ «Запоріжжя».
6). Перевести подих у зоні бойових дій.
7). З іншим випускником журфаку ЗНУ - Максимом Савченком - на будівництві моста.
- "Я - польовий журналіст, мене цікавлять долі звичайних людей"
- "Своє рідне Запоріжжя не хочу покидати, тому що за час війни полюбила його ще більше"
- "Можна знайти багато чого романтичного в роботі, яка подобається, від якої отримуєш задоволення"
- "Можна дбати про планету, а не лише про периметр свого двору. Проте, впевнена, що українці після перемоги будуть зовсім інші"