Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: комунікаційниця і просвітянка Сєда Власова

У межах профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ», реалізація якого триває в Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University), сьогодні пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з  Сєдою Власовою - однією з талановитих вихованок факультету журналістики, яка нині працює на посаді head of creative благодійного фонду «savED». Ми поговорили, зокрема, про те, що дає людині професія журналіста для набуття чіткої громадянської позиції.

- Дуже приємно спостерігати за вашим особистісним зростанням! Згадую вас як студентку-інтелектуалку, яка завжди підходила до виконання будь-яких завдань серйозно, творчо і вдумливо. Бути щирою і займатися тим, що подобається, - це ваш життєвий принцип?

- Іншою себе й не пам’ятаю, як, утім, і не пам’ятають і мої близькі. З самого дитинства мала, як та Мотря, серце з перцем. Або, як казав мій батько, «волячу кавказьку впертість». Це й підбурювало повсякчас торувати свій шлях - складний, суперечливий, повний спроб і провалів, та такий, що стовідсотково перегукується з моїми цінностями і мріяннями.

- Окресліть, будь ласка, в загальних рисах ваш шлях у журналістиці і те, як ви прийшли до справи, якою займаєтеся зараз.

- Словотворити і досліджувати мову та себе в ній - моя велика втіха зі школярства. Тоді, з класу 10-11-го, й заходилася пробувати сили в журналістиці. Починала з новинарства і репортерства у запорізькій газеті «МІГ», опісля пробувалася як авторка рецензій про книги у всеукраїнських медіа. Наступна віха у кар’єрі - робота у відомому українському глянці, що її отримала на першому курсі університету.

Усі ці самотестдрайви допомогли усвідомити, чим саме займатися не хочу - часом це знання цінніше, аніж про те, що ж, навпаки, до душі. Маючи такі розмаїті досвіди, вирішила зупинитися на диджитал-журналістиці, якщо мовити про форму, і культурі, якщо про тему. В цих шуканнях мене емпатійно та фахово супроводжували ви, пані Мирославо - дякую за наші практично-натхненні пари.

У 2019-му, отримавши бакалавра журналістики в ЗНУ, гайнула до Києва. Там очолила посаду креативної директорки місцевого лайфстайл-диджитал-видання bit.ua - разом із командою вигадувала креативні медіапроєкти для українських і міжнародних медіа. А вже у 2020-му врешті «намацала» свій шлях, котрий запалює, надихає і, що найважливіше, з моїми цінностями перегукується - і це комунікації в освіті. Тоді очолила SMM-напрямок Малої академії наук, а також стала головною редакторкою новоствореної освітньої диджитал-платформи МАНмедіа.

Із повномасштабною війною усвідомила щедуж, що займаюся тим, чим маю. Від літа 2023-го обіймаю посаду head of creative благодійного фонду «savED». Разом із командою змінотворців відновлюємо освіту у громадах, що постраждали від  війни. Моя ж місія - допомогти нашим проєктам, а заразом і культурі благодійності в Україні, лунати гучно, а українській освіті лишатися такою, що завше на часі.

- Мета благодійного фонду, в якому ви працюєте, - сприяти відновленню доступу до освіти в громадах, які постраждали від війни. Чи можна трохи детальніше?

- Наш «savED» - молодий і вогняно-амбітний благодійний фонд. Маю за честь бути дотичною. Цього літа ми відзначили дворіччя і маємо направду неймовірні результати: повернули 60 000 українських дітей із деокупованих і прифронтових місцин до безпечного офлайн-навчання; заходилися допомагати понад 150 українських шкіл у Миколаївській, Харківській, Чернігівській, Київській, Дніпровській та Житомирських областях; облаштували разом із партнерами понад 30 укриттів та освітніх просторів… Словом, не дивно, що нещодавно увійшли до ТОП-50 фондів за версією «Forbes Україна» :)

- Наприкінці жовтня - на початку листопада в Запоріжжі пройшла виставка Сєди Власової «Запорізьке. Діалектичне. Рідне». Що це?

- «Запорізьке. Діалектичне. Рідне» - перша виставка з вервечки мовознавчих, що їх створюю за підтримки поплічників за цінностями з «Центру культурних послуг» Запоріжжя. Цей перфоманс - про українськість, справдешню історію Запоріжжя. Оріхівщина та Гуляйпільщина, Токмаччина та Кушугумщина, Пологи та Роботине - колись тут народжувались, виплекувались, лунали самісні українські говірки.

На створення виставки мене надихнула творча постать вашого батька - знаного мовознавця, професора Віктора Чабаненка. Його праці про говірки Нижньої Наддніпрянщини є живим унаочненням: українська для Запорізького регіону - рідна, але викорчувана совєтами. Спочатку я заходилася ділитися цим осяянням у Instagram-блозі - веду його вже другий рік, оповідаючи, крім того, про українськість та як її в собі плекати. Роблю це зі своїм ціннісним поплічником, колегою і митцем - Михайлом Карпом.

А зараз, згодившись на пропозицію чудової команди співмістян-дієвців, ми вирішили вийти в офлайн. До слова, нині вже стартували зі «Сміливість у мові та житті» - це наша друга виставка, що її присвятили Дню Гідності та Свободи.

- Десь читала у ваших постах у соціальних мережах, що українська не є вашою рідною мовою від народження. Але у спілкуванні з вами дуже відчувається, що ви її не тільки любите, ви нею насолоджуєтесь, наче пробуєте на смак кожне слово, вживаючи різні новітні слівця і на ходу створюючи цікаві «авторські неологізми». Коли і як це почалось?

- Ох, цю історію переповідаю повсякчас і щоразу маю сильний відгук.  Я, як одного разу мене нарекли - «дитина подвійної русифікації». Народилася-бо у родині зросійщених кавказьких біженців, які, втікаючи від Карабаської війни (авжеж, влаштованої росіянами!) свого часу осіли в не менш зросійщеному Запоріжжі. Але залюбленість у мову мала в серці від дитинства. Тоді мала лиш дрібку «шпаринок до світу українськості», та й їх вистачило, аби перевинайти свою ідентичність. Мульти про козачків на тоді ще «Першому національному», журнали «Пізнайко» й «Вечірня казка», різдвяні спектаклі у місцевому будинку культури… У мене було так мало українського, але річ же не в кількості.

- Сьогодні молода талановита жінка легко могла б виїхати за кордон і там знайти собі все для благополучного життя. Ви ж залишаєтесь у прифронтовому місті. Чому так?

- Ця жінка повернулася зі столиці до рідних прифронтових терен, бо ж «волячу кавказьку впертість» у серці має. Та найважливіше - бажання змінотворити у своїй країні. Плекати свій садок вишневий коло хати. Лаштувати цивільщину, зокрема відновлювати освіту. Чому - бо цінності, а це площина почасти непояснюваних, базованих не на раціо, категорій.

- Чи не шкодуєте, що свого часу обрали саме напрям журналістики, і що вам найбільше запам’яталося з періоду навчання на факультеті журналістики ЗНУ?

- Досвід навчання на журфаці ЗНУ - теплезність для душі, корисність для розуму. Ваші заняття з інтернет-журналістики, суспільствознавчо-журналістські пана Мірошниченка, життєво-медійні пана Костюка стали для мене підмурковими й допомогли прокачати базові навички та знання для медійної, а опісля й комунікаційної кар’єри.

- Чи вплинули роки навчання і досвід журналістської роботи на формування вашої громадянської позиції?

- Авжеж! Найперше я вдячна університету, а зокрема - вам, пані Тяпкіній, пану Костюку, за мовну стійкість. Викладачі завше наголошували, що на заняттях мусимо говорити українською, ну, або ж англійською, але аж ніяк не російською. Для мене свого часу це стало острівцем мовної безпеки у зросійщеному Запоріжжі, де можу врешті українську практикувати, точкою старту переходу на українську, аби врешті навесні 2022-го стати стовідсотково українськомовною.

- Що б ви побажали викладачам і нинішнім студентам?

- Лупати сю скалу, якого б штибу вона не була; плекати свою українськість; бути чесними з собою - це поради на всі часи, а воєнні - щедуж.

- Щиро дякую за інтерв’ю! 

Підготувала доцентка кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко

На фото: 
1). У Центральній бібліотеці Запоріжжя. Осінь 2024.
2). На тлі Запоріжжя. Осінь 2024.
3-4). На презентації виставки «Запорізьке. Діалектичне. Рідне» у «Незламному хабі».
5). Експонати виставки «Запорізьке. Діалектичне. Рідне» у «Незламному хабі».

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, інтернет-журналістка Юлія Тунік

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з редакторкою онлайн-ресурсів компанії «CodeGym» Юлією Тунік, яка розповіла, зокрема, про те, як журналістська освіта допомагає знайти роботу своєї мрії.

- Юлю, ви вже встигли попрацювати в таких відомих онлайн-медіа, як  «The Village Україна» і «Главком», а зараз працюєте над контентом «CodeGym» на сайті та в соцмережах. Чому саме онлайн-журналістика?

- Це склалось само собою. Після другого курсу, коли ми мали визначитися зі спеціалізацією, я обрала «Радіожурналістику». На той час я мріяла працювати на радіо, бути голосом місцевої радіостанції, створювати радіосюжети. Проте під кінець навчання кілька місцевих радіостанцій закрилося, локальне радіо було в занепаді, власне, як і українське. Зараз радіоформати отримали друге життя в подкастах, але в 2010-х про це не йшлося. 

Оскільки я «товаришувала» з текстами, логічно було піти працювати після університету в онлайн-видання чи інформаційну агенцію. Це виявилося вірним рішенням, адже пізніше в онлайн перебралися всі.   

- Чи можете згадати зараз, коли у вас вперше з’явилась мрія стати журналісткою?

- Не пригадую такого яскравого спогаду, щоб одного дня я вирішила стати журналісткою, хоча, якщо говорити про мої вподобання та навички, мабуть, до того завжди і йшлося. У школі мені легко давались мови, література, історія. Я обожнювала читати і писати. Що нетипово для підлітка, мені подобалось читати суспільно-політичні видання, як-от журнал «Тиждень». Я підтримувала Помаранчеву революцію. Коли настав час обирати професію, я подумала, що журналістика - це цікаво і це та сфера, де я зможу впливати на зміни в країні. На факультет журналістики вступила в 2008 році після закінчення підготовчих курсів і проходження пробного ЗНО (першого в Україні).  

- Опишіть, будь ласка, свій професійний шлях. Наскільки складно було знайти першу роботу, не маючи досвіду?

- Я починала з написання новин до газети «Запорізький університет», далі були студентські практики на порталі «Пороги», на радіо «Великий Луг», у газеті «Індустріальне Запоріжжя». Першим постійним місцем роботи стала газета «Дніпровський Металург», потім була запорізька інформаційна агенція РепортерUA. 

Проте досвід справжньої журналістики мені дала робота у всеукраїнській інформаційній агенції «Главком», де я спершу працювала на новинах, а потім виросла до політичного оглядача. Оскільки агенція фінансувалась завдяки грантам, журналісти почувалися вільно у виборі тем і їх висвітленні. Тут я спробувала себе в репортажах, інтерв’ю, розслідуваннях, навчилась ретельно перевіряти інформацію, враховувати обидві сторони конфлікту при подачі матеріалу тощо. 

Далі був «The Village Україна», де я працювала, як над глобальними, так і над локальними, київськими темами.

Для мене не було проблематичним знайти першу роботу; щоправда, якби була сміливіша, то відразу б подалася працювати у київські медіа. Це круто, хоча б під тим кутом зору, що робота редакцій київських медіа якісніша, там можна більшому навчитися. На жаль, локальні медіа, на мою думку, потроху вмирають в Україні. Варто почитати дописи в телеграм-каналі «Регіоналіті», який висміює місцеві новини. Хоча є і приклади класних місцевих медіа. Наприклад, запорізьке мікромедіа «Як ти там», яке, крім соцмереж, веде власний подкаст.

- Як краще працювати - на фрілансі чи будучи повноцінним членом редакційного колективу?

- Я б радила початківцям спробувати роботу в редакції. Навіть просто спостерігаючи за роботою більш досвідчених колег, можна багато чому навчитися. З вами можуть поділитись цінними контактами, а інколи і підкинути тему для статті.

- Про таке місце роботи, як у вас, сьогодні, напевно, багато хто мріє: це сфера IT - перспективна і фінансово приваблива. Але чи не «тиснуть» рамки вузької тематики?

- Якщо заглибитись, тема IT дуже цікава, в ній завжди знайдеться, про що написати. Це і технологічний ринок - глобальний та український, і нові технології, і той же штучний інтелект. Тим паче в журналістиці взагалі, так чи інакше, також існує умовний поділ, коли журналіст обирає певну тему, яка йому до вподоби, і фокусується саме на ній, лише вряди-годи відволікаючись на інші.

- Робота над яким журналістським матеріалом запам’яталася вам найбільше за весь час кар’єрного зростання? 

- Мабуть, матеріал для The Village Україна під назвою «“Стежу за кожним твоїм кроком”. Я стала жертвою сталкера» за 14 квітня 2020 року про жінок, які постраждали через сталкерів. Коли я кажу про сталкерство, то маю на увазі не людей, що нелегально потрапляють у Чорнобильську зону, а тих, хто нав’язливо стежить та переслідує когось. Мене вразило те, що це доволі поширена історія у нас, це навіть нормалізується і виправдовується, як щось романтичне. Окремий пункт - це те, що в Україні доволі складно притягнути до відповідальності за подібне. Звісно, самі історії дівчат також вражали…

- Які особистісні риси потрібно мати для того, щоб успішно займатися журналістською діяльністю?

- Передусім, стресостійкість. Журналіст так часто стикається з травматичними подіями чи історіями у своїй роботі, що без «товстошкірості» не обійтись. Без допитливості також складно буде. Журналісту має бути самому цікаво те, про що він пише. Тоді він ставитиме потрібні, часто незручні питання, зможе розкрити тему всесторонньо.

-    Вважається, що журналіст - це гуманітарій. Як адаптуватися гуманітарію до роботи в сучасних умовах, коли професія стає дедалі більше пов’язаною з технікою, складними комп’ютерними програмами?

-    Я б посперечалась із тим, що гуманітарії не вміють працювати з програмами або технікою. Для цього потрібні лише бажання та час, щоб розібратись, що до чого. До того ж, більшість технічних інструментів, програм винайшли саме для того, щоб журналістам було простіше і швидше виконувати свою роботу. Єдиний виняток - це журналістика даних, коли потрібно обробляти велику кількість інформації або шукати її у відкритих джерелах. Інколи може знадобитись знання мов програмування, наприклад, Python, проте не завжди. До того ж, це дуже цікаво. 

- Чи доводиться вам використовувати штучний інтелект для виконання редакційних завдань?

-    ШІ користуюсь інколи - він допомагає мені придумувати теми для контент-плану. Щоправда, на практиці поки що я і мої колеги справляються краще :)

-    Пам’ятаю вас як досить неліниву студентку, здатну підходити до завдань творчо. Ви - одна з наших зірочок! А вам чим найбільше запам’ятався факультет журналістики ЗНУ? 

-     Мені факультет журналістики дав величезний нетворкінг на роки. Багато випускників також працюють у медіа та комунікаціях, з багатьма підтримую контакт. Наприклад, із Анною Моругою, Ольгою Єременко. Факультет журналістики запам’ятався, як місце для втілення наших божевільних творчих ідей з одногрупниками.

-    Якби можна було повернутися в ті роки, чи змінили б ви щось у ставленні до навчання?

-    Я б почала працювати раніше, чи не з першого курсу, бо застосування отриманих знань на практиці одразу ж дає результат. Думаю, більше уваги приділяла б англійській, оскільки нині для журналістів є дуже багато освітніх та кар’єрних можливостей за кордоном.

-    Якою, на вашу думку, має бути сучасна освіта для журналістів?

- Думаю, студенти мають із перших занять працювати «в полі». З таким підходом після закінчення вишу вони вже будуть повноцінними журналістами, яких не потрібно заново вчити у редакції.

- Що ви побажали б студентам і рідному факультету в такий непростий час?

-    Студентам - не бійтесь, пробуйте, помиляйтесь, з часом все вийде! Факультету бажаю талановитих викладачів, наявності усіх необхідних ресурсів та фінансів для втілення освітніх проєктів.

-    Щиро дякуємо за інтерв’ю! 

Підготовлено доценткою кафедри журналістики Чабаненко М. В.

На фото: 
1). Передковідні часи. Освоєння роботи поза редакцією.
2). З колегою Олександром Гавриленком під час роботи в РепортерUA.
3). Робота над запорізькими новинами. День демонтажу пам’ятника Леніну.
4). У новій редакції «The Village Україна».
5). Звичайний робочий процес у редакції «The Village Україна». 
6). Із колегою по «Главкому» Катериною Пєшко.
7). Під час журналістської поїздки до Чорнобильської атомної станції.

Category: Про випускників

Hits: 0

Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: вихованка факультету журналістики, інтернет-журналістка Аліна Новгородцева

У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з редакторкою онлайн-медіа «Заноза» Аліною Новгородцевою. Вона розповіла, зокрема, про те, як заснувати власне інтернет-видання і чи існує, на її погляд, чесна журналістика.

- Аліно, що для вас журналістика? Як ви ставитесь до цієї професії?

- Ставлюсь, як до великої сили, що допомагає змінювати життя, бо за час керування інтернет-виданням ми, наприклад, змогли зібрати гроші на обладнання для лікування вогнепальних поранень для наших військових, а також багато допомагали всім, хто до нас звертався за висвітленням тієї чи іншої проблеми. Це дуже складна, відповідальна та водночас надзвичайно цікава професія. 

- Розкажіть, будь ласка, про свої кар’єрні сходинки.

- Після закінчення магістратури я шукала роботу, як багато хто, через сайт Work.ua і було досить важко знайти щось нормальне без досвіду.

Моя перша робота була на сайті, який фінансувався на той момент “смотрящім” від Януковича в нашій області. Звісно, коли я тільки прийшла, мало що тямила в усіх тонкощах політичного життя. 

Досі згадую, як мене на співбесіді почали розпитувати, чим відрізняється губернатор від мера, які посади виборні, а кого назначає президент. Було багато й інших запитань, на які я, на превеликий жаль, тоді не знала відповіді, бо не була настільки заглиблена в політику, як після 2014 року і зараз.

Так розпочинався мій шлях - до 2014 року, коли внаслідок Революції Гідності скинули Януковича і втік очільник нашої області (на той момент Олександр Пеклушенко). Тоді я вперше і зіткнулась із тим, як по-різному може подаватись одна й та ж подія, або взагалі замовчуватись.

Я не могла писати і висвітлювати події так, як би мені того хотілось, у результаті народилась ідея створити власний інтернет-ресурс, який ми назвали «Заноза». Допомагав із технічною частиною мій хлопець-програміст, який власне і зробив сайт. А я займалась наповненням і писала від душі, вільно - так, як я хочу і бачу, чесно.

2014 рік став для моєї кар’єри і найбільш складним, і цікавим водночас. Ми разом із моєю колегою - фотокореспонденткою Катею Клочко - часто відвідували похорони наших хлопців... Пережили чимало і щасливих моментів, коли зустрічали військових із фронту на центральній площі. 

З іншою колегою брали інтерв’ю у хлопців, які воювали чи повернулись із полону. Я вперше стрибнула з нашими військовими на тренуванні з парашутом і написала про це репортаж, з’їздила на Донбас із волонтерами.

- Розкажіть, будь ласка, наскільки це складно - завести власне інтернет-видання і стати його головним редактором?

- Саме відкрити нескладно. Треба зробити сайт і почати писати. Складно знайти шляхи монетизації, бо бути ще й ефективним менеджером, а не тільки журналістом - це окремий напрям діяльності. Насправді в мене це так і не вийшло, саме тому завжди десь іще паралельно працювала, щоб себе забезпечити.

Фінансово добре було лише під час виборів, але стабільністю це не назвеш. Я знаю, що декому в нашому місті це вдається, наприклад, власнику порталу «Забор» Кості Алексеєнко.

Плюс, якщо ти керуєш своїм виданням самостійно, складно вдосконалюватися - все одно хочеться, щоб поруч був іще хтось більш досвідчений, щоб міг тебе покритикувати, навчити чомусь, бо в якийсь момент відчуваєш стелю. Тому я встигла попрацювати також головною редакторкою ще одного місцевого інтернет-видання - «Форпост», прес-секретарем одного з запорізьких депутатів і на виборах в пресслужбі одного з нардепів. Окрім того, була позаштатною кореспонденткою на 112 телеканалі і трохи спробувала себе в SMM.

- Журналісти і влада - це про співробітництво чи протистояння і боротьбу? 

- Для мене журналістика завжди в опозиції, тому що журналісти є посередниками між владою й аудиторією.
Коли журналісти починають бути в синергії з владою - це або пресслужба або провладні ЗМІ, які фінансуються частково або повністю за її рахунок. Наприклад, у Запоріжжі є телеканал, який фінансується з міського бюджету. Критики ви там не побачите.

Ми з колегами від декількох видань малювали плакати і ходили з ними на сесію міськради, щоб привернути увагу до проблеми взаємодії з журналістами. Бо на той час мер Володимир Буряк не дав за два роки жодної пресконференції і не відповідав на незручні запитання журналістів. Спілкувався лише з пулом підконтрольних йому ЗМІ. З нами після цієї акції навіть зустрічалися представники ООН, стурбовані питанням свободи преси в регіоні.

Але, звісно, це не відміняє інформаційної співпраці, особливо в умовах війни, коли в нас усіх єдиний ворог і меседж.

- Чи змінилося після початку повномасштабного вторгнення щось у вашій роботі (окрім мови на сайті)?

- У роботі сайту мало що змінилося, бо, як я казала раніше, сайт ніколи не був моїм основним джерелом заробітку, а війна особисто для мене почалась іще в 2014 році, і я разом із колегами досить активно її висвітлювала.

- Чесна журналістика - це реальність чи утопія?

- Я досі вірю, що це не утопія і, більше того, в нашому місті є такі приклади. Але з початком війни, коли більшість рекламодавців пішла, це в основному грантові проєкти. Журналістам треба було трохи перекваліфікуватися і навчитися подавати заявки на гранти, щоб отримувати гроші на своє існування. 

Ну і, якщо це не регіональне видання, а, наприклад, на тему IT, то, звісно, там гроші теж не від конкретних олігархів чи політиків.
Крім того, судячи з Youtube-проєктів і рекламних інтеграцій у випусках деяких українських блогерів, наразі великі компанії замовляють рекламу.

-    Яке ваше життєве кредо?

-    Берегти в собі спрагу до життя і всього, що ти робиш.

-    Якби журналістика могла виховувати суспільство, що б ви змінили у свідомості запоріжців?

-     Я б хотіла, щоб більше мешканців брали на себе відповідальність у створенні міста своєї мрії: приймали участь у створенні ОСББ, задавали більше запитань владі, цікавились тим, куди йдуть їхні податки. Не були байдужими.

-    Наскільки я розумію, журналістикою ви сьогодні вже, можна сказати, «перехворіли». Що далі? Які плани, мрії? 

-     Наразі займаюся нерухомістю і в найближчих планах - поки заробляти на цьому. До речі, навіть у цьому мені допомагає мій журналістський бекграунд, точніше, журналістська допитливість, бо я люблю годинами вишукувати оголошення з потрібним мені будинком, спілкуватися з місцевими. Потім його ремонтую, обставляю і перездаю на більш короткий термін. Може, в найближчому майбутньому опаную онлайн-професію.

-    Традиційно ми просимо в таких інтерв’ю пригадати студентські часи. Чи підтримуєте зв’язки з одногрупниками? 

- Я не живу в Україні вже майже п’ять років, тому зараз мені складно повноцінно підтримувати  зв’язки. Переважно спілкуюсь онлайн із подругою, яка вчилася на редагуванні, Ганною Садовою, з якою ми мешкали в гуртожитку разом кілька років. І от нещодавно, до речі, бачилась іще з однією дівчиною з нашого потоку, яка вже десять років живе в Дубаї.

Згадуючи роки студентства, дорікаю собі трохи за те, що сиділа до кінця навчання без практики…

- Час від часу вам доводиться мати справу з нашими практикантами або старшокурсниками, які шукають підробіток. Яку пораду ви могли б надати такій молоді на майбутнє?

- Не боятися нічого, бути впевненими в собі, тому що журналістика любить наполегливих, окрім того, розширювати свій спектр інструментів і знань.

Зараз з’являється багато суміжних професій, пов’язаних із такими соцмережами, як Тік-Ток, Інстаграм, Ютуб, де теж можна себе шукати. Плюс кожне видання має ті ж телеграм-канали, куди також постійно потрібні люди.

Більше комунікувати, розширювати своє коло, бажано спілкуватися з більш досвідченими колегами, від яких можна багато чому навчитися.

- Що побажаєте студентам і рідному факультету?

-    Рідному факультету побажаю встигати за всіма трансформаціями в сучасному інформаційному світі і побільше викладачів із практичним досвідом. А студентам - більше практики і наполегливості, а також самодисципліни, бо наразі вчитися через війну дуже складно.

-    Щиро дякуємо за інтерв’ю! 

Підготовлено кафедрою журналістики ЗНУ

На фото: 
1). Інтернет-журналістика долає кордони.
2). Із фотокореспонденткою Катериною Клочко.
3). Із колегами на акції, присвяченій проблемі взаємодії влади з журналістами, перед будівлею міськради.  
4). На пресконференції. 
5). Із колегою Катериною Майбородою.

Category: Про випускників

Hits: 0

15 вересня 2023 р. на факультеті журналістики ЗНУ відбулася зустріч студентів молодших курсів із випускницею Яною Брензей, тележурналісткою, ведучою інформаційної програми «Вікна – Новини» на телеканалі «СТБ», а з початку війни – ведучою телемарафону «Єдині новини», крім того – співавторкою Youtube-каналу «Палає». Захід відбувся в онлайн-форматі.

Від викладацького складу були присутні декан факультету доцент Віктор Костюк, доцентки кафедри журналістики Мирослава Чабаненко і Юлія Любченко. 

Розмова виявилася цікавою, дуже насиченою і змістовною. Подаємо в скороченому варіанті відповіді нашої гості на запитання студентів – підготовлені заздалегідь і ті, що виникли в ході діалогу.

«Дякую вам величезне, друзі, за те, що ви запросили мене, за те, що у вас є цікавість до журналістики загалом і до моєї роботи зокрема! Це для мене і честь, і відповідальність!»

«Ви знаєте, коли я навчалась в університеті, була на вашому місці, до нас теж запрошували різних журналістів, які на той момент були вже такими маститими, і мене завжди дивувало те, що більшість із них розпочинали свої виступи словами: "О боже, нащо ви обрали цю професію? Ви зробили найгірший вибір у своєму житті". І мені вже тоді це здавалось якось трошки кокетством, чи що. Ну, якщо це настільки погано, чому ж ви там досі працюєте? А зараз мене запрошують, і я так само думаю: чому ж? Це не така погана професія, як про неї люблять говорити, але є нюанс. Це хороша професія, якщо це щиро ваша професія. <…> Журналістика – це супер класна професія, якщо це справді професія за вашим покликанням. Якщо ви не маєте рожевих окулярів або якщо ви не думаєте, що ви супер герой (це теж може бути частиною вашої професії, але, повірте, лише частиною). Треба тверезо усвідомлювати, куди ви прийшли, і що у вас попереду. А попереду у вас довгий шлях.» 

«Коли ви прийдете на канали, радіостанції, онлайн-ЗМІ та інші медіа-майданчики, на яких ви захочете себе реалізувати, вам треба буде починати з найпростіших, дуже муторних інколи задач: розшифровувати відео, писати однотипні замітки (якщо на той момент це ще не буде робити чат GPT). Тобто це не буде спочатку дуже весело. Більш того, у вас буде завжди ненормований графік. Ви ніколи не зможете планувати свій вечір, свої вихідні. Поки ви юні і бадьорі, здається, що це супер весело, потім, коли вам треба заплатити комуналку чи сходити в банк, це перестає бути супер весело, тому що ви ніколи не можете нічого спланувати. І треба зрозуміти, що ваше життя буде дуже непередбачуване. Ви можете щось захотіти зробити ввечері або на вихідних, а саме зйомка або випуск. У вас буде ненормований графік, ви не будете знати, ані коли починати роботу, ані коли її закінчувати. Тобто ви не завжди будете займатись тим, що вам подобається. Якщо ви думаєте: “Я піду і буду тільки про кіно писати”, таке може бути, але скоріш за все, вам теж доведеться пройти ще багато невеселих і непростих моментів. Тому, зараз використайте цей час для того, щоб зрозуміти, як насправді виглядає ця професія, наскільки ваші очікування відповідають реальності. <…>  Крім того, використайте цей час, для того, щоб максимально розширити свій кругозір і свою ерудицію. Журналістика – професія, яка вимагає від вас знання, якщо не про все, то широкого кола знання. І це ремесло слід набудовувати на міцному фундаменті. Те, що я цікавилась завжди історією, мистецтвом, зокрема літературою, дуже мені допомагає в розмовах на політичні, військові теми, тому що є певний фундамент. Тому той час, поки ви можете просто навчатися і не працювати, або працювати частково, залежно від того які у вас обставини, використайте максимально для того, аби розширити коло ваших зацікавлень. Ви не знаєте, як далі складеться життя, і вміння повести розмову про що завгодно стане вам дуже помічним.» 

«Чим мені в житті допомагають професійні навички? Тим, що я можу розмовляти з ким завгодно про що завгодно! Часто, коли ви йдете на інтерв’ю і вам треба людину якось налаштувати, щоб у вас контакт виник (бо це завжди відчувається – чи у вас інтерв’ю складається, чи у вас є контакт зі спікером, чи немає). От для того, щоб цей контакт був, вам часто треба перед цим про щось поговорити. І це "щось" може бути абсолютно не дотичне до теми вашої розмови. Повірте, якщо у вас є ця навичка просто говоріння, спілкування про що завгодно, то це вам стає дуже помічним. Тому розширюйте максимально свій кругозір, максимально старайтеся  бути готовими до розмов на будь-які теми.» 

«Треба хапатись за всі можливості. Навіть коли вам здається, що ви витратите час не зрозуміло для чого. Успіх заходить у відчинені двері. Ви маєте бути відкритими до різних можливостей. <…> Тому точно не нехтуйте можливостями практики, обов’язково ходіть куди завгодно, аби лише контактувати з реаліями професії, з людьми в цій професії, і якось мати можливість розвиватися. <…> Після того, як я попрацювала в УНІАН,  у мне була рожева мрія працювати на телебаченні в програмі "Вікна-новини СТБ". Як ви розумієте, невипадково. В університеті я дуже часто про цю передачу чула і бачила. Вона дійсно відрізняється якістю від інших, але я розуміла, що в мене немає жодного досвіду. І це те, з чим ви зіткнетесь: коли ви захочете працювати в якихось великих редакціях, і у вас не буде досвіду. Як же мені оцей розрив компенсувати? Як же мене візьмуть на роботу, коли я не можу нічого запропонувати? Я дуже хотіла працювати на "Вікнах", але в мене не було нормального професійного досвіду, я працювала то в друкованих ЗМІ, в інформаційному агентстві, в різних реаліті-шоу (такий теж був цікавий у мене робочий досвід). Але ж я хотіла нормальної роботи, нормально працювати на каналі. І одна моя колега з реаліті-шоу... Що знову ж таки підтверджує мої переконання, що треба йти всюди, куди беруть. У нормальні, звісно, медіа, де етично, де для вас допустимо. В жодному разі не йдіть туди, де у вас буде якась зовсім інша історія. (В мій час це була Партія регіонів ОПЖЗ, Медведчука канал.) Щоб ви свою репутацію, не дай боже, не споганити, не ходіть на такі продукти, проєкти, скільки б грошей вони не пропонували. І ось ця дівчина з реаліті-шоу сказала мені, що вона раніше працювала на "Вікнах" і вони зараз шукають журналіста, може я спробую. Я відправила туди резюме, і, ясно, що відправила "у вічність". Ну хто б звернув увагу на моє резюме, де не було нічого? Мені 21 чи 22 роки, ніякого нормального досвіду, нічого немає. А мені ж дуже хотілося! Ну і що робити? Я знайшла головного редактора – Володимира Йосиповича Павлюка – у фейсбуці, написала йому, теж нічого. Тоді мені було дуже соромно. Я розумію, що такі переживання більшість людей буде відчувати: коли треба контактувати з незнайомою людиною на такій високій посаді. І я здобула його номер телефону. Я йому просто зателефонувала і сказала: "Будь ласочка, ну покличте мене на співбесіду, я прямо дуже хочу у вас працювати". Насправді, якщо головний редактор такий, як Володимир Йосипович, то він завжди зверне увагу на людину, яка прямо дуже сильне чогось хоче. Тому, якщо ви чогось сильно хочете, то не бійтеся спробувати все, не бійтеся докласти всіх зусиль. Навіть якщо не вийде, ви скажете собі: "Я зробила все, що могла". Завдяки тому, що я йому зателефонувала, він сказав: "Добре-добре, розберемося". Я вже втратила будь-яку надію, бо минув десь тиждень після нашої розмови, але мені нарешті зателефонували з відділу кадрів СТБ і сказали: “Ну, приходьте, ви ж там так сильно просились, приходьте на співбесіду”. Мене взяли на два тижні працювати безкоштовно, просто щоб подивитися на мене в роботі. І після цього я залишалася працювати. Мене взяли на роботу!» 

«Це важливий урок - не боятися йти, і не боятися про себе заявляти. Якщо у вас є бажання, якщо ви вірите, що це ваше, якщо ви хочете себе спробувати. Соромно інше: "я не знаю", "та що ти, мене не візьмуть" – все це треба відкласти десь у шухлядку і йти пробувати. Тому що, якщо ви про себе не заявите, якщо ви не будете стукати в двері, вам ніхто не відчинить. Або відчинять ті люди, які хочуть щось від вас, вами скористатись. <…> Спочатку мене взяли підміняти ведучу, а потім так сталось, що розпочався ковід і у нас з’явився один додатковий випуск новин. Ми думали, що тимчасово, а коли стало зрозуміло, що ковід – це на роки, він став постійним. “О, а в нас же Яна підміняла, то вона вже вміє”. І таким чином Яна дійшла до 24-го лютого 2022 року, вже в якості телеведучої, і говорила страшні слова про те, що "сьогодні вночі росія напала на Україну"…» 

«Коли вже почалась повномасштабна війна, я спочатку вела новини. Потім в редакції стало дуже мало людей, тому що всі роз’їхалися. Я робила все на світі разом зі своїми колегами. Постало питання, коли стало зрозуміло, що війна не закінчиться а ні за два, а ні за три тижні, про те, що в нас є гостьова студія. А я хотіла не просто читати новини з суфлера, а робити більше. І, коли стало зрозуміло, що потрібна ще одна людина вести гостьову студію – займатись тим, чим я і зараз займаюся на марафоні “Єдині новини”, інтерв’ювати гостей по три години. То хто може це робити? Мало людей в Києві, мало людей залишилося в редакції. “О, у нас же є Яна, яка така балакуча, яка, в принципі, начитана”. І мені запропонували цю історію. Знову ж таки, те, що я вам казала, максимально розширювати свій кругозір, для того, аби бути готовою до різних пропозицій, які вас цікавлять. Завдяки тому, що я завжди багато читала, завжди мала активну життєву позицію, мені запропонували власне ту роботу, яку я собі уявляла і якою я займаюсь по сьогодні.»

«Ви запитували мене про ютуб-канал "Палає", який ми ведемо разом з моєю подругою Еммою Антонюк і який зараз має 133 тисячі підписників. Він виник тільки тому, що ми не побоялись. В нас було мільйон страхів, як це робити. Ми думали, що це нікому не потрібно, що ми будемо смішні, що в нас немає грошей, щоб зробити це якісно, студійно. У нас є телефон і мікрофон за 3 тисячі гривень. Більше в нас немає нічого. І є квартира Емми, де ми можемо записувати. Але тому, що ми не побоялись, тому, що ми не захотіли чекати "кращих часів". <…>  Прокрастинація вбиває бажання, в якийсь момент її треба зупинити і сказати: “Я спробую. Якщо це нікому не потрібно, якщо мені не вдасться, ну нічого страшного. Я не на атомній станції працюю, люди не загинуть від того, що я спробувала і не вийшло”. І тому, що ми не боялись, ми це зробили. І нам і пощастило, з одного боку, а з іншого – ми доклали зусиль для того, щоб щось вийшло. Само собою не щастить тому, хто просто сидить і чекає кращих часів. Таким чином з’явився ще і цей проєкт, і зараз він є одним із ключових у моєму житті, в моїй роботі.» 

     «Як не накопичувати в собі негатив, працюючи зі складними сюжетами, де йдеться про страждання людей? Як відділяти професійне та емоційне ставлення? <…> Журналістика – це професія, це робота і я не сприймаю інформацію так, як сприймає людина, яка займається в житті чимось іншим. Це просто частина моєї роботи. В мене вмикається моя субособистість журналістська, і, відповідно, вона вже натренована мати справу зі складними ситуаціями і це не так сильно вибиває мене з колії, як може вибивати інших. Коли мене запитували, як ми працювали в перший місяць війни, коли ми жили на роботі, коли були регулярні бомбардування, спали на підлозі в куртках, в чоботах, я говорила, що мені було легше набагато, ніж тим людям, які просто весь цей час сиділи і дивились новини, їм не було чим зайнятись, їм було дуже страшно просто сидіти і слухати що я, мої колеги з інших каналів, їм зараз скажуть. В мене була робота, мені треба було встати в 5-ій ранку і підготувати ефір, і нормально виглядати, і нормально з людьми спілкуватися, що б вони не відчували страх і тривожність. У мене бувають ситуації, коли я вже не витримую, і тоді мені просто треба взяти паузу. Буває, що ти вже просто не можеш більше, відбувається таке, що тебе прямо вибиває на один-два дні емоційно, але ти розумієш, що це ось така специфіка професії. Як у людей на заводі є специфіка, що вони спину можуть зірвати, я можу емоційно себе підірвати, і потім мені потрібен час, щоб стабілізуватись. Останній такий епізод був, коли до нас періодично вмикався в ефір військовий, який біля Бахмута тримав позиції, і ось у черговий раз, коли я даю завдання із ним домовитись, аби він прийшов на ефір, мені пишуть, що військовий, із яким ми так часто говорили, загинув. Це дуже тяжко... Я не знаю цю людину особисто, в такому приватному плані, але це звісно тяжко. Коли вмикається жінка і розповідає  про свою загиблу доньку, яка була медикинею, це тяжко. Але ти просто видихаєш, і розумієш, що тобі треба жити далі, треба працювати далі і це перетравити. Я просто дозволяю собі інколи ці періоди тяжкі емоційні, а потім я відновлююсь. І це сильно не впливає на моє життя. Я це постійно тримаю в якійсь окремій шухлядці.» 

«До єдиного телемарафону я ставлюся з розумінням. Якби я вважала, що це жах, пропаганда, я б там не працювала. В мене доволі високі етичні стандарти і те, що я роблю, ці стандарти не порушує. У людей є хибне уявлення про те, як виглядає марафон зсередини. Коли я виступала перед студентами Львівського університету, вони теж, звісно, запитували про марафон, про те, як підвищити його якість. І я запитала: “Як ви думаєте, скільки людей працює на гостьовій студії?”. Гостьова студія – це там, де я працюю. Це три години прямого ефіру через день, це десь 15 гостей у середньому. Я спілкуюсь приблизно з 15 гостями за ефір. Як ви думаєте, скільки людей створює цю частину? І тоді мені один студент сказав: “Ну, десь 50”. Відповідь – п’ять. Це робить п’ять людей! І ми робимо все, що ми можемо. <…> Хтось про енергетику говорить, хтось про ситуацію на Таврійському напрямку, хтось про санкції проти росії, в когось вийшов новий фільм, і це абсолютно різні теми. І зрозуміло, що я не супер фахова (будь-яка людина не супер фахова в усіх цих темах) і ясно, що бувають проколи, бувають тупі запитання і факапи в ефірі, але це не тому, що я хочу всіх обманювати і в мене написаний список фейків, який я озвучую. Ні, просто інколи я даю маху, інколи це просто помилка... <…> У нас немає списку тем, у нас немає інструкцій, що говорити, я працюю без суфлера, я можу сказати в будь-який момент що завгодно. Немає людини, яка стоїть з автоматом наді мною і говорить, що я маю казати.» 

«Є цензура, обумовлена воєнним часом, і це логічно. <…>  Коли на лівому березі Херсонщини була висадка військових, журналісти розтрубили про це всюди і потім нехороші події відбулися, там розбомбили позиції. Нам тоді говорили: “Не звертайте увагу, не акцентуйте на цьому…”». 

«Про Марафон говорять, що сильно накрутили людей, що буде контрнаступ ледь не до Москви. Не можу відповідати за всіх, я такого не робила. Взагалі я рідко щось говорю тільки від себе. Якісь спікери цю історію накручували. Ми працюємо інформаційно не тільки на себе, але й на ворога, це один із постулатів війни: треба переконати ворога в тому, що в нього немає шансів, за жодних обставин він не переможе. <…> Не думаю, що марафон спеціально плодить фейки. Це відбувається саме через помилки. От серйозно, просто іноді людська помилка пояснює дуже багато речей. І якийсь відвертий піар, і ”вибілювання в ефірі”. Я зазвичай такого не допускаю. В мене був епізод з Кирилом Тимошенком, який тоді був заступником керівника в офісі Президента, який вирішив чомусь в ефірі розповісти, який він молодець, що поїхав на Донеччину. Це для нього не дуже добре закінчилось. Потім весь тік-ток гудів, і мемів із нього наробили просто мільйон. <…>  Дуже багато залежить від вашого особистого вибору.»

«Чи були в моїй практиці випадки, коли в ефірі вимагали сказати не правду? Ні. Написали на листочку, скажи неправду? Ні, так не буває. Повірте, коли ви підете працювати, то дізнаєтесь, що джинса і різні маніпулятивні історії відбуваються так, що ніхто нічого не говорить.»

«Що робити журналістові, якщо випадково оприлюднив неправдиву інформацію? Чесно зізнатися. У мене був такий випадок під час повномасштабної війни, коли в Києві оголошували комендантську годину, я переплутала дати, бо я  сиділа в бомбосховищі з отакими очима, потім вибачилась. Ну то я жива людина! Взагалі я знаю, що вчать (і це правильно) бути об’єктивним, максимально свою позицію відокремлювати від фактів, це все правда. Але я завжди намагаюся зберігати людське обличчя, щоб не бути однією з однакових ведучих, які говорять чомусь дивним тоном і незрозуміло, чому вони так говорять, а говорити нормальною людською мовою. І я можу помилятися, я можу закашлятися, чхнути, ну тобто поводитись, як нормальна людина. Але при цьому треба бути просто наділеними якимось додатковими знаннями, фаховими здібностями.»

«Виникає питання, як формувати свій стиль у журналістиці, свій особистий голос. Дуже довго я через це переживала, як же це зробити. Насправді, по-перше, це довгий шлях. По-друге, я нещодавно говорила зі своєю подругою, яка зараз вчиться вокалу, і мені здалося, що це дуже класно і для нашої професії підходить. Вона говорить, що коли ти починаєш вчитися, то вчитель, або вчителька, просять тебе імітувати стиль різних виконавців. Тобто ти не маєш співати своїм голосом, ти маєш співати, як вони, повторювати чітко їхню манеру. Для того, аби наспівавшись, як всі на світі співаки, в цьому міксі знайти щось своє. От так само і тут: ти спочатку просто когось копіюєш, дивишся на когось, а потім з цього, з того і з того ти собі нащипуєш щось, і в цьому котлі вже вариться твій особистий стиль. З інгредієнтів – одне від Арнікова, одне від Заглушко, одне від Олі Кучер, накидала і от бачите, щось вийшло. Тому важливо, коли ви починаєте працювати, не соромтеся “красти” прийоми у своїх професійних колег. Це нормально. Тобто, намагайтеся імітувати на початку. Згодом вам уже вдасться з цього щось своє виробити. Але для цього важливо якісь маркери у професії знайти, якихось людей, які вам подобаються, дивитися, що вони роблять. Люди, які хочуть працювати на телебаченні або мати свій ютуб-канал і не дивляться ютуб-канали, або хочуть працювати в "Українській правді" і не читають "Українську правду", дуже дивні. Тобто ви маєте всього цього набиратися. Це може бути нецікаво. Я інколи вмикаю, просто щоб у мене якісь новини йшли, не сильно слухаю, що вони говорять, просто дивлюсь, як вони це роблять, як у них змонтовано, які вони запитання ставлять, щоб і собі “в кишеньку вкласти”. Тому це – нормальна людська практика. Приблизно так це працює.»

«Чи може інтерв’юер відстоювати власну точку зору в ході інтерв’ю, чи потрібно зберігати нейтральну позицію? Тут ми маємо зрозуміти, що є власною точкою зору, а що є об’єктивною реальністю. Я не пам’ятаю, кому належить ця цитата, але я почула її від Барака Обами, який сказав наступне: “Ви маєте право на власну думку, але не маєте права на власні факти”. Якщо Земля – кругла, то вона кругла. Якщо доведеться говорити з адептами плоскої землі, то фраза «Земля кругла» не буде моєю власною думкою. Це науковий факт. Якщо прийде людина і буде говорити, що люди з різним типом сексуальності, з різним кольором шкіри, представники різних народів погані, то це не моя особиста думка, що люди – рівні. І гомосексуальні люди, і темношкірі люди, і люди з азійських країн – такі самі люди, як я. Це не моя особиста думка. І я буду це відстоювати тому, що це факт, це правда. Якщо приходить гомофоб, сексист, расист, то він не має права висловлювати свою думку тому, що це небезпечно, це перетворює життя інших людей на трагедію. Тобто є ваша особиста думка, а є факти. От факти ми маємо право висловити. Наскільки ви будете свою власну думку висловлювати в інтерв’ю, це з часом прийде. Хтось зовсім не висловлює, хтось більш залучений, це питання індивідуального стилю. Мені здається, минув час максимально відсторонених ведучих, дикторів. Люди хочуть бачити особистість, що перед ними  не якась там незрозуміла Маша чи Ксюша, а Яна Брензей, Таня Висоцька, Емма Антонюк – конкретні люди, які отак себе проявляють, за якими цікаво слідкувати, що вони говорять, що думають, як вони на те чи інше реагують.» 

«Що здавалося найскладнішим на початку? Я вам скажу, на початку все здається дуже легким. І це найбільша помилка! Коли я брала інтерв’ю ще в УНІАНі, мені здавалося, це так просто – приходиш і питаєш, потім розшифровуєш, невелика наука. Потім розумієш, що інтерв’ю – це як підбирати ключі до замка. Якщо ти пхаєш ключ не в той замок, або не той ключ в той замок, то ти не відкриєш двері. І ти маєш настільки точно його виточити, настільки все врахувати, для того, щоб ідеально ключик підійшов під замок, що це дуже складно. І для мене навіть є таке правило в професії: якщо якась тема здається мені дуже зрозумілою, ну прямо ясно як білий день, значить, я взагалі не розібралася. Це не стосується тільки глобальних тем, це ми виносимо за дужки. <…>  Речі зазвичай складніші, ніж вони виглядають на перший погляд. І коли ви почнете роботу, вам скоріше за все, перший час здаватиметься, що все ясно, тримаєш мікрофон – він говорить, можна прийти, задати запитання і людина буде собі говорити... Але це просто не те, що ви хочете зробити. Тому, йдіть туди, де складно, де ви не розумієте, де треба розібратися, ще трошки "докрутити". Оце правильний шлях. Сюжети, які мені подобались, тексти, які я писала, мені подобались, які отримували, скажімо так, схвальні відгуки, мені завжди здавалися дещо сирими. Бо там ще стільки нюансів, ще стільки треба розказати! От це правильні відчуття, коли здається, що там є ще багато чого, чого я не знаю…»

«Коли починаєш працювати, дуже страшно помилятись, виглядати смішно, якось недолуго. І я теж із цими страхами й досі, але мені зараз набагато легше. Не треба боятися робити щось не так, ви не можете зробити відразу щось ідеально. Все одно це шлях. І це шлях, який не має кінцевої точки, крім власної смерті. Тобто це завжди вдосконалення. <…>  Немає ніколи ідеалу, немає ніколи олімпу, на якому ти сидиш і відпочиваєш. Журналістика – це як футбол. Матч закінчився, ти виграла з розгромним рахунком 7:0, а потім наступний матч. І ти можеш з таким самим розгромним рахунком програти. І у мене це було дуже багато разів. Але це мене навчило, по-перше, не картати себе нескінченно. Ну помилась, та винесла з цього урок – треба краще готуватися, приділяти більше часу, і пішла далі. Як мене вчив мій головний редактор, в прямому ефірі найголовніше: якщо ти допустила помилку, все, вона у минулому. Ти маєш думати завжди про наступну секунду. Не зациклюватися. Бо можна зациклитися, почати самобичуванням займатися і витратити дуже багато часу та енергії на це замість того, щоб просто сказати собі: "Окей, тепер і у мене є своя смішна історія, яку я можу колись розповісти студентам".»

    - Критикувати владу щодо неправильно прийнятих рішень, корупції під час війни – це зрада?

- У світі все завжди трошки складніше, дуже легко розкласти на чорне та біле, зраду та перемогу. Я вважаю, що критикувати кого завгодно (ну, мабуть, що крім військових) під час війни – нормально, але питання, хто критикує. Якщо Яна Брензей критикує економічну політику держави, в якій вона нуль без палички, то це маразм. Соцмережі породили ілюзію тотальної експертності. Всі мають право висловитися про все. Це добре, що у нас є народ, який ніколи не мовчить, завжди хоче щось сказати. Це класно. Це набагато краще, ніж в росії. Класно, що ми висловлюємось. Але все має свої межі. І якщо, наприклад, фінансову політику національного банку під час війни критикує Київська школа економіки і говорить: "Це помилка. Це призведе до зростання інфляції. Ми вважаємо, що облікова ставка має бути 20-22%, тому що – перше, друге, вісімнадцяте, двадцять п'яте…", це нормально. Це критика, яка має покращити ситуацію. Ми бачимо, що ви допускаєтесь помилки, ми вважаємо, що її слід виправити. Якщо це розслідування про яйця по 18 грн – то це критика, яка має результат насправді. Якщо розслідування про одеського воєнкома, який накупав собі вілл – це ж критика? Критика. Але є результат. Це позитивно, правильно, так має бути. Але якщо це: "Та ви всі козли! Та ці волонтери, козли, крадуть гуманітарку, продають. Он у моєї манікюрниці чоловік в СБУ працює, він каже, що всі крадуть". Це ненормально, це просто абсурд, коли спеціально нагнітається подібна критика на порожньому місці. Наприклад, про те, що волонтери масово крадуть гуманітарку. Або була хвиля звинувачень, що Україна нібито продає зброю, яку отримує, контрабандистам. Накручувалось це через боти, люди підхоплювали, хоча проблеми такої не було. Тому так, критикувати владу, всіх на світі можна, але якщо ви маєте достатньо знань і ви є фахівцем із цього питання.

- Скільки часу потрібно на збір інформації для прямого ефіру?

- Стільки, скільки у вас є. Колись, до повномасштабного вторгнення, у нас виходили вечірні новини о 17:30 і о 22:30. Літучка була об 11:00. Ну от, якщо немає запланованої зйомки, ви прийшли на 11:00 на літучку. А вам кажуть: "О, Яна! Там сьогодні в Європарламенті засідання, а давай ти нам на 17:30 збереш сюжетик невеликий". Вам ще треба на монтаж, на вичитку години півтори. А ви ж розумієте, що таке прямий ефір – там секунди важать. Ну тобто запізнитись на хвилину на прямий ефір – це зірвати його. Немає такого, що 5 хвилин туди, 5 хвилин сюди. Ніхто так не рахує секунди, як люди, які працюють у прямому ефірі. Повірте, я працюю у прямому ефірі. Якщо гість запізнюється на дві хвилини... Що таке в звичайному світі дві хвилини? Ви не помітите, як вони пройдуть. Для мене в ефірі це означає, що дві хвилини треба щось робити. Дірки в ефірі не має бути, ти маєш щось розповідати. Так і тут. Якщо вам сказали об 11, що вам треба зробити на 17:30  сюжет, він має бути вже змонтований, вичитаний, написаний, зрозуміло – знятий, уже вийти в ефір! От вам час, який у вас є на роботу. Якщо на наступний день вам треба цей сюжет зробити, до наступного дня у вас є час. У мене, якщо про говорити про мою безпосередню роботу зараз, дивіться: наступний ефір 25 числа, 24 числа об 11:00 буде літучка. На літучці ми разом визначимо з редактором список гостей, протягом дня будемо якось цей список коригувати – хто може, хто не може, кого замінити, хто що хоче. Десь приблизно о 17:00 вечора я почну писати питання, читати, щось там розбиратися. Поки не зроблю, не ляжу спати. От стільки часу є. Суть моєї відповіді у тому, що не ви визначаєте, скільки у вас є часу, щоб підготуватися, це визначає ефір.

- На що в першу чергу варто звернути увагу студенту, який лише входить у журналістику, під час здобування фахових навичок? 

- Ваші цінності формуються окремо від навчального процесу, від усього. Це те, що ви всотуєте в себе з дитинства, у різних середовищах. І в якийсь момент вони зміцніють, і це буде. Просто в когось не буде і комусь все одно, а в когось воно буде. І тут я не знаю, що на це впливає. Це окрема історія. Але мені здається, що є одна важлива навичка, необхідна для того, аби спрацювала решта інших навичок, – щоб ви навчилися знімати новини, писати, мікрофон тримати. Вам має бути не байдуже! Вам має бути цікаво. От оцей вогник цікавості! А чому воно так? Я хочу розібратися! Ні, я не розумію! Ні, я все ще не розумію! І досі не розумію! Ви можете мені пояснити, чи ні? От якщо це у вас є, то все інше з часом стане на свої місця. З часом ви всьому навчитеся. Вам просто має бути цікаво, як влаштовано цей світ. Чому воно отак. Чому оцей експерт говорить таке, а воно все взагалі інакше. Чому так відбувається? Оце запитання "чому?" – це запитання з яким ви засинаєте та прокидаєтесь. Вам просто цікаво. Справедливості заради треба визнати, що не завжди все цікаво. Скажімо, треба зробити матеріал про субсидії. Окей. Але це мені нецікаво, я відпрацювала, здала і забула. А буває цікаво! Набагато частіше! Ти просто не даєш нікому життя, поки не розберешся з цим. Знайдіть оцей свій радар, свій локатор і відчуйте, де воно починає "пілікати". Де вам цікаво. Це може бути тією зоною ваших інтересів, яка потім поєднається з вашим професійним життям.

- На чому базується майстерність подачі інформації, коли треба повідомити щось погане про певну особу, не ображаючи її при цьому?

- Ніщо не працює так ефективно, як конкретні факти. Ви можете вийти і кричати: "Шуфрич – падлюка! Гори він у пеклі! Зрадник!". Але людина, яка читатиме або слухатиме це, не сприйме цю думку, а буде дивитися, як ви її переживаєте. Це не її думка. Люди чому вірять? Якій подачі люди вірять? Тій, із якої вони роблять власні висновки. Якщо я скажу, що Шуфрич з такого-то року працював у росії, під час обшуку були знайдені документи радянського союзу, медаль від путіна, якісь там пістолети від міноборони росії, ви самі зробите висновок із цього, що він скотина. Висновок сам напрошується. І це буде вами зроблений висновок. А якщо я до вас вийду і скажу, що Шуфрич падлюка? "Ну ок, Яна так думає, ну і що?". Завжди чим чіткіше підібраний факт, тим він точніше працює. На банальному прикладі, щоб ви зрозуміли. Я можу сказати просто: "дуже старий будинок". А можу сказати: "будинок, збудований ще за Сталіна". І ви зрозумієте, що це якась така сива давнина. Ви самі зрозумієте, що це старий будинок. Коли ви наводите чіткі факти, які доводять суть того, про що ви говорите, повірте, це спрацює точно. Так само порівняйте: "На вулиці дуже холодно" і "На вулиці мороз -20°С". Друге чіткіше розуміється, ніж перше. Тому факти – це ваша зброя. Якщо ви думаєте, що просто вийти і кричати про те, що всі довкола козли і скоти, ефективно, то ні, це не ефективно. І навіть коли ми на нашому ютуб-каналі "Палає" працюємо, завжди намагаємося підібрати конкретні докази і конкретні факти. Скажімо, не "Арестович – сексист", а "Арестович говорить, що жінку хочеться задушити". Або не "Арестович – просто балабол", а "Арестович виганяв із дитини диявола". Отже, небагато ефективніше, коли ви наводите приклади.

- Які саме книжки наштовхнули вас стати журналісткою?

- Мене наштовхнули бути журналісткою всі книжки, які я коли-небудь читала. Немає однієї книжки, яка перевертає ваше життя. Є просто 10000 книжок, які ви прочитаєте, і кожна з них вплине на ваше життя. Інколи не книжки про журналістику формують ваш стиль. Наприклад, мій улюблений автор, який, на жаль, не спромігся підтримати кенселінг російської культури, і тому я говорю про нього пошепки, – Джуліан Барнс. Він пише, як на мене, як бог, він пише короткими реченнями, він пише набагато менше, ніж насправді хоче сказати. І це те, що мені дуже близько в професії. Я наче говорю багато, але я намагаюся говорити короткими реченнями або підбирати якісь дуже точні метафори, такі, що замість трьох написаних сторінок підійдуть. Тому не шукайте магічної книжки, яку ви прочитаєте і скажете: "О, нарешті! Тепер я знаю як працювати". Таких книжок немає. Є помічні книжки. 

Є книжка Ларрі Кінга "Як говорити з ким завгодно про що завгодно". З неї я взяла класний прийом. Він пише про те, що, перед тим, як починати інтерв’ю, він розповідає трішки про себе: де вчився, з якого міста. Всі спікери, з якими я говорю, знають, що я з Запоріжжя, що в мене французький бульдог, де я вчилася, що я люблю їсти. Але треба не вантажити цим людину, а давати трошки інформації про себе, і тоді тебе починають сприймати як свого друга, розпитувати про щось. Наступного разу ви зустрічаєтеся, вони питають: "Ну як там ваші рідні в Запоріжжі?". Таким чином я налагоджую особистісні зв’язки. 

Потім Вільям Зінссер. Зараз вийде нова версія його книжки. Вона сама по собі стара, 50-60-х років. Раніше вона називалась українською "Текст-шмекс". Якась така чудна була назва. Зараз вона у нормальному перекладі виходить. Вільям Зінссер – зверніть увагу, він класно розповідає про те, як писати, як "висушувати" текст. Це варто вашої уваги. З журналістики є чудова книга Дмитра Кулеби "Війна за реальність". Я останнім часом розповідаю про неї всім. Вона навчить не стільки писати, як сприймати інформацію. Це відчуття, про те, що світ не такий простий, як здається на перший погляд. Ця книжка дуже сильно підкріплює. Оксана Мороз, "Нація овочів", теж. Вона вже певно застаріла, якщо дивитися за прикладами, але в ній ви можете дізнатися про маніпуляції, які зустрічаються в медіа, джинсу. Тому читайте книжки журналістські, але читайте також просто всі книжки! Чим неочікуваніша тема, тим краще для вас. Якщо ви думаєте: "Та я ніколи в житті не буду читати про те, як Філ Найк створив свій бренд «Nike». Навіщо воно мені? Хіба я взуття збираюся продавати?". От беріть і читайте цю книжку. Це все розширює ваш кругозір. Ви ніколи не знаєте, коли ви цю ниточку висмикнете, коли вона вам може знадобитися.

- Як ви відпочиваєте від роботи?

- Мені складно відповісти на це запитання. Гуляю з собакою. Я дуже люблю гуляти з собакою, тому що цю годину мене ніхто не займає. Я завжди можу сказати: я не чула телефонний дзвінок, бо гуляла з собакою. Тобто я нічого іншого не роблю, лише спостерігаю, як собачка бігає по галявинці. Працюю багато, але мене не надто напружує моя робота. Періодично напружує, іноді дуже, і мені здається, що завтра я вже не піду туди. Але здебільшого, коли я готуюся до книжкового клубу, я читаю книжку, яку мені цікаво читати. Коли я готуюся до ефіру, як новинна маніячка, якій треба слідкувати за всім, що відбувається, я читаю новини. Мені це просто подобається.

- Коли приходить гість на інтерв’ю, йому завчасно дають список запитань, на які йому треба буде відповісти?

- Залежить від спікера. Спікер має право попросити список запитань. Особливо, якщо це інформативна розмова, він повинен якусь статистику озвучити, продемонструвати данні. Ну тобто, якщо це спікер із міністерства економіки, інфа сотка, що він попросить запитання для того, щоб підготуватися. Це нормально. Люди, які просять запитання – це нормально. Ненормально, коли вони починають говорити: "Оце я не хочу відповідати, оце вже ні". Список питань складаю я і я вирішую, на що ви будете відповідати, а на що ні. Але не всі спікери просять питання, десь відсотків 40.

***

- Розумію, в яких ви тяжких умовах в Запоріжжі, тримайтеся, будь ласка. Бережіть себе в першу чергу, своє життя і здоров’я. Перемоги! До зустрічі, факультет журналістики!

Підготували Наталія Чайка,
Мирослава Чабаненко.

Фото власні та із соцмереж.