Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: тележурналістка Анастасія Фольц
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках сьогодні пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з Анастасією Фольц - однією з численних талановитих вихованок факультету журналістики, яка нині працює на ТРС «Бориспіль». Ми поговорили про сходинки її професійного зростання і про те, чим корисна журналістика.
- Дуже приємно мати нагоду поспілкуватися з вами! Насамперед розкажіть, будь ласка: чому аж Бориспіль?
- Раніше я зовсім не знала Бориспіль, які тут люди, владу міста, але з часом зі всіма познайомилася й подружилася. Зараз це вже рідне для мене місто, де мене знають, як журналістку КП «ТРС Бориспіль», учасницю конкурсу «Обличчя молоді» і просто активну дівчину.
Наприкінці 2019 року (це був мій третій курс, саме завершився перший семестр) я вирішила переїхати до Києва. Близько семи місяців довелося працювати не за спеціальністю. Переглядала вакансії журналістів у столиці, а оскільки моєю спеціалізацією було телебачення, то, звісно, мені хотілося потрапити у цю сферу. Але конкуренція, брак досвіду спричинили те, що я влаштувалася не за спеціальністю. Майже без досвіду важко десь пробитися, хіба що працювати безоплатно. Останній варіант мені не підходив, бо в мене одна мама, яка забезпечувати мене матеріально вже не могла. Одного разу мій хлопець сказав, що «ТРС Бориспіль» шукає журналіста. Спочатку я проігнорувала цю інформацію, бо до Борисполя добиратися з Києва аж півтори години, це мені не сподобалось. А потім ми чомусь знову про це заговорили і врешті решт я написала їм, скинула своє резюме. Вони погодились, я приїхала на співбесіду, трошечки - менше місяця - постажувалася і мене взяли на роботу. І вже 1 вересня 2020 року у мене була перша зйомка на офіційній роботі.
- Вибачте, мені, напевно, слід було попросити розповісти про ваше професійне зростання з самого початку…
- Почалося все 2017 року. Я тоді закінчила школу і мені було цікаво, чи ту професію я для себе обираю. Якихось знань про журналістику в мене ще не було. Мені просто було цікаво знаходитись у центрі подій, знати всі новини, і тому я обрала цю професію. Але не була впевнена, що зможу в ній працювати і розвиватися. У мене були знайомі в районній газеті міста Пологи (яка так і називалась - «Районка») і я вирішила попроситися до них спробувати свої сили. Мені дозволили, я там попрактикувалась близько 1,5 місяця і мені заплатили мої перші гроші за журналістську діяльність. Це було просто вау, бо я не очікувала, що я - вчорашня випускниця школи - прийду до редакції і мені будуть платити як дорослій журналістці. Мені тоді здавалося це чимось недосяжним. Потім вже був мій перший курс, 2017 рік, у нас була лише одна виробнича практика, наприкінці навчального року я повернулася в ту ж «Районку» і там пройшла свою першу студентську виробничу практику. Мені це було зручно, оскільки я могла жити вдома. Рідне місто, знайомий колектив...
На другому курсі у нас уже, здається, було більше практик. Пам’ятаю, що ми ходили на телеканал ZET (нині МТМ). Також я проходила практику на університетській телестудії «Юніверс». Це був незабутній час, бо я і вчилася, і працювала. Ця практика дала мені багато цікавих знань. Мене дуже підтримували викладачки Алла Тернова і Катерина Вавілова. До речі, вони навчили мене працювати в програмах Adobe After Effects і Adobe Premiere Pro, які я зараз використовую у своїй роботі.
На третьому курсі я вже хотіла працювати на «Суспільному» і навіть проходила в них невеличке стажування. Ніколи не забуду: тоді була холодна зима, здається, бо ми їздили по багатоповерхових будинках, де рвало труби від морозу, і журналісти спускалися в підвали, щоб знімати наслідки. Також я практикувалася в онлайн-медіа Region News, опублікувала там кілька своїх матеріалів.
А вже на четвертому курсі я працювала на телеканалі «Бориспіль» і практики закривала матеріалами, які я робила там. Наразі моє портфоліо налічує більше сотні матеріалів. Веду його я так, як нам говорила Алла Іллівна. І тих студентів, які приходять до нас на практику, теж навчаю саме так вести портфоліо: додавати назву матеріалу, посилання, дату.
Шкодую, що за часи навчальної практики я не попрацювала на студентському радіо. Але, на щастя, вже тут, на телерадіостудії «Бориспіль», змогла спробувати себе у цій справі разом зі своєю колегою Оленою Гринюк. До речі, я дуже нею пишаюся, бо вона велика молодець, зараз працює в Департаменті комунікацій МВС України. Ми з нею створили одну авторську радіопрограму («Що приготувати» на кулінарну тему) і ще в одній стали ведучими («Дві кави», де ми в прямому ефірі обговорювали різні теми, сміялися). Коли сталося повномасштабне вторгнення, на жаль, стало не до розважальних програм на радіо…
Зараз я продовжую працювати на ТРС «Бориспіль», розповідаю історії внутрішньо переміщених осіб, волонтерів. Життя змінилося просто колосально: змінилися люди довкола мене, змінилися теми, все зовсім не так, як було раніше…
- Підготовлені вами сюжети можна знайти на Youtube-каналі ТелеРадіоСтанції «Бориспіль». Я помітила, що вони часто торкаються людських доль. Робота з людьми - це, мабуть, найбільша трудність вашої роботи, водночас і найбільша моральна винагорода, коли ви дізнаєтесь, що наслідком виходу сюжету стало вирішення певних проблем у житті якогось конкретного громадянина?
- Мої роботи можна побачити не лише на Youtube, а й у Facebook, ну і, звісно, на кабельному телебаченні (але лише в Борисполі).
Спілкуватися щодня доводиться багато. До повномасштабного вторгнення в нашому місті проживало близько 80 тисяч людей, потім сюди переїхало ще 14 тисяч внутрішньо переміщених осіб, це лише зареєстрованих, а приблизна кількість незареєстрованих - десь 20 тисяч. Один період я ледь не щодня була в Управлінні соцзахисту, слухала історії ВПО, люди показували мені фотографії, як вони покидали домівки. Ніколи не забуду фразу однієї жінки: «Три квартири за три врятованих життя» (вона з батьком і чоловіком виїхали з Маріуполя, залишивши там своє житло).
Також був у мене такий період, коли я їздила по територіальним центрам соціального обслуговування. В нас є неподалік село Любарці, а там - відділення, в якому перебувають особи з інвалідністю, престарілі. Там був один дідусь із Сєвєродонецька, вчитель за професією, колись працював директором школи в своєму рідному місті, в нього там залишився будинок. Він заслуговував на нормальну спокійну старість, але в свої поважні роки йому довелося переїхати до Київської області. Спочатку жив у квартирі, а потім переселився до такої установи, як терцентр, де в одній кімнаті проживає четверо людей.
Подібні історії, в яких люди залишилися без нічого, дуже боляче чути, морально важко. Ти розумієш, що якщо ти їх навіть просто вислухаєш, їм уже буде легше. Якусь частинку свого болю вони віддадуть тобі і трошки видихнуть. Коли я пишу сюжети, я думаю про те, що відчувають ці люди, і вкладаю в них свої сили, щоб ті, хто перебуває в тилу і не пережили такого, відчули, як це - залишитись без нічого, і почали більше цінувати своє життя.
Після початку повномасштабної війни я три місяці не працювала, бо ТРС «Бориспіль» зробив собі паузу, виходили на роботу тільки «кремені». А після повернення на роботу мене відправили до лікарні розповісти про воєнні будні закладу. Так вийшло, що на зміні були саме ті хірурги, які протягом березня та квітня 2022 року допомагали нашим військовим, робили операції. Вони розповідали про це все. Крім того, тоді в палаті лежали двоє військових, які вже проходили реабілітацію, ми і з ними говорили. Пізніше я пішла до тієї лікарні вже у своїх справах і зустріла одного з тих військових. Він був дуже радий, що я до нього підійшла вдруге, сказала, що сюжет вийшов. Він мені був уже як рідна людина, наче я його знала вже два-три роки. Це складно пояснити, щось незбагненне.
Спілкуватися з внутрішньо переміщеними особами, з військовими, тими, хто постраждав від військової агресії, мені нескладно. Я іду і розумію, що мені просто треба їх вислухати, почути те, що вони пережили. Так, це боляче, бо розумієш, що людина постраждала тільки з тієї причини, що якомусь божевільному «сусіду» заманулося вторгнутися на нашу землю. Важче, коли є якась тема, але ти не можеш знайти, про кого знімати, і доводиться шукати, перебирати телефони.
В мене було небагато таких випадків, коли я дізнавалася, що вдалося якось допомогти своїм сюжетом, але вони були. Наприклад, чоловік три дні ночував біля лікарні, йому не надавали допомогу, він погано говорив, ми це показали і через декілька днів знайшлися рідні цього чоловіка, його забрали в теплий дім, зараз із ним усе в порядку. Друга історія така. Дівчина виклала пост про те, що потрібна допомога дідусеві, старенька бабуся вже не справляється з ним, плюс під її опікою неповнолітній онук-сирота. Приїхав народний депутат їм допомогти, ми там були присутні з телеоператором. Після того, як ми розповіли цю історію, дуже багато людей задонатили волонтерці, яка розповіла про них, і таким чином вдалося зібрати кошти на елементарні засоби догляду, які ця родина собі дозволити не могла. Також зробили запас харчів.
Взагалі в нас чимало йде таких матеріалів, які стосуються людських життів і які допомагають щось покращити. Навіть коли ми розповідаємо про допомогу внутрішньо переміщеним особам, люди, які тільки приїхали до Борисполя, дізнаються про це, відразу йдуть туди і щось отримують. Це приємно, бо ти розумієш, що ти не просто виготовив і здав сюжет, ти впливаєш на думку людей, допомагаєш.
Ще одна історія - про хлопчика Микиту, в якого була невиліковна хвороба. Потрібно було два мільйони доларів на те, щоб зробити йому один укол. І цей укол робили тільки в Америці. Сім’я звернулася до нас. Нам вдалося трошечки допомогти в інформаційному плані і все таки цьому хлопчику назбирали на укол! Він поїхав до США, щоб його там полікували. Такі історії реально надихають! Ти розумієш, що ти не просто так працюєш.
- Типова ситуація, коли люди потребують якоїсь допомоги від суспільства, та не знають, що в них є можливість використати відповідні соціальні механізми, або не наважуються це зробити. І тоді рятівним посередником між такими людьми і суспільством стає журналіст. Як ви гадаєте, чи можна стверджувати що в цьому полягає одна з основних функцій ЗМІ?
- Повністю погоджуюсь із тим, що журналісти, взагалі ЗМІ - це механізм, створений для людей. Не лише для того, щоб доносити інформацію, а і для того, щоб люди зверталися і ми їм могли допомагати.
Приклади я вже наводила. Окрім усього, ми висвітлюємо благодійні ярмарки, коли збирають гроші для військових на тепловізори, амуніцію, коптери тощо.
Людям не треба боятися звертатися до ЗМІ. Якщо журналіст бачить, що хтось реально знаходиться в тяжкій ситуації, він домовиться і з редактором, і з оператором, щоб створити матеріал, який допоможе.
- Що вам найбільше подобається в роботі журналіста?
- Що кожен день не схожий на попередній )) Сьогодні ти можеш поїхати на якусь виставку картин, наступного дня - на пожежу, де купа пожежної техніки, ще наступного дня - поїхати з комунальниками і десь серед багнюки шукати якогось бобра )) І кожен твій день особливий. Ось це я дуже люблю в журналістиці.
Є професії, де потрібно щодня монотонно робити одну й ту ж роботу. В нас теж є своя рутина. Вона проявляється в написанні тексту, в монтажі, але навіть коли ти пишеш текст про комунальника або про медика, ти підбираєш слова, щоб краще виразити те, що бачив на власні очі. Чим більше ростеш у журналістиці, тим більше розширяється поле діяльності. Сьогодні ти працюєш на регіон, завтра - на країну, а післязавтра - може й на всю Європу, на весь світ. Немає меж розвитку в журналістиці, за це я її люблю.
Мені дуже подобається спілкуватися з людьми, я дуже люблю їх слухати, дізнаватися щось нове. Особливо коли якісь важкі теми. Для мене завжди найважче їхати туди, де розповідають, скажімо, про якесь паровідведення на Тепломережі, як воно працює. Можливо ти не подаси всю інформацію в матеріалі, але для себе дізнаєшся щось нове, отримаєш нові знання.
Мені дуже подобається, коли не просто прийшла відписала, змонтувала, видала в мережу і все, а коли ти бачиш, що робота має відгук, «заходить» аудиторії. Навіть будь-які коментарі - позитивні, негативні, це фітбек від аудиторії, яка реагує, не залишається байдужою. Подобається, коли я з’їздила на якусь зйомку, приїхала, зробила сюжет, видала його в ефір і мені пишуть: «Дякую, Анастасіє! Це було так класно!» І тоді я думаю: «Так, оце я роботу зробила! Людям подобається». Завжди хочеться, щоб тебе хвалили. Коли люди дякують, це найкраще, що тільки може бути. А коли твій сюжет ще й хоча б трошечки допомагає людині в її життєвих труднощах, то емоції просто переповнюють!
- Вартісні інформаційні приводи самі знаходять вас чи ви їх ретельно шукаєте?
- Буває по-різному. Буває, що в нас є план на тиждень, редактор завдання видав і ми їздимо на ці зйомки. Буває так, що реально простій, не знаєш, чим займатися, відкриваєш Google і шукаєш, про що б зробити матеріал, чим наповнити ефір. Дуже мені допомагає той щоденник, який ми виготовляли на дисципліні «Агенційна журналістика», на основі календаря свят. Часто натрапляю на якісь інфоприводи в соцмережах, особливо звертаю увагу, якщо треба допомога комусь, і ми їдемо знімаємо і розповідаємо. Про військових також говоримо часто. Насправді інформаційні приводи всюди, просто треба уважно дивитися. Але коли ти вже працюєш три роки на одному місці, вже приблизно знаєш, що і коли треба писати, про що краще не згадувати, а про що навпаки - волати.
- Чи змінила щось у вашому характері та у ставленні до роботи війна?
- Звичайно. Війна нікого не оминула. Спочатку, як я вже згадувала, я не працювала. Потім, коли повернулась до роботи, це було 1 червня - День захисту дітей, проводився прекрасний захід в центральному парку, де дітки бігали, раділи життю. Наступного дня ми знімали роздачу гуманітарної допомоги, теж у досить позитивній атмосфері. А от 3 червня я відправилась на перше поховання, прощання з військовим, і це було страшно. Окрім того, що стоять рідні, плачуть, кричать, бо їх найріднішу людину вбила російська федерація, мені ще треба було йти брати коментар у хрещеної матері цього хлопця. Тоді я зрозуміла, що моя робота вже не буде такою, як до повномасштабного вторгнення. Що буде важко, інколи просто нестерпно, що я буду просто плакати після інтерв’ю. Бо розповідають такі історії, що важко повірити, зрозуміти, чому людина мала таке пережити, за що їй таке випробування.
Мені здається, я виросла як особистість за ці 15 місяців повномасштабного вторгнення, я стала старшою. Змінилося моє світосприйняття, цінності змінилися, я стала більш трепетно ставитися до людей похилого віку, бо сумую за своїми дідусем і бабусею, які залишилися в місті Пологи Запорізької області в окупації. Дуже шкода внутрішньо переміщених осіб. Мені цікаво буває до них підійти, поговорити з ними; як я вже казала, я розумію, що їм стане трохи легше, коли їх вислухати. Крім того, через повномасштабне вторгнення моя мама поїхала до Польщі. Часто з нею не було зв’язку. Нашу родину розкидало не лише Україною, а й світом. На щастя, вона вже повернулася і зараз отримує нову професію – дуже нею пишаюся!
Війна змінила всіх без винятку. І десь це пішло в плюс, оскільки я побачила, яких людей треба тримати біля себе, а яких краще не підпускати. Хто дійсно тебе підтримає, а з ким краще попрощатися.
Телеканал «Бориспіль» - це місце, яке дарує мені натхнення, підтримує мене. Тут чудовий колектив, це люди, до яких завжди можна звернутися, починаючи від молодшого спеціаліста до директора. До речі, після війни прийшов новий директор - Володимир Косинський, і почався злет: радіо вийшло онлайн, журналісти покращили свою роботу, в нас почали виходити дуже круті роботи (зокрема документальні фільми про військових), варті перегляду.
- Чи згадуєте час від часу студентські роки? Що найбільше знадобилося на практиці з отриманих в університеті знань і вмінь?
- Згадую. Це був прекрасний час, дуже цікавий. За чотири роки, поки я навчалась, зі мною відбулося багато змін. Спочатку я мріяла після університету повернутися в Пологи, але коли я пожила в Запоріжжі, поринула в студентське життя, зрозуміла, що треба думати масштабніше, йти далі, розвиватися. Університет надав мені цю можливість для розвитку.
Ніколи не забуду першу лекцію з Віктором Костюком. Як ми - першокурсники - підбігли до розкладу, а там змінили аудиторію, ми про це дізналися лише за п’ять хвилин до початку пари. Поки шукали, куди йти, Віктор Володимирович уже закрив перед нами двері, сказавши: «Все, у нас почався прямий ефір, більше ніхто сюди не зайде». Також пам’ятаю його пораду: «Кожен день напишіть хоча б один рядочок!». Бо журналіст повинен писати щодня!
Запам’яталися заняття з Юрієм Вікторовичем Костюком, з Павлом Васильовичем Мірошниченком - це були найцікавіші пари, які викладачі проводили з гумором. Нам подобалось відвідувати їх.
Багато цікавих інтерактивних пар провела нам Анна Дмитрівна Баранецька, вона приносила різні вирізки з газет і журналів і ми мали щось зібрати з них на якусь тему. Пам’ятаю свої емоції від того, що це не просто класична лекція, а взаємодія між однокурсниками.
І ваші пари, Мирославо Вікторівно, згадую, зокрема як ми верстали газети.
Назавжди запам’ятала також пари Ірини Станіславівни Бондаренко про журналістську етику. Норми, яких ми маємо дотримуватись, і досі в моїй пам’яті, дякуючи саме їй.
Завдяки навчанню в університеті в мене багато друзів-журналістів, із якими я спілкуюся і які допомагають мені публікувати мої власні матеріали в інтернеті. Так само, до тих, хто працює зараз на телеканалах, можна звернутися, запитати про вакансії тощо.
Тобто університет дав мені не тільки знання і навички, а й зв’язки з людьми, з якими я спілкуюся і яких завжди можна попросити допомогти в чомусь.
- Традиційне запитання: що б ви хотіли сказати нинішнім студентам, а заодно й викладачам?
- Студентам я б порадила постійно писати, давати на перевірку свої тексти викладачам, щоб вони могли поправити. Не лише одному викладачу показати, а всім, щоб вони сказали свою думку щодо матеріалу, щоб зробити потім роботу над помилками.
Крім того, дуже важливо визначитися, з якою саме спеціальністю пов’язати свою професійну діяльність. Бо я, наприклад, вже три роки на телебаченні і мені тепер складно перейти в інтернет-журналістику, адже там треба багато писати, аналізувати. Там немає монтажу. Журналісти інтернет-видань здебільшого працюють віддалено, беруть коментарі телефоном, тобто не мають живого спілкування з людьми віч-на-віч. Важливо розуміти, що тобі цікаво і де ти хочеш працювати.
І звичайно ж, багато практики. Намагатися вже з молодших курсів влаштовуватися на роботу. Основні знання й навички в журналістиці отримують саме під час роботи. Навіть під час якихось незапланованих подій, коли трапляються курйози. Наприклад, приїжджаєш, а тобі говорять: вже все закінчилось. І тобі треба шукати вихід із ситуації, бо тобі треба обов’язково розповісти, що відбулося сьогодні на цьому місці.
Щодо викладачів, я пишаюся, що навчалася саме в цих людей, які давали мені знання і навички, які я по сьогодні використовую в своїй роботі. Пишаюся, що я випускниця саме Запорізького національного університету, всюди про це розповідаю. Іноді спостерігаю, як приходять хлопці і дівчата зі столичних вишів, які навчалися теж на журналістів, але не знають, як монтувати, не знають елементарних стандартів написання сюжету. Хоч у мене на початку й не було практичного досвіду, я прийшла в галузь, вже знаючи, як монтувати, і приблизно, як писати тексти. Так, мені було важко, я виконувала роботу над помилками. Бувало, що я плакала над текстом, бувало, що редактор змушував три рази переписувати. Це досвід, який я отримала вже під час роботи. Але не було б роботи, якби мені в університеті не дали основу відповідних знань і вмінь.
- Щиро дякую за інтерв’ю!
Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко