Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: тележурналістка Олена Каптюх

 
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». У його рамках сьогодні пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з однією з талановитих вихованок факультету журналістики Оленою Каптюх, яка зараз працює на загальноукраїнський інформаційний телеканал «Ми - Україна», висвітлюючи новини Запоріжжя. Вона розповіла про секрети професійного становлення, складні етичні проблеми, з якими стикається журналіст, працюючи на новинах, та багато іншого.

 

- Олено, коли у вас виникло бажання пов’язати своє життя з медіа?

- У школі, у випускних класах, я спіймала на корупції вчителя фізики. Потім з’ясувала, що наші медалісти ПЕРЕПИСУЮТЬ свої диктанти заново. Виграла суперечку з учителем історії, бо була впевнена у СВОЇХ аргументах і фактах. І вона сказала, що мені дорога - у журналісти. 

Ще в школі я знала не те, що я хочу бути журналістом, а ким я НЕ хочу працювати - робити монотонну роботу. Кожного дня, з року в рік. Це було для мене найстрашніше в житті. Журналістика - це нова історія кожного дня. Підхід у роботі над сюжетом щоразу НОВИЙ. Кожен твій сюжет має бути НЕ СХОЖИМ на попередній із подібної теми. Поспішати за конкурентами. Випереджати. Слідкувати за новими тенденціями у висвітленні тієї чи іншої проблеми. 

Я з дитинства не дивилась нічого «мильного»: в мене були фільми Тарантіно, книжки Стівена Кінга тощо. У Стівена Кінга є чудове оповідання «Нічний політ» про зухвалого журналіста. Він нічого і нікого не боявся. Як танк ішов до своєї мети - зробити матеріал. Його методи збору інформації були зухвалі, важкі, відчайдушні, а інколи навіть незаконні. Його матеріали були на першій шпальті. Одного разу, в погоні за вбивцею, він сказав таку річ: «Коли ти даєш свою кров, ти отримуєш стакан соку. Однак, коли ти забираєш чиюсь кров - ти отримуєш першу шпальту». Це метафора. Мене тоді дуже вразили ці слова, я думала, чому суспільство таке. Пройшло більше 20 років, а ця фраза і досі актуальна. 

А коли я вперше взяла до рук мікрофон… Телебачення - це наркотик, у хорошому значенні цього слова, звісно. 

- Є такий відомий вислів: журналістиці неможливо навчити, але їй можливо навчитися. Багато хто стверджує, що свого професійного становлення досяг лише в результаті практичної діяльності…

- Журналістиці неможливо навчити?! Ніколи не кажіть цього своїм студентам )) 

Поняття «навчити журналістиці» - це як сказати «навчити медицині». Це настільки абстрактне і широке поняття… Як картини Ієроніма Босха. Там СТІЛЬКИ всього! Якщо починаєш цю картину роздивлятись уважно, то стільки СЮЖЕТІВ можна побачити! Навчити бути журналістом, наприклад, телевізійником, МОЖНА. За місяць роботи на ТРК «Алекс» моя редакторка Олена Глущенко (її команда за її керівництва здобула перемогу на всеукраїнському конкурсі «Телетріумф» за найкращу програму місцевих новин «АлексІнформ») навчила мене більше, ніж викладачі за п’ять років університетської освіти. Бо це практика! І це дійсно головне у роботі журналіста. Можна скільки завгодно читати теоретичних матеріалів, як робити сюжет чи писати статтю, однак, поки ти не почнеш цього робити сам - все це не має значення. 

- І все-таки, що вам дав університет, про що і кого згадуєте? Ви вступали у той час, коли база для фахової підготовки у нас була ще доволі слабка…

- Вступила у 2001. Тоді викладалося багато сухої теорії, яка на практиці часто виявляється абсолютно марною… Віктор Володимирович Костюк – звичайно, харизматична особистість, ось кого неможливо забути! Запам’яталися також лекції Валентини Савелівни Ботнер із зарубіжної літератури. Я навіть недавно шукала спосіб потрапити знову на її пари, походити на її лекції - просто для душі, але мені сказали, що зараз ця викладачка вже не працює на факультеті. В неї були дуже круті пари! Ми досі її згадуємо з великою повагою, бо вона навчила нас правильно читати і розуміти літературу, робити висновки, орієнтуватися. Вона наш читацький світ перевернула повністю! Я просила в університеті перелік книжок на іспит, який нам давали, бо тоді ми не все встигали. Хотілося б перечитати ті твори заново. До речі, це пов’язано з одним моїм хобі…

Що ще дав мені університет? Витримку. Сміливість. Упертість. А головне - близьких і рідних мені людей. Моїх подруг, з якими ми не розлучаємось і досі - вже 22 роки! З першого курсу університету. Вони - моя підтримка. Ми щодня на зв’язку, хоч і розкидані по різних містах і навіть країнах. Одна подруга - дизайнер, друга - поетеса…

- Розкажіть, будь ласка, від самого початку, як складалася ваша професійна кар'єра.

- На п’ятому курсі, в 2006 році, я пішла працювати на телеканал «Алекс» журналістом у відділ новин. Побачила оголошення по телевізору, що їм потрібні на безоплатній основі студенти в редакцію новин. Я зателефонувала. Виявилось, що разом зі мною прийшло ще дев’ять людей. Мені пояснили, що працівники пішли у відпустки і їх потрібно кимось замінити. Я подумала: це мій шанс. До кінця місяця залишилася тільки я одна, всіх інших забракували. Там такі були умови, що люди просто не витримували - нас перевіряли, як на Х-факторі, і жорстко відкидали тих, хто не влаштовував. Студентові легко могли сказати після одного підготовленого ним сюжету прямо в обличчя: ви ні риба ні м’ясо, ви нам не підходите, до побачення. Деякі люди не хотіли працювати на безоплатній основі і таке терпіти, і самі йшли. Я була одна з тих, хто тримався і тримався, поки не залишилась одна. 

Ось так перший місяць без зарплати. На другий місяць мені давали на проїзд )) Через три я вже була у штаті. За два роки я вже була ведучою новин. Крім цього, продовжувала працювати журналістом у редакції новин. Через два роки ми не змогли змиритись із політикою керівництва телеканалу. Тоді звільнилась моя редакторка, а разом з нею і її заступник - Геннадій Волков, який зараз, до речі, на фронті. Круті фахівці. Я вже не бачила сенсу залишатись в ТИХ новинах, які там були без цих людей. Тож пішла у «вільне плавання». Але «плавала» недовго )) 

Мене запросили працювати на «ТВ Голд». Моїм завданням було побудувати «з нуля» відділ новин. Я з цим впоралась. Але завжди була думка пробиватись на центральний телеканал.

За пів року отримала пропозицію очолити в Запорізькій області кореспондентський пункт «Надзвичайних новин» ICTV. Я намагалась поєднувати це з роботою на «ТВ Голд», де крім «Новин» на мені ще була програма «Краса та Здоров’я». До того ж іще працювала адміном на сайті одного з комунальних підприємств. Мій щоденний графік був трохи «божевільний» )) О шостій ранку підйом, о другій ночі - спати. Треба було робити вибір, який для мене був очевидним, - робота на центральному телеканалі. Там я залишилась на 12 років. 

24 лютого 22 року програма «Надзвичайні новини» призупинила свою роботу. Ми вже не були надзвичайними новинами на тлі тих подій, які починали розгортатися! 

Перші місяці війни я працювала у військовому шпиталі, потім волонтером, паралельно писала статті для підтримки зоопарків та притулків для тварин на окупованій території; зрозуміло, ані копійки за це не брала, бо сама у волонтерському русі з підтримки тварин у Запоріжжі. Писала статті для юридичної допомоги постраждалим у війні. 
Потім працювала продюсером - організовувала зйомки іноземним журналістам. Крутий досвід, круті гроші. Організовувала їм зйомки, шукала цікаві історії, теми, возила. Десь чотири місяці цим займалась. Подібних помічників називають фіксерами. Однак коли я спілкувалася з одним австрійським журналістом, він сказав: будь ласка, не треба принижувати професію продюсера цим словом , фіксер - це якась вулична назва, а ви - field producer (англ. «польовий продюсер» - М.Ч.).

Та за кілька місяців мені запропонували роботу журналіста в корпункті в Запорізькому регіоні вже від телеканалу «Ми - Україна». З ними я працюю до сьогодні. Сказали, що їм потрібен журналіст у запорізькому регіоні, який самостійно водить машину, має досвід тощо. Повністю організований корпункт. Поки що немає приміщення, однак нам, в принципі, воно не дуже й потрібне, бо ми польові журналісти. 

- Яке у вас навантаження?

- Всі журналісти, які працюють у регіонах, повинні самі шукати теми для висвітлення. Бо ми розуміємо краще, за керівництво в столиці, що тут відбувається. У Києві, скільки б вони не читали новини, вони всього не знають. 

Норми щодо кількості матеріалів немає, оскільки може бути то тихо-тихо, а потім щось як трапиться! У Дніпрі, коли в будинок прилетіло, наша журналістка три доби там ночувала. Журналіст у подіях вариться 24 години на добу, навіть коли йде у відпустку. Постійно доводиться моніторити.

Ми в «Марафоні» і на кожен випуск, тобто через день, видаємо матеріал - або якась ситуація в області, або «включка», або сюжет.

- Чи з’явилося у вас після 24 лютого минулого року таке відчуття, що ваша робота набула нового сенсу? 

- Ми працювали з військовими темами з 14 року. Брали інтерв’ю у полонених. Знімали роботу наших військових та життя цивільних у прифронтових селах та містах. Для мене, як для журналіста, нічого не змінилося 24 лютого 22 року в плані головних принципів підготовки матеріалів - об’єктивність, перевірка фактів - ці принципи були і до повномасштабного вторгнення. Просто зараз виникли деякі аспекти - узгодження з військовими, правила зйомки. Це просто технічні моменти, які важливо знати і дотримуватись. Бо головне - не нашкодити нашим військовим. 

Із війною ставлення до професії не змінилося. Для мене журналістика завжди була важлива, ми завжди намагалися і намагаємося робити все об’єктивно, подавати кілька думок, кілька синхронів. Оперативність, ніяких фейків, всю інформацію перевіряти. Для мене нічого не змінилось у плані підходу до матеріалу.

Щодо заборон під час війни, ми знаємо чітко правила. У нас є перепустки від Міноборони, дозволи, там чітко сказано, що ми несемо відповідальність і маємо розуміти, що ворог може скористатися нашою інформацією. Інколи буває, що ми приїжджаємо на «приліт», добре розуміючи, в який об’єкт цілились, тому його не можна знімати. Буває, підходять люди, щось кажуть і планом виходять на те, що не можна показувати в кадрі. Ми його - за шкірку, щоб камера не повернулася і не писала його на тлі енергетичного чи промислового об’єкту, наприклад. Ми самі в цій країні живемо і зацікавлені в тому, щоб ворог не побачив. Це нормальні заборони. Звичайно, вони нам скручують руки в плані того, що, якщо «приліт», наприклад, ми годину не маємо права розпитувати, куди прилетіло. Хоча ми такі, що відразу б за ракетою туди поїхали про все дізнаватися, однак не можна. Я готова миритися з цими заборонами; один сюжет не вартий того, щоб повторно ракета прилетіла і наробила ще більше лиха. Для нас сьогодні на першому місці військові, а не рейтинги.

- Наскільки заважає працювати проблема з фейками в сучасному інфопросторі?

- Фейки загалом приносять журналістам дуже багато біди і проблем. Поясню. Сидить редактор у Києві, а в нього за всю країну новини. Навіть не відкриваючи повністю текст новини, він кидає - перевір. Ти починаєш перевіряти, втрачаєш час, ресурси, коли ти міг займатися чимось корисним. А потім виявляється, що це інформація трирічної давнини, або взагалі не про те, неправда. Звичайно, ми з цим стикаємось. Час витрачається на те, щоб пояснити редакторові, що ти не якийсь там дурень - проморгав таку новину. Плюс напруження, переживання - ти боїшся, а раптом це не фейк, а раптом справді пропустила щось важливе. І такого вистачає зараз.

Під час війни ми маємо право знімати і публікувати інформацію лише ту, що офіційно підтвердили Міноборони, представник військової адміністрації або голови міст (навіть якщо вони там не живуть, коли мова про окуповані населені пункти). Навіть якщо наші військові з фронту пишуть, що вони там щось «бомбанули», і це стовідсоткова інформація, ми не маємо права відразу повідомляти. З одного боку, нам це зв’язує руки в роботі, з іншого - так треба, що ж поробиш. 

- Чи бувало так, що вам не надавали належний доступ до інформації, перешкоджали діяльності, погрожували тощо? 

- Це три різних запитання )) Так. Усе було. 

Не надавали доступ - це класика, якщо ти зачепився за скандальну тему - готуйся до політики «замовчування» від чиновників, передачі твоїх запитів від одного відомства до іншого, по колу… Затягування відповіді. А коли ще в тебе «горить» матеріал, треба здавати його «ще вчора», бо в новинах на ТБ це буденність. Чиновники вважають, що так вони можуть «спетляти», якщо будуть затягувати з відповіддю, що ж… Дарма вони так думають - ми їх спіймаємо «за хвіст» у їх кабінеті ))

Погрожували? Так ) Бандити, чиновники, судді і навіть церковники. Особливо останні - дуже цікавий контингент щодо отримання інформації та залякування. Я робила багато цікавих історій про них - педофілія, корупція - мабуть мене б уже спалили, якби я працювала журналістом у середньовіччі )) 

Щодо перешкоджання журналістській діяльності, скажу так – коли працюєш у форматі кримінальної програми, це стає повсякденням. У 50 відсотках сюжетів будуть перешкоджати працювати. Але коли тобі перешкоджають - це явна ознака того, що ти «вхопив» круту тему.

У «Надзвичайних новинах» я працювала в умовах постійних кримінальних наїздів - напади, кримінальні авторитети за нами стежили, місцеві і немісцеві. 

- Сьогодення - це війна. До цього ви тривалий час висвітлювали кримінал, нещасні випадки. Вибачте, як вдається витримувати таке психологічне навантаження?

- А як хірурги працюють? Рятувальники? Медики швидкої? Поліцейські? Це наша робота. Якщо ти не готовий до морального аспекту - обирай щось спокійніше. Я отримую кайф від своєї роботи. Коли ти о четвертій ранку виїжджаєш на зйомку у Донецьку область, працюєш там, знімаєш та на місці відписуєш матеріал, щоб встигнути його випустити сьогодні-на сьогодні. А потім тобі три години треба сидіти за кермом, щоб повернутись. І ти вдома о 10 вечора… Але коли ти дивишся РЕЗУЛЬТАТ своєї роботи - ексклюзивний репортаж, у тебе немає втоми. Ти отримуєш кайф, це неможливо пояснити, поки сам не спробуєш. 

Журналісти - як хірурги. Якщо ми будемо все через себе пропускати і занадто близько приймати, то ми просто не витягнемо морально. Як я відволікаюсь? Та ніяк, абсолютно: зробила матеріал і вже психологічно готова шукати наступний сюжет. Мабуть тому я так довго у цій професії. Єдиний раз, коли було дуже важко і я довго відходила, це в 2014 році, коли ховали хлопців з Іловайську. От тоді мене емоційно накрило дійсно! Все інше… Я щоразу думаю, що я просто роблю свою роботу, і що завтра вже маю бути у формі. 

- Як ви ставитеся до такого явища, як «жовтизна» в новинах?

- Всі хочуть «їсти». І деякі «журналісти» також… Як можна до цього ставитись? Намагатись ігнорувати. І не витрачати на це свій час. 

- Так, але у «Надзвичайних новинах» багато такого, за що їх можна назвати жовтими. Хоча б стиль подачі матеріалу ведучими, те, як по кілька разів крупним планом показують найжахливіші деталі…

- Розумієте, не ми, журналісти, робимо ці речі, а суспільство. Часто, коли ми приїжджали на місце трагедії, нам говорили: ось ви такі-сякі, у вас тільки негативне все. Я відповідала: не ми це робимо, а ви - ваші сусіди, родичі, а ми лише показуємо, лише передаємо.

«Надзвичайні новини» - не просто новинна програма, у нас був специфічний формат. Усі добре розуміли, що це не просто новинна програма, яку можна дивитися з дітьми, при цьому вона була рейтингова. Рейтинги в нас були круті! Новини в нас були особливі в тому плані, що деякі репортажі, розслідування, інтерв’ю тощо були абсолютно ексклюзивні. Наскільки етично подібне показувати? Можливо й неетично, однак я не знаю, як розповісти про місце жахливого злочину, не показавши докази трагедії. 

Я про етику дуже багато можу розповісти. Під час роботи в «Надзвичайних новинах» довелося не раз порушувати правила етики, однак це, на мій погляд, було виправданим. 

Наведу такий приклад. Є правило, що не можна знімати дітей без згоди батьків. Ось у мене була така ситуація. Поїхали ми до одного районного міста знімати якийсь сюжет. І коли вже закінчували працювати, до мене підходить місцевий чоловік і каже: «Ви з приводу інтернату?» Я вперше чую, але кажу: «Можливо. А що?» «Ну з приводу того, що дитина вистрибнула з вікна?» - продовжує незнайомець. Я розпитую, він буквально три слова сказав і пішов. А сталося таке. В місцевому інтернаті дівчина-підліток вистрибнула з третього поверху через те, що її зачинили в кімнаті і почали бити, знущатись, і вона цього не витримала. Били діти, а співробітниця тримала двері. Дівчинка зламала обидві ноги, пошкодила хребет і ще якісь травми отримала. З районної лікарні її в тяжкому стані перевели до нашої обласної. Знаючи, що таке відбулось, повинна я про це розказати суспільству? 

Щоб узяти інтерв’ю в цієї дівчинки, щоб вона розповіла, що з нею трапилось, я маю запитати дозволу в її батьків. Її батьки позбавлені батьківських прав. А відповідальність за неї покладена на ту співробітницю інтернату, яка все це допустила, навіть тримала двері. Зрозуміло, що вона не дасть згоди. Однак мовчати я не можу.

Що я роблю? Змиваю макіяж, перевдягаюсь, беру пакунок із фруктами, беру ще з собою реєстратор із машини, бо мені потрібен був невеличкий гаджет. Приходжу в обласну лікарню. Замаскувалась, як сіра миша, заходжу в палату, а вона - ця дівчинка - на розтяжках. Я впіймала такий момент, коли всіх відвідувачів попросили вийти з палати, бо саме мили підлогу. Непомітно прослизнула в палату і сказала їй: «Я журналістка, у тебе є лише п’ять хвилин, щоб ти на камеру розповіла про все, що з тобою сталося, чому ти тут. Якщо ти мені все розповіси, я тобі допоможу, ми тебе витягнемо звідти і в тебе все буде добре». І вона мені на реєстратор розповіла всю історію - що їй довели, що над нею знущались, гнобили, вихователька била. Я паралельно її знімаю камерою, щоб відео набрати. По закону я не маю права такого робити. В цей момент залітає медсестра, все бачить, вибігає за лікарем. Я кажу: «Тримайся», і тікаю, бо за мною вже гоняться. Біжу через усю лікарню, сідаю в машину і ми з оператором їдемо в інтернат, по гарячому записуємо інтерв’ю у них. 

Потім із усім цим матеріалом, просто в той же день, їдемо в прокуратуру, ставимо на столі їм ноутбук і вмикаємо запис із інтерв’ю цієї дівчинки. Прокурор дивиться, а ми знімаємо реакцію. Коли журналіст анонсує інформацію, це вважається вже як звернення і прокурор не може цього проігнорувати. Прокурор - а це була жінка - потисла мені руку, похвалила за те, що ми зробили. Після цього всіх відповідальних осіб у тому містечку познімали і вони пішли під кримінал. Дівчину удочерили іноземці - здається, в Канаду забрали. Коли я сказала прокурорці, що я не мала права знімати неповнолітню і переживаю, вона відповіла: нічого, ми вас захистимо, бо ви порушили закон ради життя та безпеки дитини!

Звичайно, якщо чесно, я думала тоді не лише про долю дівчинки. Я чудово розуміла, який гарний можна зробити репортаж, і я на цьому матеріалі зробила собі ім’я на «Надзвичайних новинах». Моя зарплатня відразу збільшилася вдвічі.

Було ще пару подібних випадків, коли доводилося застосовувати метод масок. Я - польовий журналіст, мене цікавлять долі звичайних людей.

- Які риси характеру допомагають журналісту-новинарнику працювати успішно? 

- Кмітливість, сміливість, уважність до деталей, комунікабельність, ну і стресостійкість.
Вміння приймати професійні рішення також. Журналіст вирішує, що і як показати, що піде в сюжет, ось тут починається наша «четверта влада»… 

- На новинах працюють здебільшого молоді журналісти. З віком дедалі складніше залишатися затребуваним фахівцем, особливо на телебаченні. Рятує, напевно, ідея якоїсь цікавої авторської програми?

- Що значить молоді журналісти? Що таке роки для журналіста? Це досвід, це зв’язки, це доступ до ексклюзивної інформації, це розвинене вміння працювати в кадрі, це повага, це Ім’я. Є багато прикладів українських та іноземних журналістів, які на телебаченні вже десятки років, це монстри в журналістиці, круті фахівці, молодим у них ще вчитись і вчитись. Скажімо, Валентина Доброта, Анжела Слободян, Олександр Моторний.

Тому щодо майбутнього - поки я зможу тримати мікрофон і розповідати про сьогодення, про простих людей, про їх подекуди неймовірні подвиги та історії, про військових, про волонтерів, про літніх людей, які виживають у підвалах по сім місяців, я буду працювати журналістом. 

- Розкажіть, будь ласка, про хобі, про яке ви згадували на початку розмови.

- Збираю книги для домашньої бібліотеки, дуже люблю книги, їх запах. Люблю шукати рідкісні книги, «полювати» за ними, купувати, а більше за все – читати. На початку війни я просто сідала, щоб знімати стрес, обкладалася книжками, перебирала їх, витирала пиляку, гортала і це допомагало мені заспокоїтися…

- А який улюблений жанр? Детективи, містика?

- Ні. Люблю американську, англійську, німецьку класику. Французьку - ні. У моїй колекції є Ремарк, Моем, Кронін, Драйзер... 

- Насамкінець традиційне прохання: порадьте або побажайте щось сучасним студентам і викладачам рідного журфаку.

- Викладачам – давати більше практичних завдань студентам - що завгодно - прочитати статтю, замітку, подивитись репортаж та проаналізувати, написати самому, придумати тему та героїв. Що завгодно - тільки практика.  

Сучасним студентам - намагатися працювати просто від сьогоднішнього дня! Починати десь писати, неважливо де, про що завгодно, але треба набивати руку, напрацьовувати зв’язки. На це завжди можна знайти час. Я дуже шкодую, що не почала раніше. Намагайтеся якомога раніше починати працювати, бо неймовірно жорстка конкуренція в журналістиці. 

Я зробила Телеграм-канал для себе і зараз наповнюю, як кажуть, для душі. Це один із варіантів для студентів - тренуватися писати, рівняючись на інших, вчитися робити посилання. 

Треба розуміти, що журналістика, робота в новинах - це важка робота, подекуди дуже небезпечна. Забудьте про вихідні та свята, відпустки та дні народження. Ви будете їх зустрічати на роботі. Морально ви будете завжди «в роботі». Щоб досягти успіху, треба працювати, постійно бути в пошуці тем, історій. Починайте працювати вже зараз - пишіть, читайте, розвивайтесь. Ваш успіх залежить лише від вас. 

У журналістиці немає випадкових людей. Навіть якщо вас привели якісь знайомі, без відповідних здібностей ви пропрацюєте тиждень-два, а потім редактор скаже: не впорався - йди.

І скажу трохи про заробітки. Мабуть вашим читачам, студентам це буде цікаво. У мене не було зв’язків серед журналістів, у мене звичайні батьки-робітники. Я всього досягала самостійно. З нуля будувала кар’єру. За першу свою статтю, ще в університеті, на практиці, мені заплатили 12 грн. З мене тоді багато хто сміявся, навіть батьки. Але вони перестали сміятись, коли я сама заробила собі на машину і квартиру. Нікого не слухайте - будьте впертими. І коли ви будете гуляти Барселоною, їсти піцу в ресторані біля Колізею в Римі, плавати в океані на Шрі-Ланці та гуляти Лісабоном, згадуючи Ремарка, знайте: в журналістиці можна добре заробляти! Але лише тоді, коли ти по-справжньому закоханий у цю професію.

- Дякуємо за корисні поради і дуже відверте інтерв’ю!

 


Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко

 

На фото:
1). Висвітлення подій у Запоріжжі та області.
2). Головне – спіймати удачу!
3). У телестудії колег.
4). З колегами.
5). Останнє інтерв’ю «Залізного Фелікса».
6). Вся необхідна амуніція в багажнику.
7). «З телеоператором Дашею Зиряновою розуміємо одна одну без слів».
8). До підготовки чергового сюжету готові.
9). Поруч із військовим трофеєм.
10). Закохані у професію.