Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: інтернет-журналістка Валерія Константинова
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває втілення в життя профорієнтаційного проєкту «Історії успіхів випускників ЗНУ». В його рамках сьогодні пропонуємо до вашої уваги бесіду з однією з талановитих вихованок факультету журналістики Валерією Константиновою, яка обрала справою свого життя медіа і зараз працює у «Новинах Приазовʼя» від «Радіо Свобода». Зокрема вона поділилася своїми думками про переваги журналістської професії і про те, наскільки важливо доносити до людей правдиву інформацію про поточні події.
- Валеріє, пам’ятаю, ви дуже гарно вчилися. Опишіть, будь ласка, свою журналістську кар’єру від студентських років до сьогоднішнього дня.
- Коли вступала на факультет журналістики, то навіть не думала працювати кореспондентом, оскільки мріяла стати відеооператором і робити цікаві монтажі. Але на парах нам часто задавали писати якісь журналістські тексти, зокрема на «Агенційній журналістиці» в якості індивідуальної домашньої роботи потрібно було опублікувати п’ять матеріалів на незалежному студентському інтернет-порталі «Пороги». Тоді я вперше отримала від редактора журналістське завдання - відвідати захід і написати про нього. Здебільшого в мене були репортажі. Фото до матеріалів теж робила самостійно своїм фотоапаратом. Пам’ятаю, як уперше на сайті з’явилася моя публікація (текст і фото) під моїм прізвищем - це було дуже приємно і послугувало стимулом для подальшого розвитку в професії.
Після першого курсу проходила практику на телеканалі «TV5». Раніше мені здавалося чимось нереальним потрапити саме в цей ЗМІ! Ми з журналістами їздили на заходи, а потім писали сюжети. Паралельно продовжувала працювати для «Порогів», оскільки редакторка була не проти. Так у мене з’явилася зацікавленість до написання текстів.
Слід відзначити, що спочатку журналістські текстові матеріали в мене не зовсім вдало виходили. Вони багато редагувалися, але це не впливало на моє бажання продовжувати справу, навпаки - я уважно читала правки та робила висновки, щоб наступний текст вийшов кращим.
На другому курсі мені захотілося чогось іншого, наприклад, спробувати свої сили у газеті. Зізнаюся, що раніше вважала газету трохи нудним видом ЗМІ, бо сидиш постійно і щось пишеш. Але я не враховувала той факт, що для написання статті потрібно обов’язково кудись сходити, щось відвідати, з кимось поспілкуватися.
За порадою, в яку газету піти працювати без досвіду, звернулася до одного з викладачів - Юрія Ботнера. Він і порекомендував «Запорозьку Січ». Це було десь у 2016 році. Моя робота розпочалася з завдання, яке видала мені журналістка Ірина Гавриленко.
Через кілька місяців до колективу долучилася одна з випускниць нашого журфаку - Марина Ботнарева. З нею я познайомилася ще на «Порогах», саме вона допомогла мені зрозуміти, що таке журналістика, та краще адаптуватися в цій професії. На все життя запам’ятала фразу, яку вона сказала мені ще на першому курсі, коли мене з певних причин не пустили на один захід: «поганий досвід, теж досвід». Тому коли в мене трапляються якісь неприємності по роботі, я згадую ці слова.
У газеті теж були правки, мені пояснювали, що і як краще робити. Хоч і не виходило, але все одно я просила відправляти мене на заходи та старалася виконувати редакційні завдання якнайкраще.
Спочатку писала безоплатно, згодом - за невеликі гонорари. Проте моєю головною метою було отримати досвід, чомусь навчитися, а вже про фінансовий складник я думала в останню чергу. Працювала в цій газеті позаштатно, під час навчання на бакалавраті, а у штат влаштувалася, коли вступила на магістратуру. Мені подобалося, що робота за вільним графіком, це давало змогу поєднувати її з навчанням.
Після завершення магістратури зрозуміла, що мене вже нічого не тримає в «Запорозькій Січі» - я набралася досвіду, взяла від неї все, що можна. Рішення звільнитися мені далося дуже складно, тому що все-таки в редакції цієї газеті я пропрацювала близько трьох із половиною років, все стало рідним. Звільняючись, я йшла фактично в нікуди, ніяких варіантів спочатку не було.
Незабаром почала співпрацювати з мелітопольськими «МВ». Вони у Запоріжжі відкривали філіал, але у 2020 році через пандемію закрили. Також писала для сайту «Перший Запорізький». Мала досвід співпраці з інтернет-виданням «Депо Запоріжжя». Під час журналістської діяльності паралельно працювала фотографом при фотостудії. Так було до війни, бо через певні причини штат на сайті розформували.
Трохи також писала на один копірайтерський сайт, поки випадково не побачила, що на проєкт «Новини Приазов’я» від «Радіо Свобода» шукають журналіста. Вирішила поцікавитися щодо вакансії. Мені дали виконати завдання, пройшла стажування, і ми почали співпрацю. Для мене це виявився абсолютно новий формат роботи. Ми командою готуємо програми на різні актуальні теми, потім ці матеріали потрапляють на ютуб-канал. Особисто моя робота переважно полягає в тому, щоб телефонувати експертам, брати коментар по аудіо або відео, шифрувати, а далі інша наша співробітниця пише з наших синхронів сценарій, ведучий начитує в студії. Такий формат роботи в команді для мене був трохи незвичним, але колеги допомогли швидко з усім розібратися. Їх підтримку та допомогу я дуже ціную. Крім того, текстові матеріали програми виходять на сайті «Радіо Свобода». Також періодично пишу на сайт і власні тексти.
- Чим для вас приваблива професія журналіста? І коли почалась ваша зацікавленість нею?
- Спочатку я хотіла лише працювати з відео, монтувати. Вибір університету та факультету був спонтанним - я побачила, що на журфаці вчать і на операторів. Суто журналістика мене зацікавила вже під час навчання, коли я почала пробувати писати тексти. Ця професія приваблює мене тим, що ти постійно в курсі подій, моніториш новини, різні офіційні джерела, відвідуєш заходи, спілкуєшся з абсолютно різними людьми, а також пишеш матеріали на важливі теми (які часто складні для мене, але це мотивує знов і знов вчитися чомусь новому).
- Бачила на сайті «Радіо Свобода» низку ваших чудових матеріалів. Вони написані у стилі сторітелінгу – важлива інформація через цікаві історії. Вам самій подобається працювати у такому ключі чи це редакційна вимога?
- До «Радіо Свободи» в такому форматі матеріали я практично не писала. В основному в мене виходили репортажі, інтерв’ю у вигляді запитання-відповідь, а не історії. Можна сказати, що війна змусила опанувати новий жанр. У такий спосіб ми висвітлюємо історії людей, які пережили окупацію, військових і волонтерів, які побували в полоні. Через них показуємо всі жахи, які насправді відбуваються.
Наприклад, робила матеріал про маму та хлопчика з Маріуполя, а саме - про те, як вони жили в окупації, як їм вдалося вибратися з неї, про втрату житла, перебування у підвалі під час бомбардувань, де вони ділили шматок хліба з усіма, де вмирали люди. Хлопчик вів щоденник, у якому писав та малював усе, чому був свідок. На його очах помер його рідний дідусь.
Насправді, історій людей, які пережили окупацію, багато, ще більше можуть розказати ті, хто зараз живе на окупованих територіях. Слухаючи їх розповіді, не розумієш, як подібне може відбуватися у наш час.
Також робила текст із працівником ДСНС, який був на розборах завалів після прильоту ракет в багатоповерхівки, де винесло цілі під’їзди. Він про деякі моменти розповідав мало не зі сльозами на очах, наприклад, коли до нього підходили люди та просили знайти рідних. У більшості випадків, людей знаходили мертвими, хоч їхні близькі сподівалися до останнього, що вони живі.
І подібних історій доволі багато…
- Наскільки, на вашу думку, стереотипи, створені навколо професії журналіста, відповідають дійсності? І чи впливає на обличчя української журналістики війна?
- Мабуть, до стереотипів віднесла б думку людей, що журналіст спілкується лише з відомими людьми, ходить на всі заходи безкоштовно, і взагалі все може. Насправді ми співпрацюємо з усіма, пишемо про все, що має знати аудиторія, що буде корисно та цікаво суспільству.
Пройти лише за посвідченням журналіста на якийсь крутий захід безкоштовно не так просто. Часто потрібна акредитація, а потім ти пишеш матеріал. З одного боку - його відвідав, але й відпрацював; це труд, а не сама тільки розвага, як комусь здається.
Деякі люди думають, що журналіст може написати про будь-яку проблему, і після цього вона обов’язково вирішиться. Тому телефонують і просять допомогти. Але і з цим не так просто.
У журналістів дійсно ненормований робочий день. Хоч він може бути і фіксованим, ти все одно працюєш мало не 24/7. Часто початок і завершення робочого дня залежить від спікерів. Наприклад, якщо ти з вечора домовляєшся про коментар з людиною, у тебе дедлайн до 14:00 наступного дня, а твій експерт може прокоментувати о 7:00 ранку, то ти підлаштовуєшся під нього, оскільки тобі дуже потрібен коментар саме цієї людини. Зараз на роботу впливає ще й вимкнення світла, тому потрібно теж підлаштовуватися.
Крім того, в журналіста дійсно не дуже висока зарплата. Особливо, якщо брати регіональні ЗМІ. Іноді очікування щодо певного рівня зарплати виявляються трохи завищеними.
Як правило, для написання тексту потрібне натхнення. Але завжди є дедлайн і тому, навіть якщо натхнення немає, то все одно потрібно працювати.
- Наскільки важливо зараз висвітлювати події, пов’язані з війною, якісно і що це означає особисто для вас?
- Висвітлювати події, пов’язані з війною, потрібно обережно. Зараз багато різної інформації, і не завжди вона може бути перевіреною. Часто буває, що, наприклад, мер певного міста каже одне, а потім військові спростовують цю інформацію.
На початку війни працювала на сайті на стрічці новин і певний час трохи не розуміла, як слід подавати інформацію - що можна, а що ні. Адже раніше ми не були готові до цих реалій, не усвідомлювали, що «зайва» публікація може нашкодити.
- Чи відчуває журналіст труднощі етичного характеру, коли тема матеріалу торкається людських трагедій?
- Журналіст дійсно відчуває певні труднощі, оскільки часто дуже важко запитувати людину про те, що може в неї викликати сльози, що вона пережила. Наприклад, це стосується матеріалів про полонених, жителів міст, які пережили окупацію, тощо.
- У мирний час яка ваша улюблена тема і чому?
- У мирний час у місті проводили багато різноманітних заходів, цікаво було їх відвідувати та робити фоторепортажі.
Мені подобається писати інтерв’ю з людьми, дізнаватися про їх роботу або хобі.
- Зараз дуже багато молодих жінок, зокрема і журналісток, опинились у статусі біженок за кордоном. Чим обґрунтоване ваше рішення залишатися і продовжувати працювати тут?
- Коли почалося повномасштабне вторгнення, у мене і в думках не було виїжджати за межі країни. На другий день війни ми з родиною прийняли рішення виїхати пожити за місто, в село до бабусі. Звідти я продовжувала працювати на новинному сайті. Робота була, рідні поряд, і тому їхати за кордон не бачила сенсу: «Як я все покину і поїду невідомо куди?».
Своє рідне Запоріжжя не хочу покидати, тому що за час війни полюбила його ще більше.
- Як ви ставитеся до того, що деякі люди сьогодні більше довіряють блогерам?
- Люди самостійно обирають, якому блогеру або ЗМІ довіряти. Слід розуміти, що серед блогерів є військові експерти, фахівці з певних сфер, але всі вони висвітлюють свою суб’єктивну думку, і не більше того. До будь-якої інформації, з якого б джерела її не отримували, слід ставитися обережно, перевіряти, сумніватися. Що стосується ЗМІ, то більшість із них, на мій погляд, усе-таки дотримуються журналістських стандартів і норм, тому здатні викликати довіру, генерувати якісний контент.
- Чи згадуєте alma mater? Що дав для вашого фахового становлення університет?
- Після випуску я дуже сумувала за університетом. Навіть промайнула думка вступити до аспірантури. У мене там продовжували навчання друзі на молодших курсах, і тому періодично у стінах ЗНУ з’являлася. Часто з подругами згадуємо пари або кумедні ситуації, які з нами відбувалися.
Університет дав мені основи журналістики, розуміння того, як писати тексти, знімати та монтувати відео, орієнтуватися у правових та етичних аспектах. Досить багато було практичних предметів. Наприклад, на спеціалізації я вчилася на телевізійній журналістиці, і ми постійно щось знімали, пробували себе в кадрі. Коли багато практики, це круто.
- Який характер треба мати для успішної роботи в медіа?
- Журналісту потрібно бути комунікабельним, десь дуже наполегливим, а також порядним. Професія вимагає постійного розвитку та розуміння, що відбувається навколо.
- Традиційне запитання: що б ви побажали студентам, які вчаться зараз, а також викладачам?
- Студентам раджу відразу, з перших курсів, визначитися, чи дійсно журналістика - те, чим вони хочуть займатися. Практикуватися, щоб відчути реалії цієї професії, а також вчитися, розвиватися, пробувати щось нове.
Якщо розумієш, що з певного ЗМІ взяв усе, і хочеться змін, потрібно змінювати! Не можна себе мучити та боятися полишити зону комфорту. Це дуже складно, але пробуйте.
Викладачам я дуже вдячна за пари, допомогу та поради! Хочу побажати сил, витримки у ці нелегкі часи та повернутися до традиційного навчання в авдиторіях. Адже нічого не замінить живого спілкування студентів із викладачами ))
- Дякуємо, Валеріє! І вам подальших успіхів, на все добре!
Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко
На фото:
1). У фотостудії (фото Світлани Христенко).
2). Під час роботи журналісткою подружилася з фотоапаратом і потрошку це стало захопленням (фото Сергія Лаврова).
3). Із колегами-телевізійниками Вікторією Білою та Владиславом Ващенком на зйомках на День Святого Миколая.
4). Під час підготовки репортажу зі змагання дронів на «Запоріжсталі» (фото Володимира Шеремета).
5). Представниця преси на заході до Дня металурга.
6). З однією з кращих подруг Інною Демченко (фото Сергія Лаврова).
7). З улюбленою викладачкою Оленою Усмановою.