Пропонуємо вашій увазі бесіду з однією з кращих вихованок факультету журналістики Дар’єю Зиряновою, яка на цей час працює телеоператором загальноукраїнського інформаційного телеканалу «Ми - Україна». Розмова вийшла зокрема про специфіку роботи під час війни, переваги й мінуси журналістської професії, про те, наскільки важливо щиро любити свою справу.

- Дар’є, до цього ви працювали на телеканалі «Україна», а ще раніше - на TV5. Чому скрізь телеоператором?

- Під час навчання в університеті я мала змогу спробувати себе в газетній журналістиці, на радіо і, звісно, на телебаченні. Останнє було для мене найважчим випробуванням і тим самим - зацікавило найбільше. Телебачення - візуальне ЗМІ, створення картинки - справжня магія. Мені подобалось творити цю магію і бачити результат на екрані телевізора. 

Вже на третьому курсі, коли я обрала відповідну спеціалізацію, чітко зрозуміла, що хочу бути за кадром. У мене вже був досвід володіння фототехнікою, тому з відеокамерою потоваришувати було нескладно. 
На регіональному телеканалі я працювала виїзним оператором. Це були новини, зокрема спорту, записи програм, прямі трансляції концертів тощо. А вже на корпункті я виконувала не тільки пряму телеоператорську роботу. То я монтую разом зі своїм журналістом, то моніторю новини, збираю інформацію, контактую з героями і безпосередньо займаюсь режисурою майбутнього матеріалу. Я кайфую від своєї роботи! Тому й телеоператор! ))

- Телеоператорами працюють здебільшого чоловіки. Чи доводилося вам стикатися з людьми, які вважають, що для жінки це трохи дивно?

- На превеликий жаль, з самого початку свого кар’єрного шляху я періодично стикалась із неприємним ставленням до цієї так званої «нежіночої справи». Навіть коли я прийшла на TV5, де була вакансія телеоператора, мене вперто хотіли відправити стажуватися на режисера монтажу. Я посиділа пару днів за комп’ютером, а потім спустилась на перший поверх в операторську і дуже довго чекала головного оператора, бо той був саме на зйомці, щоб попросити дати мені шанс. 

Хочу сказати, що жінки не гірше виконують цю роботу за чоловіків. Але правда в тому, що зараз вона стала легшою, бо сучасна техніка не така громіздка і важка. Ще років десять тому я б просто фізично не змогла працювати оператором. Пам’ятаю, хтось із дикторів у кінці сюжету помилково сказав: «Готували Дар’я Зирянова і Олег Притикін» (це журналіст), а не навпаки, подумавши, що журналіст - я, а оператор - Олег, адже звичніше, коли оператор - чоловік. Та й досі, працюючи вже понад шість років на ТБ, я чую інколи здивовані репліки навколо: «Оператор - дівчина?!» Або під час «включок» було телефонуєш в апаратну узгодити якісь технічні моменти, а там дивуються, коли дізнаються, що з ними розмовляє телеоператор жіночої статі ))

- Що важливіше в телесюжеті - особа репортера, вдало складений текст чи якісна «картинка», яку забезпечує телеоператор?

- Тут зараз, напевно, буде моя суто суб’єктивна думка. Вважаю, що телебачення без картинки - це радіо, інтернет, газета, будь-який інший засіб медіа, тільки не ТБ. Відео - це та константа, без якої телебачення не існує. Журналіст може написати все, що завгодно, текст може бути неймовірно крутим і класним, але до нього потрібно відео! І я кажу про якісне відео, яке може зробити професійний телеоператор. Це не про фоточки з інтернету чи вертикальні сторіз із соціальних мереж. 

На другому місці після відео, на мою думку, злагоджене спілкування, якісна комунікація між журналістом і оператором. Маючи досвід роботи на регіональному телеканалі, де десяток журналістів і стільки ж телеоператорів, і цей штат постійно змінюється, скажу, що налагодити контакт надзвичайно важко. Бо за день можна мати, наприклад, три-чотири зйомки, з яких репортаж, інтерв’ю, якісь там спортивні події, і всі ці зйомки - з різними журналістами. У кожної людини свій характер, свої амбіції, свої емоції, а якщо немає взаєморозуміння, страждає якість матеріалу. А ось уже працюючи на корпункті, я помітила, що ти вже настільки звикаєш до свого журналіста, а журналіст - до оператора, що ви розумієте одне одного навіть без слів, інколи просто достатньо погляду. В такому випадку більше шансів отримати на виході якісний матеріал.

- Сьогодні в усіх медіа переважає тема війни, журналісти постійно в неї занурені. Що ви робите, щоб витримувати це психологічно? 

- Від початку повномасштабного вторгнення більшість журналістів працює без вихідних і відпусток. Це постійний моніторинг новин, це десятки робочих чатів і готовність працювати тут і зараз, пристосовуючись до реалій сьогодення. Я не знаю, що мені допомагає витримувати це психологічно, інколи це просто неможливо. Розкажу декілька історій. 

У ніч перед тим, як розбомбили драмтеатр у Маріуполі, ми спілкувалися з маріупольцем, якому вдалося виїхати до Запоріжжя. Він нам емоційно розповідав про всі жахи, що там коїлися, про те, що в театрі багато людей, зокрема його знайомі, що він переживає за них. А вдень сталося те лихо, про яке ми знаємо, бомбили театр… Коли я дізналася про це з Телеграм-каналів, я плакала, бо незадовго до цього спілкувалася з людиною, яка розповідала, що там залишалися люди і що їх треба рятувати, а вже немає кого рятувати... Навіть зараз, згадуючи цей епізод, мені важко, знову навертаються сльози. 

Або, наприклад, коли стався «прильот» по автоколоні на Оріхівському шосе, я тоді знімала для одного міжнародного інформаційного агентства. Просто щоб не зійти з розуму від побаченого, мені доводилося концентрувати всю свою увагу на роботі, намагалася дивитися лише крізь об’єктив. Такого жаху я раніше ніколи не бачила, і насправді жодним відео, чи словом, чи фотографією того не передати повністю. 

Ще допомагає триматися розуміння того, що працюючи на інформаційному фронті, ми також наближаємо нашу перемогу. І якщо від моєї роботи є користь, то я на правильному шляху. 

- Чи відчуваєте ви особливу відповідальність, працюючи над сюжетами, які торкаються війни?

- Постійна самоцензура. Дуже багато моментів, які треба тримати в голові. Не буду говорити про певні заборони від Міністерства оборони, про необхідні акредитації - це все технічні моменти. Найголовніше при підготовці сюжетів, які торкаються війни, це не нашкодити. Не завдати болю людям, які постраждали, натомість максимально допомогти, висвітлюючи проблеми населення.

- А в чому полягає романтика роботи в медіа?

- Насправді я зрозуміла, що можна знайти багато чого романтичного в роботі, яка подобається, від якої отримуєш задоволення. Бо за весь час від початку моєї роботи в медіа я ставала свідком багатьох цікавих подій, які б я ніколи в житті не побачила, якби не працювала в журналістиці. Наприклад, відвідувала археологічні розкопки на Хортиці і на Мамай-Горі, гладила новонароджених левенят і тигренят, спускалась у шахту в Дніпрорудному на 840 метрів у повному шахтарському екіпіруванні. В одній зі штолень Запорізької області ми шукали золото. Я була свідком встановлення декількох рекордів України. Також ми щорічно знімаємо негоду, коли випадає сніг або ллється сильний дощ, знімаємо, коли починається і завершується сезон на морі, як вирощують черешеньку в Мелітополі і помідорчики в Кам’янці-Дніпровській. Ми стаємо свідками найкрасивіших світанків і заходів сонця, коли катаємось по області. Ми досліджуємо наш рідний край, і він такий прекрасний! Як мінімум, за це можна любити свою роботу.

А ще один романтичний момент стосується мого особистого життя - завдяки професії я познайомилася зі своїм чоловіком. Ми з ним колеги, він також працює телеоператором одного з центральних телеканалів. Ось так виникла телеоператорська сім’я ))

- Журналістські колективи класні. Згодні зі мною?

- Не знаю, як в інших редакціях, але мені з колегами дуже щастить. Це така велика телевізійна родина, де завжди допоможуть, підкажуть. Вони завжди на зв’язку із будь-яких питань. Згадуючи події 2021 року, коли під час однієї зйомки на мене зненацька накинулась дівчина з ножем (удар прийшовся на камерне світло), тоді всі мої колеги, які стали свідками цієї події, без вагань надали поліції необхідні свідчення і підтримували мене до останнього засідання суду. Вони висвітлили цей випадок у своїх сюжетах, постійно запитували, як там що, чи потрібна мені якась допомога, їздили зі мною до поліції. Це круто, я в захваті від своїх колег, тому повністю згодна із тим, що Ви сказали.

- Які якості, на вашу думку, треба мати для успішної роботи в медіа? Ці риси мають бути вродженими чи їх можна прищепити під час навчання, набути самостійно у практичній діяльності?

- Гадаю, в людини має бути, як мінімум, бажання цим займатися. А університет дає потужну базу для формування потрібних знань і навичок у майбутній професійній діяльності. Далі все залежить від людини. Тобто, те, що дав університет, плюс бажання розвиватися, дорівнює - успішна робота в медіа. Принаймні в моєму випадку вийшло саме так. Думаю, що без теоретичної бази і практичного складника нашого навчання було б важко відразу йти і працювати. Ну і, звісно, не треба забувати про необхідність комунікабельності, стресостійкості, універсальності, здатності швидко орієнтуватися в будь-якій ситуації. Всі ці якості відточуються з часом. 

Важлива також здатність до самоосвіти. У 2018 році мені довелося опановувати навички володіння квадрокоптером і екшн-камерою. Купити такі речі було дорого. Довелося просити колег, щоб поділилися своєю технікою і навчили нею користуватися. Подібні речі відкривають нові горизонти у професії. Так що не треба боятися вчитися чомусь новому. 

До речі, працюючи з міжнародними нашими колегами, я помітила, що їм дуже подобається, коли фахівець універсальний. Тобто коли людина може сама дістатися місця зйомки, тобто має ще й водійські навички, вміє написати, відзняти, змонтувати тощо. Їм легше заплатити одній людині, яка зробить усе, ніж шукати велику команду. 

- Кажуть, студентські роки найцікавіші в житті людини. Але, мабуть, не для журналістів?

- Знаєте, я б із радістю ще раз в університет пішла! Було цікаво і весело, дійсно золотий час. Згадуючи свої студентські роки, я тільки не розумію, як ми все встигали )) Творчі завдання, практики, сесії, при цьому я ще не з Запоріжжя - щодня витрачала півтори години на те, щоб доїхати до універу, та стільки ж - додому. А на четвертому курсі я вже почала працювати на TV5. Впевнено можу сказати: ці роки були насиченими й незабутніми. Я дуже щаслива, що мала змогу навчатися на факультеті журналістики ЗНУ.

- Рідний факультет згадуєте? 

- Ну, а як не згадувати, коли більшість колег, із якими доводилося працювати, вчилися там же, тільки в різні роки?! Звичайно, ми і факультет згадуємо, і викладачів. Звісно, добрим словом ))  А взагалі з навчанням на журфаці пов’язано дуже багато гарних моментів у моєму житті. Там я знайшла моїх друзів, там відбулося моє розуміння, чим хочеться займатися в цьому житті. Там я здобула знання, які використовую у своїй роботі. Вважаю, що наш факультет - це реально велика дружна родина, яка об’єднує не одне покоління журналістів, студентів і викладачів, і це дуже круто! 

- Що б ви побажали або порадили нинішнім студентам і викладачам факультету журналістики ЗНУ?

- Викладачам я хочу сказати: велике спасибі! Ваш труд - це неоціненний внесок у самореалізацію кожного вашого студента. Якби ми це розуміли ось тоді ще, під час навчання, то, напевно, краще вчилися б, не робили вам нерви, сумлінніше ставилися до виконання завдань. 

Сучасним же студентам хочу сказати, що у них є зараз прекрасна можливість зрозуміти, потрібна вам насправді журналістика чи ні. Якщо не любити цю професію, в якийсь момент її можна зненавидіти, адже вона настільки глибоко вплітається у ваше життя, що займає дуже багато часу. Тому журналістику обов’язково треба любити. Нею треба горіти! 


Підготувала доцент кафедри журналістики
М. В. Чабаненко