Проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ»: спортивний журналіст і подкастер, вихованець факультету журналістики Олександр Прошута
У Запорізькому національному університеті (ZNU, Zaporizhzhia National University) триває профорієнтаційний проєкт «Історії успіхів випускників ЗНУ». Наскільки важливо любити свою справу, бути цілеспрямованим у досягненні поставлених цілей, опановувати сучасні технології, чому доносити інформацію до аудиторії варто вже по-новому - про це та інше читайте в інтерв’ю з одним із талановитих вихованців факультету журналістики, співзасновником інтернет-видання «SportHub» Олександром Прошутою.
- Пам’ятаю, у студентські роки змусити вас підготувати матеріал на тему, яка не стосується спорту, було практично неможливо. І ось сьогодні, через вісім років після випуску, ви не зрадили своєму захопленню. Мало хто може похвалитися тим, що знає своє покликання з юності! Ви належите до таких людей?
- Насправді, це захоплення виникло ще раніше - в дитинстві. Мій батько був та залишається великим фанатом спорту, причому, спорту в цілому, а не якогось конкретного виду. Мій дядько - майстер спорту з гандболу. Моя двоюрідна сестра - майстер спорту з волейболу. Якось уже так повелося, що спорт оточував мене фактично з раннього дитинства. Я теж робив спроби займатися футболом та гандболом, але в певний момент зрозумів, що це не зовсім мій шлях. Тому вирішено було зосередитися на навчанні. Але спорт нікуди з мого життя не подівся, просто це захоплення трошки трансформувалося за формою.
Десь у 13-15 років я почав робити перші спроби висвітлення спортивних подій: щось писав у великому зошиті, щось навіть намагався коментувати. У цей час бурхливий розвиток інтернету нарешті досяг наших країв - з’явилася змога дивитися ще більше матчів, а потом розповідати про них завдяки мережевим блогам. Так я потрапив на блог-платформу сайту Football.ua (тодішнього безперечного лідера серед спортивних ЗМІ України). Там проводили конкурси серед блогерів, в одному з них я приймав участь, написав декілька пристойних текстів. Таким чином, мене помітили.
Тож, коли на сайті з’явилася вакансія кореспондента в Запоріжжі для висвітлення ігор запорізького «Металургу», мені навіть резюме складати не довелося – «так, ми тебе знаємо, беремо, треба робити ось це і ось це». На той момент я ще був учнем 11-го класу багатопрофільного ліцею №99. Чесно кажучи, мене шокувало те, як просто отримати роботу на кращому футбольному порталі країни. Зараз розумію, що насправді в цьому і не було нічого складного.
Із часом мій «функціонал» розширювався: я почав писати про зарубіжний (зокрема, португальський) футбол; того ж літа відбувся чемпіонат Європи-2008, де роботи також вистачало.
Паралельно я вирішив вступити на факультет журналістики ЗНУ. Доволі чітко розумів, що хоча й невеличкий, але фундамент у журналістиці вже маю, і далі треба поглибити знання, додати більше теорії, потім поєднати з практикою, продовжуючи працювати на ниві спорту. Так і вийшло.
- Бачила, ви граєте в баскетбол. Як це поєднується з журналістикою?
- Насправді, я ніколи не займався баскетболом навіть на аматорському рівні, й перехід до баскетбольної журналістики від футбольної на певному етапі був несподіванкою навіть для мене, не кажучи вже про моїх колег, у яких я завжди асоціювався виключно з футболом. Але сталося так, як сталося: виникла певна редакційна необхідність, мені сподобалася баскетбольна тема, до того ж, тоді відбувався стрімкий злет запорізького «Ферро-ЗНТУ» - команда швидко ввійшла до еліти українського баскетболу, завжди боролася за медалі, демонструючи якісну та яскраву гру.
Також виявилося, що доступ «до тіла» гравців/тренерів/функціонерів у баскетболі значно простіший, ніж у футболі. Приміром, якщо за п’ять років у футболі я лише раз спілкувався зі спортивним директором Металургу (з власниками - жодного разу), то в баскетболі очільники Ферро самі були зацікавлені у спілкуванні, обміні думками та фактично могли відповісти на будь-який дзвінок 24 години на добу. Інших клубів це також стосувалося. Безумовно, подібна відкритість полегшувала роботу, це дуже підкупало.
Щодо занять баскетболом, 2017-го року власник сайту «Планета Баскетбол» вирішив придумати для себе та для нас певну розвагу. Так виникла баскетбольна однойменна команда, ми подалися з нею на Лігу Героїв - один із кращих аматорських турнірів Києва.
Ми повноцінно тренувалися двічі на тиждень із професійним тренером, потім грали на вихідних матч чемпіонату, до якого готувалися як справжня команда Суперліги - розбирали гру суперника, напрацьовували певні комбінації, тактичний план, навіть відео передивлялися. Загалом, все було дуже серйозно, і ніхто не давав мені спуску, не зважав на те, що я - журналіст, ніколи не займався баскетболом і не маю таких фізичних даних, як молоді хлопці з ДЮСШ, які створювали кістяк нашої команди.
Цей досвід певною мірою змінив мене як журналіста. До цього я багато вивчав баскетбол як гру, передивлявся різні матчі, навчальні відео, тренерські семінари, спілкувався з профі тощо. Але розуміти баскетбол із картинки - це одне, а бути на майданчику, працювати в захисті та нападі своїми ногами та своєю головою, нести пряму відповідальність за результат - зовсім інше. Завдяки цьому сезону я додав у розумінні баскетболу як гри десь на 120-150%, став краще розуміти, чому гравці діють так чи інакше в певних ігрових ситуаціях, чому вони роблять помилки, які з боку не мають жодних пояснень. Це розуміння покращило якість моїх експертних оцінок та, як наслідок, матеріалів узагалі.
За два роки ми повторили цей досвід, але в іншій конфігурації: якщо вперше кістяк команди складали 16-17-річні хлопчаки, які лише робили перші кроки у великому баскетболі, то в сезоні 2018/19 мені пощастило тренуватися поряд зі справжніми легендами української гри, дуже титулованими гравцями (Олександр Рибалко, Олександр Неруш, Андрій Малиш, Богдан Байда та інші). Звісно, коли ти працюєш із виконавцями такого калібру, розуміння усіх внутрішніх ігрових процесів не може не покращитися. Плюс атмосфера в роздягальні, багато цікавих та повчальних історій із ігрових часів цих виконавців. Тож, участь в аматорських лігах Києва в ролі гравця справді зробила мене більш професійним журналістом.
- Бачила в соцмережах - вам пощастило відвідати чимало престижного рівня змагань у різних країнах. Вас оточують друзі й однодумці. Чим іще приваблива спортивна журналістика?
- Насамперед, це можливість знаходитися в стихії улюбленого виду спорту. Бути його частиною. Розповідати світові про цю гру.
По-друге, це, звісно ж, подорожі. З одного боку, до хорошого звикаєш швидко, на четвертий-п’ятий раз усе стає трошки буденним, але з іншого, коли передивляєшся старі фото чи старі тексті зі статусних міжнародних подій, починаєш розуміти, що це все було зі мною. Виникає усвідомлення того, що щось уже досягнуто.
Шість дорослих (жіночих та чоловічих) чемпіонатів Європи, чоловічий Кубок Світу-2014, чотири Фінали чотирьох Євроліги (найбільш престижного клубного турніру континенту) та багато іншого. Бути частиною подібних івентів - це велика честь та велика радість. Особливо, коли висвітлюєш матчі українських команд.
По-трете, це спілкування з колегами. Журналістське братство з різних куточків світу. Тут не лише обмін інформацією щодо об’єктів нашої роботи (команд, гравців, тренерів) - це проникнення в культуру інших країн. За ці роки в мене з’явилося багато колег-приятелів із різних країн, з якими завжди дуже радісно перетнутися на подібних івентах та навіть просто посидіти за одним столом у неформальній атмосфері. Так, через баскетбол ти стаєш частиною великого світу, який вже виходить за межі гри з помаранчевим м’ячем.
До того ж, завжди цікаво споглядати за тим, як працюють колеги з інших країн, особливо, якщо ми говоримо про такі дуже розвинені в баскетбольному плані країни, як США, Іспанія чи Греція. Підгледіти якусь цікаву фішку, певний прийом або навіть цілий формат, щоб потім використати у власній роботі вдома - подібні речи ніколи не бувають зайвими.
- У вашому послужному списку інтернет-видання «iSport.ua», «Спортарена», медійна компанія «Планета Баскетбол». Наскільки я розумію, там ви були просто найманим працівником, а «SportHub» - це вже, так би мовити, ваше дітище. Цікавий проєкт! Розкажіть, будь ласка, про його створення.
- Ідея «SportHub» виникла випадково: у нас із друзями є чат в Телеграмі, де ми обговорюємо різні спортивні події, граємо в фентезі та просто спілкуємося. Одного разу, влітку 2015-го, ми просто зібралися поїсти шашликів та поговорити про щось близьке для всіх нас.
Так виникла ідея зробити вітчизняний спорт кращим та популярнішим для широкого загалу. Чесно кажучи, ми планували робити дещо інше, аж до напрацювання змін до закону України про спорт, але почали з малого - з подкастів. Як фанати американського спорту та його професійних ліг, ми з колегами виросли на подкастах Біла Сімонса, одного з провідних авторів США. На той момент в Америці бум подкастів якщо не відбувся, то був дуже близьким. В Україні ж 95% відсотків людей не знали і не розуміли, що воно таке - ті «подкасти».
Але ми вирішили посіяти це зерно, розуміючи, що хвиля неминуче досягне України. Колись. Перші декілька років ми записували подкасти без системи: можемо - записуємо, не можемо - ну що ж... Інколи паузи в «етері» досягали навіть двох місяців. Утім, десь у середині 2017-го року ми зрозуміли, що в нас уже з’явилася певна аудиторія, статистика прослуховувань значно виросла, тому цим треба займатися активніше.
Для всіх чотирьох співзасновників «СпортХаб» не є основною роботою - це радше хобі. Та й на загал 90% наших подкастів робляться за допомогою друзів, яким також хочеться поговорити про спорт у приємній компанії. Хоча треба зауважити, що більшість із цих людей - такі ж журналісти/блогери, тобто, якість контенту є достатньо високою. В деяких сегментах - навіть дуже високою.
Завдяки цьому за останні роки ми таки вибудували систему подкастів, постійний графік їх виходу, відкрили дві додаткові стрічки - про футбол та весь інший спорт (виявилося, що нефутбольна аудиторія не дуже полюбляє, коли їх «годують» футбольним контентом, та навпаки), навіть додали окрему стрічку про кіно та серіали, трошки вийшовши за межі спорту.
Власне, ця системність дала свої плоди: стався ще один стрибок статистики прослуховувань, а нещодавно наш подкаст потрапив до Топ-50 подкастів України за версїєю першої професійної подкаст-премії «Слушно», яку започаткував медіа-сервіc «Megogo». Так, ми не виграли головних нагород, але вже сам факт потрапляння до Топ-50, як і потрапляння до переліку Топ-15 подкастів у форматі ток-шоу, є сильним визнанням нашої роботи за всі ці роки. Визнанням дуже приємним. У категорії «спорт» ми взагалі були одним із лише двох представників, поряд із дуже сильною роботою нашого колеги Макса Подзігуна, що висвітлює перегони Формули-1.
Головою журі цього конкурсу був мій давній товариш та однокурсник Федір Попадюк. Коли ми з ним обговорювали всі ці моменти, він сказав: «Так, ми з тобою знайомі багато років, але об’єктивно, ваш подкаст - один із перших в Україні взагалі. Усі ці роки ви тримали й тримаєте марку, у вас більше, ніж 800 епізодів. Тому все справедливо і вас треба відзначити». Знову ж таки, це було дуже приємно для всіх нас.
- На вашу думку, за аудіоподкастами майбутнє? Чому?
- Не можу беззаперечно сказати, що майбутнє - саме за подкастами. На мою думку, майбутнє за синергією усіх форматів - текстових, відео, аудіо. Зараз ми бачимо багато подкастів, які фактично такими не є - нецензурована бесіда двох-трьох людей, яку знімають на відео й викладають в інтернет. Подкаст - це все ж таки передусім про аудіоконтент.
Утім, комусь зручніше мати справу з таким контентом, та й розвиток YouTube в країнах колишнього СНД відбувається більш бурхливо, ніж розвиток ринку подкастів. Водночас треба констатувати, що ринок подкастів в Україні вже з’явився, і це дуже добре. Заснування премій, ще й за підтримки потужних медіа-сервісів, цю ситуацію лише покращить. Я гадаю, що до обсягів рекламного ринку YouTube подкасти не дійдуть, але певну долю матимуть однозначно. І за декілька років записувати подкасти буде не лише весело, а й економічно прибутково.
Хоча, знову ж таки, потрібно поважати потреби всіх верств аудиторії. Багатьом подобаються подкасти, але інші люди з радістю прочитали б текстову версію аудіозапису за 10 хвилин. Тому істина в балансі форматів, хоча подкаст - фактично ідеальний формат, особливо коли ви мешкаєте у великому місті.
- Є різні підходи до монетизації ЗМІ. На «SportHub» все влаштовано на кшталт рольової гри. Це запозичено звідкись, чи добре працює така система?
- Перші декілька років ми жодним чином не монетизували наші подкасти, але в певний момент зрозуміли, що це треба робити – це почало займати надто багато часу, щоб залишатися звичайним хобі.
Так ми завели свій Patreon, де розробили власну систему рівнів та винагород - від банального «дякую за ваш контент» до так званої «боярської підписки», коли патрон цього рівня має доступ до абсолютно ексклюзивного контенту, змоги спілкуватися з творцями в закритих чатах тощо. Також додали рівень «франчайз-гравець»: це коли наш підписник за 100 доларів (разовий платіж) може стати гостем нашого подкасту та навіть заявити нам тему бесіди, а ми повинні підготуватися та записати повноцінний епізод. І такі подкасти в нас також були! Навіть двічі.
На той момент нам ще вдалося знайти спонсора в особі однієї букмекерської контори, що дало нам змогу нарешті почати заробляти на подкастах. Потім сталася пандемія, спонсор згорнув фінансування, але наші патрони залишилися до нас дуже лояльними, за що їм низький уклін.
Тож зараз наш Patreon - це і є наше джерело доходу. Кількість платних підписників досягла майже 200, що дає нам змогу оплачувати технічні видатки (в першу чергу, подкаст-сервери) та гонорари нашім зірковим авторам із футбольної стрічки. Звісно, і нам ще трошки залишається. Поки що це не ті гроші, заради яких можна кинути все і займатися лише подкастами, але це певний приємний бонус, що слугує як-не-як стимулом. Хочеться сподіватися, що в найближчий перспективі знову вдасться знайти постійних спонсорів, це дало б нам змогу суттєво покращити технічну складову подкастів.
- Чи згадуєте «незлим тихим словом» університет?
- Звичайно, згадую! З деякими своїми однокурсниками, як із тим же Федором, підтримуємо стосунки й зараз - адже працюємо в одній сфері. Згадую насамперед класну атмосферу журфаку, яка давала змогу, принаймні у моєму випадку, достатньо органічно поєднувати навчання та роботу. Оптимальне поєднання: ти паралельно поглиблюєш теоретичну базу з фахових питань, а потім одразу ж закріплюєш на практиці.
Згадую й викладачів, з якими інколи було дуже цікаво спілкуватися та навіть полемізувати. Це також мало досить значний вплив на формування мене як журналіста з критичним мисленням.
Найяскравіша згадка про журфак - звичайно ж, мій захист диплому спеціаліста. Він, логічно, був пов’язаний зі спортом та базувався на власному журналістському доробку. З моїм керівником, Іриною Станіславівною Бондаренко, ми виконали гігантський обсяг роботи для того, щоб диплом вийшов максимально цілісним в обох частинах - до сильної практичної частини необхідно було додати гарну теоретичну, і в цьому Ірина Станіславівна мені дуже допомогла. В підсумку, на захисті, члени комісії на чолі з Віктором Володимировичем Костюком не задали мені жодного запитання з теми диплому - для них було очевидним, що в предметі роботи я розуміюся досконало. Для мене це було дуже високою похвалою. Відверто кажучи, закономірною.
Потім, під час випускного, Віктор Володимирович навіть пропонував мені залишитися на факультеті в ролі викладача - мовляв, спортивна журналістика є дуже перспективним напрямом, а мені є що розповісти студентам. Утім, тоді я вважав, що ще не сказав останнього слова у власній журналістській практиці. Власне, вважаю так і зараз. Але подібні слова від нього також дуже запам’яталися.
- Що б ви побажали нинішнім студентам і викладачам факультету журналістики ЗНУ?
- Викладачам побажав би терпіння та гнучкості - світ не стоїть на місці, тренди журналістики змінюються ледве не щодня. Так, за ними непросто встежити, але чим сучаснішою буде наша журналістська освіта вже на рівні університету, тим більшою буде її цінність.
Студентам також побажав би терпіння та сили духу. Намагайтеся щодня ставати кращими та майте віру в себе. Навіть якщо у вас щось не виходить, ви не повинні зупинятися. В англійській мові є дуже гарний вислів «hard work pays off» - важка роботи завжди має плоди. Це один із принципів, на яких завжди базувалася, наприклад, моя робота. Тож, працюйте, не зупиняйтеся, ставайте кращими - і у вас все вийде.
- А вам нових творчих звершень! Дякую за інтерв’ю.
Підготувала доцент кафедри журналістики
Мирослава Чабаненко
На фото:
1). Під час матчу, робочий момент.
2). Віце-чемпіони першого дивізіону Ліги Героїв 2018-19, команда «Планета Баскетбол».
3). Баскетбол – одне з давніх захоплень Олександра.
4). Інтернет-видання «SportHub Media».
5). Із колегою Дмитром Герчиковим.